21-ша вже виставка фоторобот одеситів — «Знімок року -2023» відкрилася у Болгарському культурному центрі. Цього разу географія виставки була розширена — тут взяли участь і ті одесити, які під час війни виїхали за межі країни, і вимушені переселенці, які зараз мешкають у нашому регіоні. Прес-релізи кажуть про 247 робіт від 65 авторів, які поступили на конкурс. Було відібрано 88 робіт від тих же 65 авторів — тобто обмежені були, а ображених не було.
Зауважу: те, що мало б бути в теорії ключовою темою виставки, яка відбулася наприкінці другого вже року повномасштабного вторгнення — а саме війна — прозвучало не дуже потужно. Якби не обмежена кількість тематичних робіт (серед них зокрема роботи Олександра Воропаєва з серії, яка так і зветься — «Війна в Україні»), ми мали би виставку салонної фотографії – постановочні натюрморти, натхненні пейзажі, портрети (знов виняток — портрет розвідника авторства Дмитра Баєва), є, скажімо так, «філософські роботи». Є котики (котики завжди рулять), є роботи, які приємно повісити в кафе або салоні, або навіть вдома — тобто те, що умовно прийнято називати «художною фотографією». Нагадаю однак, що від неабиякого масиву радянської фотографії залишились завбільшки не салонні роботи, а те, чим зазвичай прийнято було нехтувати — тобто «некрасиві» відбитки життя, фіксація часу, який швидко минає… Тут у фотографії є певні привілеї порівняно з іншими видами мистецтва — і шкода, що більшість авторів виставки взяла за краще не звертати увагу на «некрасиве». Що саме мене здивувало, так це те, що Одеси як такої теж було не дуже багато, тобто можливості, які без сумніву забезпечує наше суперечливе та мальовниче місто, були використані не до кінця. Хоч море, звісно, було. Як же ж без моря, це як без котиків.
Однак щира подяка організаторам та Болгарському культурному центрові, який надав приміщення для експозиції – в наш час будь-яка культурна подія це не тільки подія, але також протидія антигуманній навалі, яка нерозривно пов’язана з агресією ворога.
Ще одна виставка фотографії, яка відкрилася в ці вихідні. Експозиція «Сміливі нести світло» знайшла притулок в Одеському художньому музеї. Вона присвячена тим, хто допоміг нам пережити найскладнішу, як сказано в релізі, зиму в історії незалежної України, але хто зазвичай перебуває, так би мовити, за кадром – робітникам ДТЕК, завдяки яким ми маємо зараз можливість жити нормальним, цивілізованим життям. Ця виставка, яка мандрує Україною, мимоволі стає в своєрідний діалог з попередньою — бо вона цілком про війну, хоч фотографії зимових міст, позбавлених світла, не позбавлені все ж таки похмурої естетики. Українські фотографи, які представлені на цій виставці поставили ціллю фіксувати саме наслідки війни (есей Сергія Коровайного як жити та знімати війну в Україні навіть опублікований в Wall Street Journal). Перед нами побутове життя під час легендарного вже блекауту — кафе зі свічками замість ламп, мешканці з налобними ліхтариками, медичні операції в напівтемряві, міста, підсвічені одними тільки фарами автівок… Історія, яка во всіх сенсах пишеться світлом.
Виявляється, що художня фотографія може бути й такою — альбом по матеріалам виставки, виданий ініціативою ДТЕК з передмовою Влада Троїцького — наявне тому свідоцтво. Недарма самі автори зазначають, що «навіть фото абсолютно темного Києва або Харкова вражали не так похмурістю, як новою виразністю».
Текст: Марія Галіна
