Пані Адела – непересічний персонаж, якого важко забути. Як і весну в Загребі 2020 року, що ознаменувалася приходом у місто коронавірусу і Згзеця – ображеного землетрусу. Але що це означає для пані Адели, заможної вдови, якій світова пандемія завадила відсвяткувати такий очікуваний ювілейний день народження? Що приховує заповіт, який вона щоденно переписує і шантажує ним своїх рідних? Що чигає на пані Аделу на вулицях рідного Загреба, ураженого землетрусом?
Про все це та інші трагікомічні перипетії літньої загребчанки розповідає Нада Ґашич у своєму новому романі «Дев’ять життів пані Адели». Авторка майстерно поєднує казку, гротеск, шпигунський реалізм, комедію та фантастику, виписуючи напрочуд реалістичні діалоги, які чітко окреслюють персонажів та їхні драми.
Нада Ґашич. Дев’ять життів пані Адели / Нада Ґашич ; переклад з хорватської Наталії Хороз. – Чернівці : Видавництво 21, 2021. – 200 с.
Сторінка книги на сайті «Видавництва 21»
Із розділу «Іно маленький-премаленький бузячок»
Пані Адела Премець не скасовувала святкування свого вісімдесятого дня народження, замість неї це зробили племінник і племінниця, обмінявшись одне з одним звичною приказкою: нема лиха без добра.
Лихом був COVID-19, а добром – те, що вони уникнуть дня народження тітки Адели, яка у своєму поважному віці успішно підтримувала зв’язки з не надто близькою родиною. Була впевнена в собі й у своїх життєвих вчинках. За спиною в неї були два шлюби: перший давно, а другий недавно скінчився остаточним відходом на той світ чоловіка, якого вона за життя мучила і з якого знущалася, а після смерті цінувала й любила разом із успадкованим склепом у мирогойських Аркадах, відпочинковим будиночком у Цриквениці, нічогенькими заощадженнями та квартирою на сто квадратів по вулиці Бауера. Любила в ту свою квартиру періодично запрошувати «своїх найдорожчих» та спостерігати, у кого з них очі метушливо блукають, і саме того, хто кружляв поглядом, уже наступного дня запрошувала окремо на чай і обіцяла, що їй чи йому залишить і квартиру, і заощадження, про які казала, що береже їх «на чорний день». А щоб усе було переконливішим, додавала:
– А про решту ся домовимо.
Ще й підкріплювала свою переконливість:
– Умова для тебе – справно задбати про наш гробівець. Буде й заповіт, не переймайся, але я го ше пишу. Знаєш, там купа дрібниць, коли скінчу, віддам тобі го в руки. Повторюю, умова – опікуватись гробівцем. І, ясне діло, нікому, геть нікому поки ніц не повідай.
Такому ніхто не міг опиратися. Та й хто при своєму розумі не опікувався би склепом в Аркадах? І справді, племінники і племінниці не розповідали одне одному про розмови з тіткою Аделою. Врешті за допомогою ретельної селекції обрала двох кандидатів на роль своїх потенційних спадкоємців: племінника Томо і племінницю Весну, обоє – по лінії покійного чоловіка Мілівоя.
Те, що святкування потрібно перенести, було зрозуміло всім: рішення Голови Штабу з боротьби з коронавірусом про заборону всіх, навіть родинних, зібрань цілком вистачало, щоб і впертіші за пані Аделу зрозуміли, що чорні дні настали для всіх, а не лише для несудженої іменинниці. Вислухала останню фразу своїх молодших родичів:
– Цьоцю, нам всім важливо тебе впильнувати, знаєш, шо люди в літах чутливі і шо навіть з молодшими, не дай Боже, може всяке статися, а ти якраз в групі найбільшого ризику. Мусимо тебе пильнувати, святкування переносимо, воно від нас нікуди не дінеться.
Відклавши мобільний телефон, поглянула на підвіконня, на якому похнюпився стривожений тюльпан у банці. Різко й небезпечно для свого віку встала зі стільця й пішла до дорогого креденса у вітальні, яку всі називали салоном. Коли відчиняла засклені дверцята креденса, планки загрозливо заскрипіли. Вона їм щось сердито буркнула.
