Розмова про війну і мир із воєнною журналісткою і авторкою документальної книжки «Вони перемогли: 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими» Анастасією Федченко.

Дебютна книжка репортерки Анастасії Федченко мала вийти у квітні у видавництві Yakaboo Publishing. Настя довго виношувала цю ідею – розповісти про військових, які багато що втратили на війні на сході України. Втратили кінцівки, здоров’я, сон. Втратили друзів і побратимів. Втратили дім. Але не втратили себе. Герої книжки на протезах підкорюють Говерлу й біжать марафони, стрибають з парашутом та здобувають медалі на спортивних змаганнях, працюють, подорожують і народжують дітей. Настя дуже сподівається, що ці історії стануть підтримкою для тих, хто переживає подібні втрати зараз.

Паперова книжка тепер вийде аж після війни, але вже можна придбати електронний варіант або закачати її безкоштовно у додатку Yakaboo.

Настя ж поки думає над наступною книжкою, а ще — пише вірші, які одразу ж розходяться соцмережами. Її вірші переважно про війну. Каже, що їй би хотілося знову більше писати про любов, а не про біль. Але то вже колись.

Настю, про що твоя дебютна книжка «Вони перемогли: 11 історій про людей з ранами — видимими і невидимими»?

— Я хотіла зробити своєрідний концентрат — зібрати під однією обкладинкою історії про людей, які перемогли. У когось із моїх героїв немає ноги, руки, або і ноги, і руки, або немає ока. Або вони мають посттравматичний стресовий розлад. Або проблеми з хребтом. Чи контузії, які не побачиш, але які завдають великих страждань. Але ці люди навчилися жити у своїх нових тілах, у своїй новій реальності. Жити повним життям. І мені дуже хотілося розповісти про це. 

Ще я хотіла цією книжкою нагадати, що в Україні вже вісім років точиться війна. Тому що до 24 лютого про це пам’ятало не так багато людей. Переважно люди, якось дотичні до бойових дій на сході України – військові та їхні рідні, медики, волонтери, журналісти. Але більшість українців трохи дистанціювалися від війни, їм було добре у мирних містах жити своїм мирним життям. І я хотіла нагадати,  що війна триває, як би сильно нас не втомлювали новини про неї. 

Коли почалася повномасштабна російська агресія, я подумала, що книжка втратить актуальність, тому що події у ній розгортаються під час ніби як маленької війна, а зараз це вже ніби як велика війна. Але потім я зрозуміла, що книжка навпаки буде помічною тим людям, які дістали травми й поранення вже після 24 лютого 2022. І йдеться не лише про військових, а й про цивільних. Мені здається, ці історії можуть бути підказкою, як і куди рухатися далі, коли з тобою таке сталося.

Герої моєї книжки ходять у гори на протезах, стріляють з лука без руки, бігають марафони. Вони живуть, працюють, закохуються, народжують дітей. Ніхто не говорить, що такі оптимістичні по життю люди не плачуть, не страждають, не мають розчарувань. Звісно, мають. Просто потім вони беруть і перегортають цю сторінку, щоби жити далі.  Концентруватися на перемогах складніше, ніж на зрадах, втратах, поразках. Але це необхідно робити.

Але чому саме книжка? Коли ти зрозуміла, що формат спецпроекту чи серії журналістських текстів для тебе вже затісний? 

— Журналістський текст живе день, може, кілька. Потім його перекривають інші тексти, репортажі, новини. І все — він зникає з поля зору. А книжка — це щось матеріальне. Її можна торкнутися, її можна покласти на тумбу біля ліжка, читати, повертатися до якихось моментів. Мені хотілося, щоб це був концентрат життєствердної перемоги, який завжди під рукою, який не треба шукати у десятках вкладках на комп’ютері. 

Думаєш, людям буде на часі читати такі складні історії після всього, що ми переживаємо зараз? Чому твою книжку таки варто прочитати?

— Я дуже сподіваюся, що моя книжка, попри біль, лишає по собі відчуття катарсису. Вона ніби як робить тобі боляче, але зрештою це біль, що має лікувальний ефект. Один з героїв книжки розповідає, як він із задоволенням ходив на болючі перев’язки. Бо він розумів: цей біль прискорює одужання. Певне, ці історії — наче ті перев’язки: вони болісні, але допомагають тобі зрештою прожити і прийняти якісь моменти. 

