Львів, музика, разом

Лілія та Максим

Цю розмову ми записали у Львові для циклу про війну та мир. Хоча вона цілком належить іншому циклу — «Разом». Про людей, які створили й роблять спільну справу. Зазвичай вони не підписують між собою трудових угод, їх мало цікавлять корпоративна етика чи комерційна вигода. Героїв цієї рубрики об’єднує справа, яку їм важко назвати роботою у звичному сенсі цього слова. Ця історія присвячена подружжю музикантів — Лілії Нікітчук та Максиму Римарю.

Розкажіть, як і коли ви познайомилися?

Ліля: Ми познайомилися на гастролях у 2014 році отак:  я — Максим, а я — Ліля. Це було в Гельсінкі, на рецепції готелю «Ренесанс».

Максим: Я вже не пам’ятаю назву готелю. Ми випадково пішли разом гуляти в одній компанії.

Ліля: Так, в одній компанії, а не вдвох, просто дивитися на Гельсінкі. Це був гастрольний тур. Максим був в оркестрі, я була на той момент у хорі солісткою.

Максим: На прогулянці Ліля змерзла — я поділився курткою.

А ваше перше враження одне про одного пам’ятаєте?

Ліля:Так. Він мені сподобався (усміхається).

Максим: І це було взаємно. Було цікаво спілкуватися, тому ми трошки відокремилися від групи і розмовляли більше між собою, ніж із тими, хто з нами гуляв.

Вам бувало нудно з тих пір разом?

Ліля: Ще, мабуть, ні.

Максим: Поки що ні.

А у вас буває так, що ви одне одного бісите?

Ліля: Чесно кажучи, аж так сильно не було.

У вас є спільні проєкти?

Ліля: Так.

Розкажіть про них, будь ласка.

Ліля:У 2018-му ми мали спільний проєкт, який називався «Cello-Vox». Це була серія з семи концертів у Дзеркальній залі Львівської національної опери. Це був літній проєкт, коли опера зачиняється на місяць, але відвідувачі все рівно приходять до театру, щоб подивитися на архітектуру. Тоді театр був в активному пошуку якихось нових способів привабити публіку, поки велика сцена була закрита на реконструкцію. І вони придумали робити такі концерти у Дзеркальній залі. Ми були одними з перших, хто почав виступати в такому форматі. 

Максим: Були сольні номери Лілі, мої, а також спільні. Ми спеціально робили обробки творів, бо направду є дуже мало творів, призначених спеціально для меццо-сопрано, фортепіано й  віолончелі. Тому доводилось імпровізувати, видумувати. Але вдалося.

Скажіть, вам подобається одне й те ж?

Ліля:Ні. У нас зовсім різні захоплення.

Максим:Ну, спільні, звісно, теж є.

Ліля:Наприклад, Максим дуже любить авіацію.

Максим:Екстремальний спорт.

Ліля: Він реально міг би бути пілотом, якби спрямував себе в цю професію, бо він знає все про літаки, їхню будову. А мене це взагалі не цікавить.

Максим: Ліля з дитинства мріяла бути артисткою.

Ліля: Я завжди хотіла співати, тому все, чим я займаюся, дотичне до моєї професії. В принципі, всі мої інтереси — моя професія. Максим більше цікавиться різними речами, а не тільки музикою.

Максим: Є певне розпорошування на щось навіть технічне, що не має жодного стосунку до музики. 

Ліля: Велосипед, спорт.

Ви якось передчували цю повномасштабну війну?

