«Ми все це можемо вирішити»

Жадан

Можливо, існує кілька Сергіїв Жаданів. Один написав «Ворошиловград», «Інтернат» та інші книжки, другий переводить Брехта (і все, що йому цікаво). Третій їздить з концертами по країні й ще — по книжкових турах. Четвертий — волонтер і громадянин. Третьому і четвертому дістається багато приємного — його любить публіка. Коли він читає вірші, в залі спочатку тиша, а потім усі повторюють вірші за ним, вголос, на пам’ять. Першого і другого потрібно захищати від браку часу, слави та чужих думок. Чергова розмова Kyiv Daily на фестивалі  Meridian Czernowitz із Сергієм Жаданом (вирішуйте самі, яким з).

Фестиваль пройшов удванадцяте. З чого він для вас почався?

— Я жив на стипендії в Берліні, до мене приїхав Слава Померанцев, розповів свої думки про Фестиваль, і запросив на нього. Це було доволі авантюрно і непереконливо, тому що звучали фрази про повернення Чернівців на літературну мапу Європи, про весь цей космізм. Але я погодився. Пам’ятаю, що летів на цей фестиваль якимись трьома рейсами. Мені було цікаво – ми всі притиралися один до одного. З Ігорем Померанцевим тоді вперше поспілкувалися. Сам фестиваль тоді був не те що сумбурним, трішки сируватим – організатори ще тільки намагалися відчути його формат. Але їм це, здається, вдалося

Але ж одразу були і поезія, і читання?

— Так.

30 років незалежності. Ви бачили, як змінюється українська література. Що ви пам’ятаєте?

— Все, і дуже добре. Якраз 1991 рік – мені 17 років, з’явилися перші публікації.

Яке було читання коло вас? Що ви тоді читали? 

— 1991 року я вступив на філфак, себто я вчився на філолога і коло мене були філологи. Моїм колом спілкування були або мої викладачі (які теж писали), або — мої однолітки, з якими ми почали одразу якось гуртуватися, пробувати ділитися текстами — бо ми теж писали. Відповідно, ми — як молоді поети — намагалися знайти якісь орієнтири, на які можна було спертися. Для нас такими орієнтирами були… По-перше, це був час, коли масово видавалися письменники 20-30-х років, ми їх вивчали. Плюс ми з друзями працювали в літературному музеї, і мали можливість працювати з рукописами і оригінальними книжками — і Хвильового, і Дніпровського, і Семенка, і Куліша. По-друге, шістдесятники, письменники-дисиденти, які теж масово перевидавалися. А по-третє, що було для нас найважливішим, – покоління 80-х років, що йшло перед нами — Андрухович, Неборак, Ірванець, Герасим’юк, Римарук, Забужко, Білоцерківець. В той час (кінець 80-х-початок 90-х) виходили їхні магістральні поетичні книги. Це і був наш потічний, актуальний літературний процес. Тоді я міг прийти у книгарню і купити нову збірку Ігоря Римарука, чи Івана Малковича, чи Василя Герасим’юка.

Це — фантастична віха. Для мене це щось таке, що великою мірою визначало моє відчуття літературного процесу і літератури. 20-літнім, можливо, буде незрозуміло, що це означає – коли ти приходиш, а в магазині лежать «Діти трепети», «Космацький узір» чи «Автостоп» Оксани Забужко. Тобто на них ми й орієнтувалися. Навіть, коли потім ми почали вибудовувати своє середовище, почали шукати інших поетів, орієнтувались на поетів, трішки старших за нас.

На ваших очах «Меридіан» змінювався. За що можете його похвалити, а за що – посварити?

— За концептуальність, за продуманість, за те, що було виозначено певний каркас. Він тримається, і немає якоїсь спроби все це перебудовувати, експериментувати, кидатися з крайнощів у крайнощі, бо це – фестиваль із певним пулом авторів, із певним набором статичних етичних цінностей. В принципі це і визначає аудиторію. Я щороку бачу не те що ті самі обличчя, але багато знайомих облич, що свідчить, як на мене, не про стагнацію, а про те, що цей фестиваль має свого читача (глядача). І для цих людей дуже важливо раз на рік приїжджати до Чернівців чи раз на рік відкладати собі оці вихідні, для того, щоб походити на поетичні вечори. 

Що вас у ньому бісить?

— Нічого. Я б не їздив сюди 12 років, якби мене щось бісило. За цей час склалися дуже теплі стосунки. Цей фестиваль став для мене справді родинним. Я розумію, що це може бісити когось іншого, когось збоку, але для мене це не просто якась літературна атракція, а щось дуже важливе і щось дуже близьке. Ми з «Меридіаном» працюємо постійно, і не лише на цьому фестивалі.

Говорять, що він дуже закритий. Так і є?

— І він має на це право.

Вас це влаштовує?

— Так, мене все цілком влаштовує.

Скоріше подобається?

— Ні, не те, що подобається… Насправді завжди цікаво, коли з’являється хтось новий, завжди цікаво, коли є місце для якогось експерименту. І, насправді, попри всю закритість і герметичність через «Меридіан» за 12 років пройшли, мабуть, сотні поетів. Так чи інакше є в них оця концепція – акцентування на кількох іменах. Можливо, це комусь і не подобається, можливо, я не знаю. Мені завжди цікаво, коли приїжджає хтось новий – навіть для себе щось відкриваєш.

