Торік концерти «Кори» означали продовження німоти крізь ковід та карантин. У цьому вони схожі на опір. Вони — показник того, що життя нормальне і перемагає. Черговий концерт цієї п’ятниці, 22 квітня. Напередодні Kyiv Daily поставив п’ять запитань його учасникам — Дмитру Радзецькому та Максиму Коломійцю.

Почну з цитати Адорно про неможливість писати вірші після Освенциму – музику писати – виконувати можна?

Дмитро Радзецький: Я дуже-дуже вірю, що те що зараз відбувається ніяк не стане новим Освенцимом, хоча свідомістю розумію усю безмежність трагедії в якій ми опинилися. Коли я на другий-третій тиждень війни почав брати в руки гітару – зрозумів, що це моя зброя, як би банально не звучало. Це і ліки водночас. І вже на четвертий тиждень я почав писати нову музику. Можливо комусь треба більше часу, щоб прийти до усвідомлення цього. Можливо комусь менше. Можливо комусь взагалі для цього необхідне мирне життя – тут все доволі суб’єктивно.

Максим Коломієць: Це цікаве питання. І я намагаюсь відповідати на нього кожного дня всі ці тижні. І можу сказати, що кожен день відповідь дещо інша. На початку війни я, як і велика кількість українців, взагалі не міг нічого робити, окрім як читати новини. Так, волонтерство. Так, допомога армії. Але що я в цій ситуації можу зробити саме як представник СВОЄЇ професії? Відповідь була невтішною. Нічого не можу зробити. Нікого моя музика не врятує та нічим не допоможе фронту. За місяць моя думка трансформувалась у: може, своєю музикою в мене вийде врятувати хоча б самого себе? Далі була стадія: якщо я в цій ситуації зможу себе перемогти, перемогти свої страхи, біль та відчай, зможу залишитись людиною, професіоналом, зможу уникнути тотального внутрішнього спустошення — це вже буде моя крихітна перемога. Хоча б в середині себе. Зараз я знаходжусь на новому рівні. Намагаюсь думати наперед. Війна колись (сподіваюсь, незабаром) скінчиться. Але ким ми увійдемо у новий світ без війни? Ким ми в ньому будемо? Що ми зможемо йому запропонувати? Сумніви та спустошення? Місяці, котрі були марними для творчості, отже для культурного фронту країни? Чи ми все ж таки зможемо перемогти себе, духовно збагатитись та увійти у новий світопорядок з творчим доробком, що виведе нашу країну на новий щабель у світовій культурній ієрархії? Тож моя відповідь така: писати музику треба. Завжди. І після Освенцима, і після Бучі. Просто щоби не загубити в собі людину.

Про роль музики в житті, що вона – наповнення тиші, підтримка, думання…?

Д.Р.: Я думаю, що, сказавши за багатьох музикантів і композиторів, я не помилюсь – це основний спосіб існування. Наш (мій) мозок вже так сформований – звук є нашим повітрям. Ми живемо і функціонуємо завдяки тому, що у нас є своє покликання – воно нас живить і дає підтримку. І все, чим би ми не займалися в повсякденному житті, проходить крізь наш мозок, що вибудований на обробці і аналізі звуку і музики. У кожної людини він вибудований нас своєму покликанні – професії. Тож, наприклад я – без цієї мозкової активності відчуваю себе ніяково…

М.К.: Це тісно пов’язано з тим, що я говорив вище. Музика — це явище об’ємне. Вона може слугувати дуже різним цілям. Чи музика, що ми чуємо біля світлофора краща, аніж музика в супермаркеті? Чи музика, що ми чуємо в рекламі кращеа аніж музика замість телефонних гудків? Чи всі ці “музики” гірші, ніж класична музика, що лунає зі сцени філармонії? Я думаю — вони всі кращі. Просто слугують різним цілям. Ба більше. Якось я замислився, що для мене самого в різні часи мого життя музика відігравала дуже різні ролі. Завжди провідні, але ніколи не однакові. Тож навіть в масштабах моєї особистості роль музики не була сталою.  І музика — це просто універсальний інструмент, котрий кожен використовує для своєї насолоди, як йому заманеться. Хоч збоку може здатись, що ми всі просто слухаємо (споживаємо) музику. 

Питання про роль української музики – розуміння себе та вписаності у світовий контекст – світ змінюється, ми теж.