Під час роботи над книжкою ти сама відчувала цей біль і катарсис чи дистанціювалася від цього? 

— Я не вмію дистанціюватися. Я сміюся, коли герой розповідає щось смішне. Я плачу, коли він чи вона розповідає щось сумне. Звісно, хтось може сказати, що це непрофесійно, що журналіст повинен тримати цю емоційну дистанцію, що має бути лише ретранслятором чужих історій. Я і є ретранслятором, просто з почуттями. Бо я не радіо на стіні і не гучномовець у чиїхось руках. 

Мені емоційно непросто давалася робота над цими текстами. Але я розуміла, що ця книжка потрібна, і розуміла, що саме я хочу нею показати. 

Це твоя дебютна книжка, новий для тебе досвід. Як тобі писалося? Що тебе лякало, що надихало?

— Мені було страшно писати книгу. Я боялася, що вона може виявитися нікому непотрібною, окрім мене і моїх героїв. Але якось мама мені сказала одну хорошу фразу: «Якщо ти не хочеш боятися і переживати, то сядь на дивані і нічого не роби». Не те, що би я цього раніше не знала, але часом потрібно щоби хтось тобі про це нагадав. Ці мамині слова дуже мене підбадьорили. Я зрозуміла, що книжка неодмінно потрапить до свого читача. Справа не в тому, скільки разів її завантажать чи скільки примірників куплять, а в тому, що комусь вона виявиться справді потрібною.

Як ти обирали історії, як познайомилася з героями? Чи були в тебе якісь внутрішні запобіжники під час розмов із ними – що ось про це питати не можна?  

— Частину героїв я знала ще до початку роботи над книжкою. Дехто з них є досить публічними людьми, вони брали участь в «Іграх нескорених» та «Іграх героїв». Наприклад, з Дімою Котовим я познайомилася, коли ми піднімалися на Говерлу в 2019-му. І саме тоді я зрозуміла, що люди з ампутаціями і травмами роблять неймовірні речі, про які варто розповідати. 

Я завжди ніби побоювалася цих ран, цих травм, цього болю. Я ніколи не ходила в шпиталі, тому що я не знала, що сказати хлопцям. Ти приходиш, а там молодий хлопець без ніг. І що ти йому скажеш? І як виразити цю вдячність? Адже ці рани, ці втрачені ноги, а для когось  і втрачене життя — і за тебе теж. За твою можливість працювати, пити ранкову каву, ходити в кіно. Мені було ніяково, я боялася здатися недолугою. Тому волонтерила інакше. А тут я зрозуміла, що ці люди сильні, сміливі, мають специфічне почуття гумору. І наважилася. 

У мене не було жодних пересторог під час інтерв’ю. Я могла вибачитися, що зараз хочу поставити таке-ось питання — складне чи болісне. Якщо людина хоче — відповідає, якщо ні — то не відповідає. Я дозволяла собі перепитувати щось, уточнювати. Я не боялися бути смішною чи десь некомпетентною у військовій справі, бо я не військова і не можу знати всіх нюансів. Я вдячна всім моїм героям за те, що вони з розумінням ставилися і до моїх питань, і до моїх жартів. Я могла плакати, могла сміятися. Я могла бути собою.

Книжка мала вийти у квітні, але велика війна перешкодила цим планам. Зараз вона є в електронному форматі. Тобі важливо, щоб була ще паперова?

— Вона ніби як є, але я повірю в те, що написала її, лише коли погортаю сторінки і відчую цей запах свіжої книжки. Обкладинка дуже крута. Ми її трохи правили. Художник Іван Купібіда наче щось відчував. У початковому варіанті там, де тризуб, летіли дуже темні літаки. Я тоді сказала: «А навіщо там ті літаки, вони що, будуть бомбити?». І ми погодилися, що літаки треба прибрати. А вже за місяць Росія вторглася в Україну, при чому з кількох сторін і з літаками також. Мені це зараз видається дуже символічним: що ці літаки були, а потім ми їх прибрали — і довкола тризуба лишився вільний простір. Вірю, що російські літаки, танки, весь той мотлох, який вони на нашу землю привезли, ми приберемо звідси назавжди. 