Відкриття цього року на «Меридіані» для вас?

— А я цього року ніде не був і нічого не бачив. Я вчора подивився уривки фільму Іри Цілик. Відкриття року для мене – Іздрик в ролі Фелікса. Навіть попри те, що бачив дослівно 2-3 хвилини, видно, наскільки це несподівано сильно. Хочеться тепер дочекатись цього фільму і подивитись.

Цікаво було бачити «Хлібне перемир’я»?

— А я його бачив – я ж у Києві був на прем’єрі. Мені скоріше було цікаво побачити, як його сприйматиме місцева публіка.

А мені казали. Я запитувала у Марини Лібанової. Вона казала, що їй дуже подобається ваш хід, в якому ми не знаємо, хто наш, хто — не наш. Тобто ми самі обираємо, і це високий рівень.

— Вся п’єса побудована на тому, що там немає фіналу, немає відповідей, немає оцінок. Це, знову ж таки, комусь не подобається, бо є частина читачів, які звикли до того, що їм дається підказка і вказується, хто поганий, хто добрий. Тут цього немає. Тобто комусь це подобається, комусь – ні. Я мав на увазі навіть не це. Тематика-то дуже специфічна – війна, схід. Я ж бачу, як українці реагують на літературу, пов’язану з війною. Для частини людей це все дуже важливо, дуже болюче і дуже близько, інша частина від цього дистанціюється. І це не обов’язково люди, які не помічають війну, просто є частина людей, українців, які підтримують армію, волонтерять, але читати і дивитися на це не можуть – їм занадто болить.

Тобто ми всі зараз не знаємо, що буде, але нам все одно треба знайти спільну мову?

— Мені здається, про це треба говорити, але багато хто до цього не готовий. Зрозуміло, що емоційно це дуже важко, це страшенно суб’єктивні речі, пов’язані безпосередньо з оцими емоціями. Просто є величезна спокуса починати давати оцінку і спрощувати якийсь момент. У тебе є твоя позиція, яку дуже важко стримати, тим більше в дуже гострому моменті (коли ти є жертвою, а окупанта хочеться відразу назвати «окупантом»). І хочеться просто спростити і не ускладнювати.

Але ж у вас склалася п’єса, яка надає надію? Цей відкритий фінал…

— Мені теж здається, що це якраз про надію, хоча, на перший погляд, якщо дивитися, то якраз — про безнадію. Тому що це фактично «ефект мишоловки»: герої в неї потрапляють, і вилізти звідти їм видається неможливим. І навіть при такому поверховому прочитанні п’єси здається, що вони просто в цій пастці лишаються (тобто вони всі не виходять з будинку). Але насправді в ній ідеться про те, що ця відкритість фіналу дає їм шанс. Там все побудовано таким чином, що вся відповідальність перекладається на них. Це, з одного боку, дуже важко, доволі депресивно, з іншого – це ніби пряма відповідь на питання, хто все це може вирішити? — Ми все це можемо вирішити.

Ви багато перекладали, особливо в цьому році (і Брехта, і Камінера тощо). Це збагачує вас як поета чи це просто окрема праця?

— Збагачує. Це хороша робота. Це як для спортсмена тренування: ти постійно тримаєш себе в тонусі. Плюс я не пов’язаний жодними контрактами, не перекладаю на замовлення. Я перекладаю те, що мені подобається – відповідно, це робота з іншими поетиками, з іншими інтонаціями. Це — дуже важлива річ.

Ви встигаєте читати?

— Звичайно.

Ваше коло читання просто зараз?

— Я зараз читаю Олексія Нікітіна «От лица огня». Я її з собою не взяв, бо вона важка. 

Вона є в електронному вигляді.

— Ні, я люблю читати з паперу. Романи важко читати з електронки. Я з читалки читаю скоріше вірші або якісь короткі тексти. Для мене дуже важливим є відчуття текстового простору.

Вчора мені дуже сподобався короткий віршик …. про «зламалася читалка».

— (сміється) А з собою я взяв дуже дивну книгу, яку купив на «Арсеналі» – «Історія світу в 100 предметах». Дуже люблю історію, а ця популярна історія доволі просто викладена. 100 предметів, які знаходяться в Британському національному музеї. Через них автор показує історію цивілізації. Дуже цікава, вишукана форма. Вона доволі популярна, там немає якихось складних речей, але ти якісь штуки для себе вкотре бачиш. А так я в принципі намагаюсь все читати, що потрапляє під руку. Цікаво, що пишуть в Україні автори і старші, і молодші, тому в мене доволі хаотичне читання. Плюс я дуже люблю читати поезію – відповідно, я багато перечитую, улюблених авторів, того ж Римарука.

Ваша донька читає?

— Так. Ми її трішки примушуємо, трішки вона сама відчуває, що треба читати. У неї є своя поличка, там багато книжок. Так, читаємо постійно.

Українських авторів?

— Українською мовою. Автори — різні. Вона зараз зацікавилась «Гаррі Поттером». Почитала – їй поки важко, бо не все зрозуміла. А так вона багато читає.

Текст: Віка Федоріна

ФОТО: Julia Weber

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *