Дивує, як дійсність бельгійського селища Задуп’я з роману «Кепські справи» Димитрія Вергюлста (видавництво «Темпора») нагадує нашу в якихось умовних Чигирях.
З тими ж оббльованими забігайлівками і дядьками за барною стійкою, безпробудними запоями, теревенями й невиліковними хворобами. Бабця головного героя їздила багато кілометрів на завод у 14 років, вийшла заміж у сімнадцять і народила десятеро дітей. Це ніби про мою прабабцю, у якої, щоправда, було восьмеро. Або як герой твору з батьком і дядьками шукав, де б подивитися вечірній концерт Роя Орбісона (такі бувають лише двічі-тричі на сторіччя), бо їхній телевізор забрав судовий виконавець за борги. Як тут не згадати подібний квест, який відбувся у дев’яностих, коли, роздобувши касету з концертом Nirvana, я шукав приятеля з «відаком», на якому можна було б його подивитися.
Думаю, більшість з нас інакше уявляли бельгійську глибинку. Нехай навіть наприкінці вісімдесятих. Здається, саме цей час описав автор. Але з перших сторінок ми бачимо знайому обстановку: «Мій батько завжди з запалом розповідав про незручності нашого життя, бажати жити легко було не по-чоловічому, і коли ми нарешті переїхали у помешкання по вулиці Мерестрат, сталося це винятково тому, що так ми могли ще погіршити наші умови. Там туалет також був діркою в дошці і до того ж – ще одна перевага – протікав дах. Підлога у кухні була захаращена відрами, куди падали краплі зі стелі. …Тарілочки з отрутою для щурів щоденно поповнювались; тут у нас склалося таке враження, що ми не стільки винищуємо гнізда цих паразитів, скільки дбаємо про цих тваринок. А надзвичайно небезпечні, прогнилі і вкриті грибком сходи над люком у підвалі ми берегли як архітектурний витвір пролетаріату». Одразу починаєш сприймати автора, як свого знайомого з дитинства.
Це історія хлопця, якого покинула мати, через що він називає її хвойдою. Він живе з батьком, бабцею та своїми дядьками – такими ж невдахами. Хоче один з них – дядьків – встановив світовий рекорд з пияцтва. Це описано в частині «Тур де Франс».
Після прочитання глави «Самі самотні» неможливо було не переглянути в ютубі кілька відео з концертів Роя Орбісона. Цей перегляд закінчився у мене о четвертій ранку. «Паскудне життя – ось що це було. Якби людство розділили на дві категорії, ми гарантовано опинилися б в одній категорії з Роєм Орбісоном», пише автор про трагічні сторінки біографії піонера рок-н-ролу. Отже це книжка про лузерство, про те, яким воно може бути поетичним і, безперечно, трагікомічним. Описана дійсність доволі гротескна, але не безнадійна.
У главі «Колекціонер» письменник показує, яке нудне нелузерство. Знайомому підлітку з респектабельного району Задуп’я батько заборонив спілкуватися з героєм твору, якого, як і автора, теж звуть Димитрієм. Бо його сімейка «меншовартісна». І, мовляв, якби не система соціального забезпечення, то Вергюлсти не пройшли б природній відбір, їх би «прибрали сильніші види для збереження балансу». Так казав батько Франкі. «Я не сердився. Хіба мені було не все одно, що нас більше не повинні бачити разом. Насправді це була проблема Франкі, а не моя. Він був безбарвною людиною. […] Футбол він геть не розумів і не бачив, у чому велич велоспорту. Якщо ми сиділи на дворі на бордюрі й повз нас проминали завжди трохи старші дівчата, ніж треба, він навіть не помічав різниці між звичайним задом і дупкою світового класу. Музика його не захоплювала, книжок він не читав. Щодо цигарок був переконаний, що від них можна померти – з тим хлопцем годі було за щось братися». Тим не менше «меншовартісний слабак» Димитрій був чи не єдиним, хто до нього навідувався. «Я спав у тій самій кімнаті з батьком і дядьками, у нього був цілий підвал, щоб займатися хобі». Та й хобі власне яке – колекціонування паровозиків, які коштували шалених грошей і ніколи не зіштовхувалися. Бо Франкі відтворював ідеальну систему світу, у той час як Димитрій обов’язково пустив би потяги назустріч один одному, «хоча б для сміху».
І от Димитрій зустрічає Франкі вже у дорослому житті. На ярмарку. Вони недовго спілкуються. Потім Франкі запрошує друга дитинства до себе додому. Димитрій погоджується неохоче, але чомусь приймає пропозицію. Заходить у дім, роззирається й одразу розуміє, якого болючого удару завдало життя товаришу за того «меншовартісного слабака». Удару нижче пояса, можна навіть сказати. “Якщо бути чесним з тобою, Франкі, те, що з тобою сталося, просто прекрасне. Я зараз майже повірю у Бога, настільки влучний Його гнів, режисура вражає. Ти на це заслуговуєш”, – каже Димитрій йому в очі. І в цей час чує якесь підозріле безперервне гудіння. Залізниця Франкі розрослася на весь підвал, потяги не спиняються ні на мить, усе працює ідеально. Але це лише там, у підземеллі. А зверху «фатум збирає свої врожаї».
Насправді фатум добряче пройшовся й по родині Димитрія. Й спроба батька позбутися алкоголізму, описана у розділі «Вилікуваний», свідчить, що намагання протистояти долі таки були. Й нові кросівки, подаровані батьком напередодні змагань з бігу – спорту найбідніших – символ того, що перемога у цьому протистоянні таки відбулася – нехай не одразу, а через роки. Й коли Димитрій їде вже зі своїм сином у Задуп’я, його дядьки вражені, наскільки змінився їхній племінник. «Я вже давно не один з них. Свідченням цьому є те, що вони почали говорити до мене якоюсь говіркою, яку треба вважати загальновживаною нідерландською, – так, як вони говорять до мого сина. І це при тому, що я знаю, на скільки набундюченою вони вважають таку мову».
В одному з інтерв’ю Димитрій Вергюлст розповів, що в Бельгії молодь влаштовує змагання з випивки «Тур де Франс», за мотивами роману «Кепські справи». Й додає, що в цьому його неправильно зрозуміли, адже він, мовляв, не оспівував таким чином пияцтво, а навпаки – висміював. Та коли хтось робить це настільки яскраво, відверто кажучи, важко не захопитися.
Отже для українського читача дійсність роману Вергюлста може стати несподівано рідною. Й показати, як багато спільного у наших народів.
Текст: Сергій Демчук
Димитрій Вергюлст. «Кепські справи» / — переклала Наталя Карпенко. К: Темпора, 2021, 208 ст.
