2 вересня Одеса традиційно відмічає день міста — тут треба одразу сказати, що ніякого відношення до дня народження Одеси дата немає, вона просто зручна для open air святкування, бо зазвичай всі вже повертаються на роботу та навчання, але ще тепло і можна уявити собі, що це просто таке літо. Так до речі часто буває, що день міста обирається саме з подібних міркувань.
До великої війни свято було, як це взагалі притаманне Одесі, пишне, і відмічалось саме як день народження — а палке ставлення одеситів до улюбленого міста ні для кого не тайна. То це було щось.
Зараз все спокійніше, і витриманіше – хоч й вимушено, через війну та небезпеку. Діти в Міськсаду співають Червону калину разом з міньонамі, естрада на Дерибасівській грає для всіх, в Літньому театрі сяє останній день проекту галереї Art Odesa «Літосінь 2024», а в арт-просторі «Діалогі» дуже влучно відкрилася виставка Віктора Семеновича Потеряйко «Моє місто рідне».
Одеса Одеса і справді стала для уродженця Херсону рідним містом і джерелом натхнення. Автор, 1940 року народження, вже 60 років як в мистецтві (що ми й святкували), мариніст, викладач, а ще він був співавтором дуже цікавого проекту «Арт-Туризм», в силу чого вже за визначенням відображав для нас не тільки мальовничі куточки Одеси (які всі мабуть здатні впізнати), а ще й приморські ландшафти, такі привабливі і такі самотні.
На виставці представлені більше 70 робіт, в першому залі це здебільшого вишукані стримані офорти (суха голка, якщо я не помиляюся), та сама Одеса, яку ми звикли бачити в різних ракурсах у закоханих в неї художників, але ж не тільки офорти, що де-не-де торкнуті кольором, бо в другому залі – більш ранні роботи, серед яких ми бачимо зокрема ліногравюри, де безпомилково впізнається вільний дух 60-х – своєрідний ранок міста, від якого віє свіжістю та ностальгією; і яскраву життєстверджуючу акварель
Так, було сказано багато добрих слів, навіть прочитаний акростих, присвячений митцю, а кожен, хто був на відкритті отримав офорт-листівку на пам’ять. Але мабуть важливе зараз навіть інше. В світі, де ми існуємо зараз, будь яка краса, природна або рукотворна, дуже вразлива. Ми всі, здається, маємо нагоду бачити улюблені місця і будинки не тільки на офортах, а в наявності. Але російські ракети не обирають. І ми не знаємо, що буде збережено, а що загублено протягом великої війни. Свідоцтвом тому — випалена Кінбурнська коса, колись улюблений простір вільних художників та хіпарів. Ми тримаємося як можемо, але потрібно, щоб хтось тримав те, що ми любимо — для нас через пензлик, кисть, суху голку, око фотоапарата… Бо поки це існує, воно живе.
Тому зараз, мабуть, відмічати день міста виставками робіт, які присвячені саме місту — це те єдине, що ми можемо зробити; єдине гідне святкування, за що в даному випадку дякуємо «Діалоги» та їх хазяйку, Олену Велику.
Текст: Марія Галіна
