4 червня в Museum of Odesa Modern Art відкрилася виставка французької художниці Фанні Лешевальє “In memoriam. Реальність крізь мистецтво”, організована Solidarity. Фотоколажі мисткині поєднують світлини воєнних (і не тільки, бо війна всюди) кореспондентів із персонажами класичного європейського живопису, додаючи тим самим несподівано новий ракурс вже на жаль звичним кадрам хроніки. І хоча сама художниця не була присутня на відкритті, і взагалі в Одесі, але я зв’язалася з нею і вона люб’язно погодилася трошки розповісти про цю виставку для Kyiv Daily.
Люба Фанні, вчора я відвідала вашу виставку в Одеському музеї сучасного мистецтва і була дуже вражена вашою роботою. Трошки про метод: на ваших колажах ви розмістили персонажів відомих творів мистецтва серед хронік російського нападу на Україну. Чи можете ви розповісти нам, як ви прийшли до цієї ідеї?
Метою моєї роботи було відобразити глибоку увагу, з якою багато європейців ставилися до ситуації в Україні. Завдяки воєнним фотографам та ЗМІ ми стежили за подіями майже в режимі реального часу, зі щирим співчуттям. Я відчула потребу висловити свою підтримку, і цифрові медіа, природно, стали найпрямішим і найбезпосереднішим засобом для цього.
Дуже швидко мені захотілося візуально протиставити наше мирне повсякденне життя з порушеною реальністю українців — через суміщення несумісного, позначене відчуттям анахронізму. Мій перший фотомонтаж розміщує поруч сходинки Сакре-Кер у Парижі, де молоді люди дивляться у свої телефони, зі сходами київського метро, де молоді люди того ж віку також дивляться у свої екрани — можливо, просто для того, щоб повідомити своїм близьким, що вони ще живі.
Здобувши освіту в Школі витончених мистецтв, я незабаром вирішила зорієнтувати свою роботу на діалог між сучасною фотографією та класичним живописом. Цей зсув до мистецтва старих майстрів дозволив мені розмістити нашу західну реальність всередині символічного минулого та розкрити її жорстокий контраст із війною, що триває в Україні. Це візуальне та емоційне зіткнення стало суттю мого підходу: спроба створити чутливий зв’язок між епохами, між красою та жахом, між колективною пам’яттю та сучасними подіями.
Власне я була не тільки вражена, а й мало не розплакалася – і сама не можу пояснити чому. Можливо, причина в тому, що ми звикли до реальної, документальної фіксації злочинів Росії – бо ми виростили грубу шкіру, ментальну оболонку, щоб зберегти непошкоджену свідомість, і така несподівана суперпозиція розриває цю оболонку. Вам мабуть знайомий термін «очудненість», запропонований Віктором Шкловським, коли добре відомі об’єкти художник вимушує нас сприймати як щось зовсім нове та незвичне. Можливо, це через те. Можливо, застосування класичних сюжетів показує нам, що ми маємо справу не просто з локальним конфліктом, коли сильна країна нападає на сусіда, претендуючи на територію та прагнучі повного знищення країни, яку вона не розуміє і тому боїться, а з чимось вічним: конфліктом, який глибоко вкорінений в історію людства. Як ви думаєте, який механізм емоційного впливу тут працює?
Якщо моя робота зворушує людей, то, можливо, тому, що вона поєднує дві протилежні мови: одну, жорстоку та драматичну, що сягає корінням у сьогодення; та іншу, що звертається до минулого, багату на символи та естетичні коди. Поєднуючи воєнну фотографію з класичним західним живописом, я намагаюся розкрити те, що виходить за межі століть: нашу спільну людяність.
Ця ідея прийшла до мене не як концепція, а як необхідність. Стародавнє мистецтво діє як позачасове дзеркало, і його зіткнення із сучасними подіями провокує ту розгубленість, яку ви так точно описуєте — те відчуття «дивності», що проривається крізь наш захист. Я вважаю, що емоції виникають саме в цьому зіткненні між живописом і реальністю.
Тому що війна, на жаль, є притаманною рисою нашого виду. Якими б не були наша історія, наша країна чи наше покоління, вона торкається всіх нас. Вона вбудована в наше сьогодення. І, як ви зазначили, нам зрештою потрібно захистити себе від неї, щоб триматися — ризикуючи перестати звертати увагу. Глобалізація новин лише посилює це явище: перенасичені, ми ціпеніємо.
Але наша людяність — це не лише негатив. Вона також несе, крізь століття та кордони, спільні цінності — емпатію, гідність, стійкість, здатність співчувати та реагувати. Саме це я намагаюся пробудити через емоції та сприйняття.