Д.Р.: Мені завжди було цікаво, яке місце особисто я посідаю в українській музиці. А за цим і те, яке місце в світовій. Поки що єдина відповідь, яку я знайшов – це майже ніяке. Кожен раз коли я намагаюсь проаналізувати актуальність, роль і інтеграцію в світовий музичний потік своєї творчості – це починає виглядати як самолюбування. Тож це згубна справа. Єдину більш-менш логічну відповідь я для себе бачу такою – контекст формується коли не думаєш про контекст. Те саме стосується і розуміння себе і інтеграції в український і світовий контекст.

М.К.: Тут цікаво. Світ відкриває для себе Україну, її культуру, музику зокрема. Але і Україна для себе відкриває світ. Раптом виявилось, що ми комусь цікаві, комусь потрібні. Що нам є, що запропонувати. Що цим можна пишатись і світу це цікаво. Чи змінить це світ? До певної міри, думаю, так. Але я прагну, щоб цей процес — вписування себе у світовий культурний контекст — змінив хоча б нас. Це вже була б неабияка перемога. Український музичний клас дуже інертний. І я плекаю надії, що війна, той суспільний шок, що прийшов із нею та безпосереднє зіткнення та вимушене співставлення себе зі світовим музичним процесом, переверне нашу свідомість остаточно, дасть величезний поштовх музичному прогресу та з отрутою ультра-консервативним (пост)совком буде покінчено назавжди. Як і з усіма комплексами меншовартості та малоросійства.

Чому стара пісня про Червону калину стала гімном цієї війни?

Д.Р.: Окрім історично-культурологічного контексту тут ще має місце банальне вірусне розповсюдження. Для усього, в чому треба об’єднати людей, необхідний символ. Пісня дуже добре справляється з цією задачею – більше ніж тексти або графічні символи. Тому, я думаю саме ця пісня саме в цей час дуже вдало заповнила пустоту, що утворилася. Це дуже схоже на формування народної творчості – вона з’являється за необхідністю, по потребі, найчастіше невербальній – це те, в чому просто відчувається необхідність. Це лише питання часу, коли ця «пустота» буде заповнена.

М.К.: Для мене тут немає нічого дивного. Ще років 5 тому я хотів написати цикл обробок повстанських пісень (коли це ще не було мейнстрімом, хехе). Є в мене слабкість до повстанських пісень — фінських, італійських, єврейських — навіть плейліст в ютубі собі зробив окремий для них. І Червона калина була першою серед них. Чому вона структурно цікава — це окрема розмова. Але емоційно для мене було дуже важливо, хто і про що співає в цій пісні. Воїни, що йдуть на вірну смерть, раптом співають про…якусь яогду. Що? Про що? Чому не про кохану чи матір, чому про калину? Але поетичний образ, що створюється цим щемливим контрастом якраз і впливає найсильніше. Шкода тільки, що обробку цієї пісні я вже не напишу. Без мене впорались)

П’яте питання — два в одному. Про концерт – що чекати слухачам. І чому вам важливо виходити та грати в «Кору»?

Д.Р.: Наш давнішній тандем з Максимом, якому вже близько десяти років, а саме в такому форматі – експериментальна електроніка і під назвою “KORA”, якому близько трьох років, – це один з наших наймобільніших проектів, яким ми можемо заграти майже миттєво. Не кажучи вже про те, що і в мирний час це було для нас дуже приємним процесом, а зараз тим паче – ми таким чином самовідновлюємося, духовно і ментально наближуючи перемогу. Адже духовне здоров’я – це мабуть чи не найголовніше в нашому сьогоденні.
Граємо зараз це лише з єдиною метою – збирати гроші для підтримки українців, підспудно заохочуючи закордонних глядачів до обізнаності в українській музиці. А для цього нам дуже необхідне різноманіття, тож в кожному ефірі наголошуємо, що усі бажаючі, які могли б приїхати до нас у студію, можуть виступи у нас.

М.К.:  Для мне особлива відповідальність перед концертами в Корі якраз і полягає в тому, що я до кінця не знаю, що це буде. І це найцікавіше. Бо ми створюємо унікальний музичний момент, в якому балансуємо між “ніколи знову…” та “от завжди б так!”. Це жарт) Безпосередність висловлювання — от що мене приваблює в тому, що ми робимо. Унікальна емоція, чи певний стан, котрий ніколи не повториться знову, дещо, що відгукнеться всередині нас примарним уявленням про існування інших світів. 

• Що: Kora Late Night Show: Duo KoRa
• Коли: 22 квітня, о 19:00
• Тут.