Ліля: До початку цієївійни я мала дуже багато поїздок у Польщу на концерти. Буквально останній мій проєкт перед війною — 14 лютого, в День усіх закоханих, я співала в Ґданській філармонії, перед тим — в інших філармоніях. На відміну від наших ЗМІ, в Польщі на кожному телеканалі, з кожного радіоприймача говорилося про війну, про наступ, про те, що Польща готується приймати біженців, готує якісь майданчики, ліжка, матраци. Вони вже тоді, 12-13 лютого, знали, що з України буде величезний наплив біженців. І першу інформацію, яку я отримувала там з телевізора, — війна, наступ Росії. В Україні про це аж так не говорили. Я не дивлюся телевізор, але у Фейсбуці перевіряю новинні канали. Я бачила, що розвідка США попереджала, що на нашому кордоні згуртовується важка артилерія супротивника тощо. Тобто в нас це було якось здалеку, порівняно з тим, наскільки серйозно це обговорювалося в Польщі. Поляки мене запитували: «Як ти думаєш, війна буде?». Я відповідала: «Так, вона буде, тому що ми живемо поруч з Росією». Я, наприклад, розуміла, що якщо путін уже почав щось робити, то він зайде так далеко, як йому дозволять це зробити. Я була свідомою того, що війна почнеться. Просто ніхто не міг знати, як це буде і на які міста буде перший наступ.

Максим: Я встиг 23 лютого ще відіграти концерт в Оперному театрі, у Дзеркальній залі. Це виявився останній концерт перед війною. Дивлячись новини, на переміщення великої кількості російських військ, я розумів, якою буде ціна, якщо вони зайдуть в Україну по-загарбницьки. Я розумів, що таку кількість техніки й людей просто так ніхто не переміщує, бо це занадто дорого для бюджету будь-якої країни, це не може бути просто «пограти м’язами» в таких масштабах.

Ліля: Так само мені писали друзі зі Сполучених Штатів Америки — диригенти й музиканти — напередодні війни: «Як ти думаєш? У нас кажуть, що буде війна. Що у вас чути? Які у вас настрої?». Я казала: «У нас настрої поки що ніякі — те, що я бачу в ЗМІ». Тобто я казала, що в нас такої ніби небезпеки не відчувається, але читаючи такі закордонні ЗМІ, як «The Washington Post» чи «The New York Times», я перевіряла, що в світі кажуть про цю ситуацію. Я говорила американським друзям, що путін нападе, на що вони відповідали: «Ось побачиш — він не настільки крейзі». У мене мав бути спільний проєкт з американським піаністом у Львівській національній філармонії у березні-квітні. Він казав: «Ось побачиш: я приїду й у нас усе буде. Ми з тобою ще заграємо концерти». Недавно він мені написав: «Ти мала рацію, що концертів не буде».

Війна змінила людей?

Ліля: Не всіх змінила, тому що у західних регіонах України як такої війни ще не було. Були окремі вибухи у Львові та Львівській області, Луцьку, де живуть мої батьки. Війна вже була в Бучі, звідки мій брат із дружиною та двома дітьми переїхали на захід України. Звичайно, люди, які побували під обстрілами й сиділи у метро в Харкові чи Києві, інакші.

Максим: Це неймовірно змінює свідомість.

Ліля: Так, це робить людину якоюсь дорослішою, згуртованішою, можливо, більш відповідальною за себе і своїх близьких. Люди, які ще не нюхнули пороху, які ще не були аж настільки поруч зі смертю, мабуть, лишилися такими ж у своїй свідомості. Раніше, коли ми пояснювали людям, чому в нас конфлікт із Росією з 2014 року, нас не розуміли, нам казали: «Ну, ладно. Ну, російська культура — там і Пушкін, і Толстой, і всі решта, і вона така класна. Яка Росія могутня країна!». Зараз ситуація трохи змінилася, і ми бачимо, яку велику підтримку Україні надає світ. У нас навіть просять ноти українських композиторів, щоб зараз виконувати їхні твори, цікавляться нашою культурою, знайомляться з тим, що Малевич був, виявляється, українцем. Тобто зараз змінюється вектор і люди починають ставити питання. Днями я коротко дивилася якийсь французький телеканал — і там йшлося про Голодомор. Європа тільки тепер починає ставити ці питання, бо хоче знати, звідки пішов цей конфлікт, чому аж настільки.

Максим: Раніше ми часто стикалисяза кордоном з питанням, чи Україна — це Росія? Тепер воно не виникне. 

Які ваші плани війна порушила, а які, можливо, навпаки з’явилися з початком війни?

Ліля: Я є солісткою Львівської національної опери, ми там планували якісь прем’єри, якісь відновлення спектаклів, мала бути вистава Юлія Мейтуса «Украдене щастя», в якій я мала співати. Цього зараз не буде, тому що збройний конфлікт не закінчений, продовжується цей напад на Україну. Тому ми не можемо знати, що буде завтра. А з початку війни я відмовилася від багатьох концертів у Польщі, тому що я так само не знала. Хоча зараз, оглядаючись, я думаю, що дарма не поїхала, бо могла би заробити кошти й бути корисною: допомогла би якомусь фонду чи спрямувала би їх на підтримку переселенців зі східних областей. Але тоді я вирішила, що я просто не поїду. 

Ми з Максимом вже взяли участь у концертах «Live for Ukraine». Це те, чого не було в планах і що виникло з початку війни. Ми дуже щасливі, що змогли зібрати якусь програму, сформувати її у короткий термін і виступити для онлайн-платформи. 

Максим:Є певне розуміння того, що культура і так була в Україні фінансована за залишковим принципом, і ця ситуація зараз лише поглибиться. Поки йде війна, кошти йдуть на війну, після війни кошти будуть спрямовані на відновлення руйнації, а культура отримає новий удар. Хіба що буде сподівання на підтримку від закордонних культурних інституцій. 

Ваші почуття з початку війни? Я бачилася з Володею Войтом. Він казав, що починає плакати від слів «Війна почалася». І коли він говорить, у нього справді червоні очі. Може ви теж, плачете, ненавидите, відчуваєте розпач? Чи навпаки — надію, любов? 

Ліля: Звичайно, як жінка я плачу в подушку. Я не можу сказати про почуття ненависті. Я просто маю більше запитань до себе й до світу: «Як таке могло статися у ХХI столітті? Чому зараз? Як ми всі це допустили ? Чому ніхто не зупинив країну-агресора?». До речі, ніхто з моїх друзів і родичів з Росії не написав мені і не запитав, як я, що я і що відбувається. А одна моя колега, росіянка, у Фейсбуці заблокувала мене, хоча я з початку війни жодних прокльонів чи якихось деструктивних речей не пишу у соцмережах, бо вважаю це беззмістовним. Я ділюся інформацією про те, що відбувається, якимось аналізом, стараюся ділитися в стрічці якимись фотографіями, в розповідях — так само, й іноземною мовою теж, щоб мої друзі у Фейсбуці, іноземці, бачили, що тут відбувається. Тому що нам, мені й Максиму, пишуть з Франції, Іспанії, Німеччини: «А що є правда? А як у Львові? Чи там стріляють? Чи є якась дезінформація?». Бо не всі довіряють телеканалам, журналам. Ми людям намагаємося пояснити. Дехто навіть пише нам: «Ви ж теж не можете бути об’єктивними». Ми кажемо: «Звісно!». Але у Максима бабуся з дідусем зараз під Херсоном в окупації. Інколи бабуся телефонує і розповідає Максиму, що сталося з сусідами, що до них вже приходили російські військові додому, перевіряли  паспорти, дивилися, що в них є в квартирі, які в них телефони, тобто вже щось шукали. Але оскільки наші пенсіонери — це, як правило, небагаті люди, їх не чіпали. І знаємо історію, коли жінка в їхньому селі народжувала вдома, тому що окупанти не випустили її в пологовий будинок.

Максим: І не пустили швидку до неї в село.

Ліля: Так. Тому вона народжувала по відео з месенджера.

Максим: Лікар допомагав телефоном. Приймали пологи інші сільські жінки. Вони ще жартували: «Ми приймали телят — зможемо прийняти і людину». Пологи були важкі, але, слава Богу, всі живі й ростуть.

Ліля: Або про чоловіка, який віз молоко на продаж у Херсон, а на зворотному шляху його машину розстріляли й він загинув. 

Максим:Утой район швидка навіть не пробувала приїжджати, бо за день чи два до того іншу швидку там розстріляли. Так що є безсила злість, розуміння того, що не можна нічого зробити в даний момент своїми силами. Ця злоба не спрямована векторно, вона загальна. Це певне роздратування.