Відчуваєш, що війна тебе змінила за ці вісім років і окремо з 24 лютого? Як саме?

— Я стала безкомпромісною. Тепер я чітко ділю все на «моє» і «не моє»: ось цю позицію я поділяю, а цю — ні, і навіть не хочу дискутувати чи в чомусь переконувати людину. Як військові говорять: на фронті все зрозуміло, бо там є ти і є ворог. Я не скажу, що в мене саме такий поділ, але є речі, які я розділяю, а є ті, де для мене неможливі жодні компроміси. Я стала десь занадто різкою, стала нетерпимою до речей несуттєвих. Почала більше цінувати свій час. Це все — сліди війни.

Як журналістка я навчилася слухати. Не те, що я цього не вміла, але я навчилася слухати історії, від яких болить. Це важливо. Якщо журналіст в Україні не піде одного дня з професії, то до кінця свого життя він так чи інакше буде розповідати про війну. І важливо вміти слухати історії, навіть коли тобі нестерпно, коли боляче, коли хочеться припинити цю розмову. Це новий рівень витримки. 

Війна навчила мене досить швидко пакувати речі. Це сталося навіть не 24 лютого, а набагато раніше. Завдяки відрядженням на схід, я вмію швидко скласти у наплічник невелику кількість речей. Але коли я складала найважливіші речі напередодні 24 лютого, то це було вже інакше. Бо це була спроба скласти в рюкзак чи валізу все своє життя. А як це зробити? Ніяк. Тому я поклала туди необхідні речі, документи, але також дві сукні й кілька книжок. Може, ці мої міркування комусь видаються смішними, тому що найважливіше — це життя.  Але мої книжки і сукні — це теж моє життя. 

Про твої невидимі рани, залишені цією війною. Які вони? 

— Я боюся відкрити стрічку фейсбука і побачити там знайому фотографію зі словами «Я не вірю, що ти загинув…» Боюся побачити там друзів, боюся побачити там знайомих військових, волонтерів, медиків. Але я їх там бачу. 

У нас з друзями — з кимось частіше, з кимось рідше, — є регулярні переклички. Що ти, як ти? Живі? Я двічі на день дзвоню мамі, щоб почути, що в неї все добре. І страшенно нервую, коли хтось довго не відповідає. Якось я шукала знайомому тактичні навушники, знайшла, пишу, а він не відповідає. Я рознервувалась дуже. Коли ж нарешті відповів, я почула, що голос його змінився, став глухим, важким. Я питаю: «Що сталося?»  Він каже: «Брат загинув». Боюся таких дзвінків.

Це не значить, що страх заповнює все моє життя. Я сміюся, я дозволяю собі щось смачненьке, я можу сходити на умовний манікюр. Я живу. Але ці страхи завжди зі мною. 

А що тебе тримає, дає сили? 

— Мені дають сили українські військові і волонтери. Наше єднання. Я не пам’ятаю, щоб українці колись були настільки потужними, як зараз. Під час Майдану це було, але не в такому масштабі. А зараз більшість настільки зібрані, настільки ділові. Я теж трохи волонтерю — щось купую і допомагаю. Це мене так само тримає. 

Коли я пишу комусь зі знайомих військових: «Ти як?» А вони у відповідь: «Все добре. Бережи себе». Я у Києві, а він на передовій пише, щоб берегла себе. Це надихає. Ти розумієш, що глобально у нас все буде добре. Ми переможемо.

До війни ти писала вірші про любов, тепер — про біль. Чим для тебе сьогодні є твоя поезія?

— Вірші — це певна терапія для мене. Я пишу — і мені стає трішки легше.  Більшість моїх віршів зараз — про війну, переважно це історії реальних людей. Наприклад, я прочитала про 21-річного загиблого лейтенанта,  якого виховувала лише бабуся. Мене це так вразило, що я написала про це вірш. Ми живемо в новій реальності, і вона, звісно, присутня у моїх віршах.

Спілкувалася Марія Семенченко

Фото надані Анастасією Федченко