Адела схопила пляшку чудового коньяку, яку берегла для святкування ювілейного дня народження і, попри те що навіть молодим важко було за секунду відкоркувати пляшку, виявила добрячу силу, відкручуючи корок. Налила коньяк у кришталевий келишок, чистоту якого (а про неї вона сама турбувалася) усе ж перевірила.
– Дідька вам шкода, а не вашої цьоці, йно чекаєте, поки я ґиґну, жиби ся квартири домогти і всього решти. Мене ви не обдурите, знаю я, звідки вітер дує.
Видихнула після першого ковтка, і тюльпан перелякано здригнувся, хоча вікно було зачинене.
Два дні Адела нікому не телефонувала: була ображена й сердита. Трималася дому за рекомендаціями відповідальних органів і вбивала час, ходячи до комірчини й оцінюючи, що в неї є, а чого ще бракує для затяжного перебування у квартирі. Урешті висновувала, що придбання делікатесів для святкового ювілейного обіду виплатилось і що тривалі почастунки на самоті будуть потішними.
– Ніц ми не буде, – тими словами закінчувала перевірку запасів, відчиняючи й зачиняючи холодильник. – Другі най їдять крупу! – так підбадьорювала себе пані Адела.
Третього дня зателефонували племінник Томо і племінниця Весна, побалакали з тіткою, яка все ж таки зм’якла після першого нападу люті; були стурбовані, повторювали, що мусять берегтися, що тут «шось нечисто» і що «це серйозна нечисть»… Минуло ще кілька днів, дзвінки порідшали. Насправді й не дивно: Голова Штабу здебільшого заспокоював людей. А тоді зовсім неочікувано, на думку Адели, біля головного шпиталю почали ставити намети, у яких мали розмістити зо дві сотні хворих, і врешті повідомили, ба більше, показали, як розставляють лікарняні ліжка в багатофункціональному комплексі «Арена». Від моменту прийому перших інфікованих у відділенні інфекційної лікарні й до моменту, коли показали ліжка в «Арені» і страхітливі намети, минуло лише три тижні. Адела була розгублена, як і більшість хорватських громадян. Їй допомагало й водночас шкодило, коли вона за ритуалом умикала телевізор о дев’ятій ранку й, повністю одягнена та зачесана, слухала міністра охорони здоров’я. Йому вірила.
– То є фест, фест вирафінуваний фацет. А який мудрий, не шкодить, жи міністр. А ше й доктор! Правдивий чоловік. Правдивий джентльмен. А решта таке собі… – зазвичай говорила племінниці Весні, яка з постійною періодичністю телефонувала. Їй казала так. А собі:
– Фест, фест ладний фацет, фест аліґантський, фе-ест…
У ті дні поведінка Адели нічим не відрізнялася від поведінки більшості її ровесників: здебільшого залишалася вдома, годинами втуплювалася в телевізор, перемикала канали, шукаючи свіжих новин про поширення коронавірусу, перескакуючи ті, на яких показували знелюднілу венеційську площу Святого Марка й моторошні кадри перевезення гробів у Бергамо, намагалася зосередитися на щоденних телевізійних літургіях, розмовляла зі «своїми» й подругами Іванкою та Бісеркою, виходила лише на короткі прогулянки розім’яти ноги, причому рано вранці, коли ще нікого на вулиці не було. Навіть коли помічала когось зі знайомих господарів псів, завчасно їх оминала:
– Та ті, жи псів люблять більше за людей, ше би мене спеціяльно заразили.
Дні минали, а Адела все більше втрачала спокій. По телевізору безупинно повторювали про наявність небезпеки, це позбавило Аделу сну, яким вона зазвичай хвалилася.
– Взагалі я сплю, як наречена, геть як наречена. А тепер? Боже, поможи…
Прокидалася близько другої години ночі, вставала, ходила в туалет, потім у ванну кімнату, поверталася в ліжко, але до ранку вже не могла заснути. Навіть для заспокоєння ще раз читала і рвала останній варіант заповіту з найновішою датою й новим іменем спадкоємця. Те, що раніше приносило втіху й додавало нового запалу, тепер залишало її байдужою. Вранці була невиспаною і невдоволеною. Попри це, стоїчна Адела здійснювала вранішній туалет і чемно о дев’ятій годині ранку очікувала, коли до неї звернеться пан міністр.
– Фест, фест слічний і мудрий. Фе-е-ест ладний, – упівголоса коментувала.
Уривок надано «Видавництвом 21»
