У зимовому Берліні, в районі Нойкьольн, де вулиці гомонять десятками мов, відбулася перша кураторська виставка художниці Влади Ралко «Обличчя Ока».
У центрі Hotel Continental – Art Space in Exile, який став одним із берлінських місць зустрічі українських митців, відбувається новий діалог і вдивляння. Тут перетнулися покоління: художники, які пам’ятають Холодну війну та Берлінський мур, падіння радянського тоталітарного режиму, Революцію гідності та російську агресію. Їхні роботи — не просто рефлексія, скоріше спільна розмова про побачене. У місті, яке завжди шукало порозуміння серед хаосу історії, ці голоси зливаються, щоб набути нового звучання в просторі для думки, розмови та змін. Співорганізатор виставки — український Фонд «ЧервонеЧорне».
На виставці представлені роботи п’ятьох художників: Юрія Лейдермана, Влади Ралко, Володимира Буднікова, Бернхарда Вогта та Дітера Рукгаберле. «Вибрані роботи митців створені не лише в періоди близьких і далеких, холодних або гарячих воєн, адже також звідти, де етика, політика, культура становлять єдино можливий ґрунт для того, щоб людський погляд здійснився», — зазначається кураторка.
«Ідея виставки, — розповідає Ралко, — виникла, коли я побачила роботи Дітера Рукгаберле (1949-2018), перебуваючи на резиденції Künstlerhof Frohnau». Кураторка знайшла резонанс із тим як він осмислює людську природу, життя та смерть.
Починаючи з 1960-х років Дітер Рукгаберле став однією з ключових фігур західноберлінської культурної сцени. Його ім’я нерозривно пов’язане не лише з художньою діяльністю, але й із боротьбою за права митців. Він був співзасновником таких важливих інституцій, як nGbK та Staatliche Kunsthalle Berlin, яку очолював протягом багатьох років, створюючи платформу для мистецького діалогу та експерименту.
На виставці Рукгаберле представлений трьома різними періодами своєї творчості, що охоплюють майже шість десятиліть — від 1958 до 2016 року. Його роботи створюють враження множинності, художник розкривається у кількох іпостасях одночасно. Уздовж фронтальної стіни, яка відкривається глядачеві одразу при вході, його твори формують своєрідну хроніку пошуків і метаморфоз.
Чорна скульптура людиноподібної істоти «Частина дослідження» (1970) — як перший маяк цього шляху. Її сувора геометрія й неприродна тиша одразу занурюють у світ Рукгаберле. За нею — моторошна графіка 1958 року: сцени насильства та смерті, що викликають відчуття незахищеності та тиску. Третій період уособлює картина, створена незадовго до смерті митця — «Собака і хлопчик» (2016). Розкладені до кісток скелети на полотні, виконані у наївній манері, створюють враження витвору іншого автора, настільки картина відрізняється по техніці від його ранніх робіт.
Кожен твір у цій експозиції часу не лише демонструє етапи розвитку митця, а й дозволяє зазирнути у глибину його світогляду, в якому смерть, боротьба й людська природа переплітаються у незримій, але виразній розмові.
У самому центрі виставкової зали розміщено роботи Володимира Буднікова — серія з 12-ти великих полотен під назвою «Особистий кабінет» (2024). Їхня масштабність захоплює і водночас навіює тривогу. Ці твори пробуджують потік образів, спогадів і емоцій, які неможливо від себе сховати.
Кураторка підкреслює, що ця серія позначає новий етап у творчості Буднікова: «Це вже не той гарячий імпульс перших днів війни, коли переважала фігуративність. Тут відчувається перегляд власних меж — сили, терпіння, світогляду. Це момент, коли художник зупиняється, щоб осмислити себе в цьому теперішньому».
Картини Буднікова затягують у свій простір. Вимагають вдивлятися, проте водночас викликають бажання відвернутися, щоб уникнути надмірного емоційного напруження. У цих полотнах немає прямої розповіді, але вони наповнені символами, які розгортаються перед очима: спалахи вогню, руїни, вибухи, біль.
Будніков створює багатошаровий діалог між спустошенням, руйнуванням та хаосом. Його роботи оживають у глядацькій уяві, стаючи своєрідними дверима в індивідуальний простір рефлексії. Текстура, кожен штрих порушують питання людської відповідальності, яка вимагає вийти за межі комфорту та перебувати у контексті побаченої дійсності.
Бернхард Вогт представляє унікальну взаємодію між мистецтвом і дизайном, продовжуючи традиції Баугаузу. Його роботи балансують на межі візуального мистецтва та функціонального використання, між естетикою та соціальним змістом. З Україною його пов’язує давня співпраця: з 1993 року Вогт організовував творчі поїздки до Києва, де берлінські підлітки малювали й створювали роботи разом із українськими ровесниками.
На виставці представлені його ліногравюри розміром із листівку, об’єднані назвою «Біженці». Твори розкривають соціальні проблеми різних часів і контекстів. Художник пояснює: «Історії, які зображені на цих ліноритах, розкривають проблеми Південної Африки та системи апартеїду, долі турецьких мігрантів у Західному Берліні. Я створював ці роботи, щоб показати, з якими проблемами вони стикалися в Німеччині. Усі ці роботи були створені під час Холодної війни, але тепер я розумію, що ніколи свідомо не малював про саму ту війну. Для мене це було чимось звичним. Я бачив інші, нагальніші проблеми у світі».