Ліля: Ми як люди культури можемо щось робити, але це не щось велике. Ми розуміємо, що цього недостатньо, але вище голови не стрибнеш.

Максим: Навіть зробити елементарне — поїхати і забрати рідних — не є можливим за жодних умов.

Ліля: Він своїх бабусю з дідусем наразі не може звідти забрати.

Львів не бачить війни, але він вже змінюється на ваших очах. Що ви помічаєте зараз у місті?

Ліля: Більше машин із не львівською реєстрацією.

Максим: Так, більше машин — більше людей. Але перше, що я помітив, — поступовий захист пам’яток культури. Коли зняли з Каплиці Боїмів Ісуса — це було перше, що я сфотографував і відправив Лілі. А потім я звернув увагу, що це не єдине, що відбувається. Люди. Є люди, котрі губляться в місті, перепитують – і є розуміння, що це не туристи, які прийшли на щось подивитися.

Ліля: Так. У Львові до того було багато туристів, а тепер, звісно, це не туристи, а внутрішньо переміщені особи, які шукають якогось порятунку й мирного неба. Наші друзі мають квартири, вони розповідали, як в них там змінюються люди, які приїжджають до Львова, живуть, ночують і їдуть до Польщі, Угорщини або Чехії. У нас, наприклад, немає змоги аж так сильно когось прихистити. Але у нас теж є один біженець з Києва, композитор, то чим можемо, тим і допомагаємо.

У вас є відчуття, що перемога точно буде?

Ліля: У мене є таке відчуття, тому що ми ні на кого не нападали, ми на своїй землі, ми боронимося, і я бачу велику підтримку світу. Я вірю, що правда за нами.

Максим: У мене, наприклад, є друг, професійний музикант, який ще в 2014 році опинився в Іловайському котлі, звідти виходив з батьком і братом. Зараз він знову змушений взяти зброю до рук. Наявність таких людей, їхня зарядженість енергетично дає розуміння, що українці на своїй землі захищатимуться справді люто. Питання стоїть не в тому, буде перемога чи ні — вона буде, а в тому, що Росія ще встигне зробити до того, як стане  безсилою. Бо в неї ще забагато ресурсів і можливостей.

Що буде з українською культурою у світі після війни, як вона буде відмежовуватися від російської? І чи буде це робити?

Максим: Я думаю, буде досить сильна конфронтація — що є українським, що є російським. Будуть люди, які фанатично просуватимуть українську культуру, як це було до того, будуть також люди, які робитимуть це, можливо, для певної своєї вигоди, для самопросування. Зараз не так багато українців активно просувають свою культуру. Наші музиканти — по всьому світу, але переважно як прекрасний ресурс для іноземних театрів, філармоній тощо. Але зараз є ймовірність, що ці музиканти будуть більше пропагувати те, що вони з України, і це хоч трішки підсилить поширення нашої культури.

Ліля: Зараз багато композиторів пишуть щось нове, свіже. Я сподіваюся, що світ відкриє очі на те, що є такі люди і, можливо, зацікавиться їхніми доробками. Раніше справді більше було чути російських композиторів, музикантів, тому що у них була велика державна підтримка на культурному фронті (я це знаю, бо спілкувалася з росіянами до 2014-го й пізніше), в нас таких можливостей й ресурсів не було. Я не знаю, наскільки наша держава зможе нас підтримати як музикантів, але принаймні країни Європи або Америки вже зацікавлені в тому, щоби там звучала наша музика. Вони ставлять питання: «А що саме є вашою музикою?». І готові її почути. Тому, звісно, ми мусимо її показувати, виконувати.

Скажіть, у вас вже є плани на після війни?

Ліля: Ми не знаємо, коли вона закінчиться, тому аж так далеко заходити я не готова.

Максим: Зараз це певне гадання, тому що передбачити і стовідсотково дати гарантію того, що якийсь план буде реалізовано, як би ми не старалися, неможливо. Тому продумуємо, що могло би бути. Це все, що наразі можливо.

Текст: Віка Федоріна

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.