Це не просто колаж. Це спроба зробити видимим те, чого ми більше не хочемо бачити, пробудити пам’ять та спільну совість. Те, що було звичним, стає тривожним. Те, що було далеким, стає близьким. І раптом те, що ми навчилися не бачити, хапає нас за горло.
Ваші роботи є єдиним прикладом цього жанру, або існують якісь інші експерименти? Надихнули вас чиїсь роботи? Надихнули ви когось?
Я створюю фотомонтажі, що поєднують класичний живопис та сучасні зображення з 1990-х років; спочатку використовуючи аналогові фотографії. У той час це була особиста практика без якогось конкретного послання. Художня робота завжди є частиною діалогу: вона черпає натхнення і, своєю чергою, може надихати інших. Я переконана, що ідеї циркулюють і часто виникають водночас серед різних людей. Якщо один цього не зробить, інший зробить. Історія доводить це: піраміди, певні архітектурні форми чи виникнення абстракції — все це свідчить про спільний рух людства, незалежний від на відстані та епохи.
Війна в Україні, зрозуміло, вразила багатьох художників. Деякі працюють з фотографіями військових репортерів, переосмислюючи їх вручну або цифровим способом. Інші привласнюють відомі класичні картини.
Підхід, близький до мого, я зустріла у французького художника, який, відкривши для себе мої фотомонтажі, переосмислив один зі своїх художніх проектів: він розмістив репродукції відомих картин у покинутих, вкритих графіті місцях і сфотографував все це разом. Таке суміщення двох світів зробило старі роботи схожими на палімпсести.
А лише минулого місяця я знайшла у Facebook українського художника, який також створює фотомонтажі, що зв’язують його повсякденну реальність з класичним західним живописом.
Який був загальний принцип вибору художніх творів для колажів?
Відправною точкою завжди є фотографія репортера, яка справила на мене глибоке враження. Іноді саме композиція, деталі чи атмосфера фотографії керують моїм вибором картини. Іншим разом я обираю роботу, виходячи з емоцій, які я хочу викликати у глядача, або з послання, яке я хочу передати.
Серед фотографій я побачив деякі місця, які мені добре знайомі, скажімо, Будинок Вчених та Літературний музей Одеси, якщо я не помиляюся. Чиї фотографії ви використовували? Який був загальний принцип вибору фотографій для ваших колажів?
Кілька фотографій мого проекту були зроблені в Одесі: фотографія цвинтаря Яна Доброносова та дві фотографії Будинку Вчених Юлії Городецької, зроблені в липні 2023 року. Вибір кожного фото керувався різними намірами.
Будинок Вчених, і досі символ багатої культурної та історичної спадщини Одеси, незважаючи на випробування 2023 року, символізує інтелектуальне та мистецьке життя міста. Його класичний стиль, що поєднує Відродження та бароко, добре підходив для включення м’яких та спокійних класичних картин, таких як дві молоді жінки «після балу», перетворені на «після балу бомб», та «музична кімната», на яку, здавалося б, не впливає шум вибухів.
Щодо кладовища, вибір зовсім інший: тема сувора та драматична, зі смертю на передньому плані, хоча й прихованою під землею як прямий наслідок війни. Я згадала картину Отто Дікса «Війна», оскільки Дікс, травмований німецький солдат, який був свідком жахів окопів, використав своє мистецтво, щоб засвідчити ці жахи. Його роботи ідеально пасують сюди.
Що ви плануєте робити зі своїми роботами після цього? Як ви думаєте, чи варто думати про створення чогось на кшталт Музею мистецтва війни, віртуального чи реального?
Мої фотомонтажі народилися з пориву співчуття до українського народу та глибокої поваги до військових репортерів, чиї знімки відкривають нам доступ до необхідної правди. Відбитки цих робіт також служать меті солідарності: усі виручені кошти передаються через фотографів, з якими я співпрацюю, бригадам на передовій.
Цього року асоціація «СОЛІДАРНІСТЬ» під керівництвом Матьє Ардена організує аукціон робіт моєї пересувної виставки «In Memoriam», щоб допомогти профінансувати створення реабілітаційного центру для поранених у Києві.
Ідея музею, присвяченого мистецтву часів війни — віртуального чи фізичного — не є негайно необхідною, але це, безумовно, змістовна та цінна ідея. Мистецтво має здатність пробивати байдужість, пробуджувати свідомість через емоції. Такий музей міг би стати не лише простором пам’яті, але й місцем для чутливої передачі змістів — місцем, яке гарантує, що певні розділи історії не будуть ані забуті, ані зведені до статистики.
Питання ставила Марія Галіна
Переклад з англійської