З 1985 до 1992 року Вогт друкував гравюри на фестивалях разом із командою в невеликій пересувній друкарні. Відвідувачі, найчастіше представники профспілок, мали змогу власноруч віддрукувати копію, сплативши символічну суму — одну марку. Зібрані кошти спрямовували на допомогу тим, хто її потребував.
Влада Ралко називає ці роботи «листівками у майбутнє»: «Якби я побачила їх у 1985 році, я б сприймала їх зовсім інакше. Але зараз, у нашому часі, вони відкривають нові смисли. Мені важливо, щоб ці твори переглядалися та переосмислювалися й актуалізувалися контексті сьогодення».
Робота Ралко-художниці «Недільна вечеря»(2020-2021) змушує зупинитися й вдивлятися в кожну деталь, відчуваючи водночас відразу та подив. Авторка створила інсталяцію у формі сервірованого столу. На поверхні тарілок замість звичних страв з’являються зображення розтину кроля у ресторанній кухні та анатомічні фрагменти скульптур Йогана-Георга Пінзеля: ребра, коліна, кістки. Ралко перетворює кухонну буденність на майданчик для глибокого аналізу теми насилля. Її сцена не кричить, а скоріше нашіптує про те, як насилля може проникати у звичні ритуали, стаючи невидимим і буденним. Це не фіксація катастрофи, а спокійна застиглість, що символізує поступове звикання до жорстокості.
Тарілки на столі стають своєрідними порталами, у яких кожен відвідувач бачить щось своє: чи то сліди історичного минулого, чи то сучасні травми. Фрагменти скульптур Пінзеля, як відгомін барокової величі, переосмислюються у спектрі від сакрального до крихкості людського буття.
«Ми знаходимося на краю тарілки» — фрагмент напису, розміщений на звороті автопортрета Юрія Лейдермана, одразу привертає увагу, адже робота розташована на стіні ребром, даючи глядачам зазирнути за межі очевидного. Це не просто автопортрет, а запрошення до світу художника, де політичне та особисте переплітаються наївно та символічно.
Як зауважує Ралко, у Юрія Лейдермана було декілька визначних періодів творчості: він був одеським концептуалістом, входив в групу московських концептуалістів, переїхав до Берліну, рішуче підтримав Революцію гідності став та займатися протилежною концептуалізму справою – живописом, демонструючи бачення через інтимний медіум.
Однією з центральних робіт на виставці є «Пригоди коняки» (2024) — портрет кобили у в’язаній шапці. Цей образ, натхненний середньовічними зображеннями коней у лицарських обладунках, відображає подвійність: велич і сила контрастує з іронічністю ситуації і жалюгідністю образу.
Другий портрет «В халаті з дірками» (2021) – частина серії, що включала зображення повалених диктаторів. Кураторка обрала саме цей автопортрет, підкреслюючи відчайдушну простоту і відвертість художника, який, одягнений у старий халат, сміливий в інтимності, де відсутня будь-яка форма маски.
Експозиція завершується роботою «Прощання»: пишний жіночий бюст, обрамлений траурною стрічкою, що розтікається темними потоками, немов чорне молоко. Ця робота розташована трохи нижче рівня очей, що змушує глядача схилитися, немов ті, хто приходить на прощання з померлими. Такий акт нагинання додає глибини емоцій і змушує відчути фізичну присутність втрати. Робота майстерно поєднує тепло та жалобу, відображаючи складність прощання — не лише з близькою людиною, але й з певними етапами в житті та власним минулим.
«Ця виставка для мене дуже особлива й емоційна, адже саме Юрій Лейдерман був першим українським художником, якого я зустріла в Берліні. Під час Майдану він запитував у мене, де можна організувати виставку українських митців, і саме так я вперше познайомилася з українським мистецтвом. Так у 2014 році ми зробили виставку The Ukrainans. З того часу я також співпрацювала з Владою Ралко, чиї акварельні роботи ми виставляли в DAAD Gallery. Відтоді я працюю з багатьма українськими митцями й щиро рада, що, попри всі жахливі обставини, вони мають змогу показувати свої роботи тут, у Берліні», –каже Беттіна Кляйн, керівниця відділу візуального мистецтва DAAD.
Критик Костянтин Дорошенко вважає проєкт Влади Ралко дуже своєчасним: це не тільки розповідь про драматичне сьогодення України, але й взаємодія з європейськими художниками, комунікація між культурами, досвідами, поколіннями. Побудова контексту поза стереотипами. «Українська культура сьогодні має не тільки говорити від свого імені, а й пропонувати платформу, де звучать різні голоса. Бо в Європі, хоч як нам це неприємно, все більше говорять про втому від теми війни. Важливо, щоб нас перестали сприймати як жертву, відчули, що нам є що сказати і про сьогоднішній день і про майбутнє – заради свободи, цінностей демократії. Ралко підважує міф про стабільність Європи, бо Берлінський мур, радянськи танки в Угорщині, Чехії, Литві, військова диктатура у Польщі, Югославські війни – нещодавна жахлива реальність Європи», – коментує Дорошенко.
«Обличчя Ока» — виставка про те, що локальні та регіональні конфлікти є частиною глобального дискурсу про насильство, пам’ять та відновлення. Експресивними, сповненими символізму картинами, провокативними інсталяціями вона змушують нас переосмислити поняття миру, війни та гуманності в умовах планетарної нестабільності.
Текст: Карина Лазарук
Фото: Hotel Continental – Art Space in Exile