Ця книга відомого британського психотерапевта і письменниці Філіппи Перрі миттєво стала міжнародним бестселером.

Тому, що вона відповідає на найголовніші питання батьків — від вагітності до спілкування з дорослими дітьми — і дарує підтримку та розуміння. Перрі закликає позбутися тягаря «ідеальних батьків» і звернути увагу на дійсно важливі речі. Пояснює, як приймати та поділяти почуття дитини, показує, як забути про маніпуляції й вчить вирішувати конфлікти, а головне — як створити теплі та довірчі відносини з дітьми, які триватимуть протягом усього життя. Безліч історій і випадків з практики автора підтверджують: нічний плач, криза трьох років і підліткові бунти пройдуть — а зберегти любов і близькість у ваших силах.

Філіппа Перрі також є автором документальних фільмів для BBC: «Чому діти брешуть», «Жити з біполярним розладом», «Емоційна епоха».

Фiлiппа Перрi. Важливо, щоб ваші батьки прочитали цю книжку (а ваші діти радітимуть, якщо і ви це зробите) / пер. з англ. Д. Петрушенко. — Х.: Віват, 2020, 288 ст. 

ПЕРЕДМОВА

Ця книжка не є докладним підручником із батьківства. Я не заглиблюватимусь у подробиці того, як треба привчати дитину до горщика чи віднімати від грудей. У книжці йдеться про те, як ми вилаштовуємо стосунки з нашими дітьми, що стає на заваді доброму контакту та що може його покращити. Вона розповідає про те, як виховували нас і як це впливає на наші методи виховання, про помилки, яких ми можемо припуститися і яких ми нізащо не хотіли б припускатися, а ще про те, як їх не робити. Ви не знайдете в цій книжці напучувань, батьківських хитрощів чи прийомів щодо виховання дітей. Із чимось у ній ви можете не погодитися, а щось зробить вас кращими батьками. Я написала книжку, яку мені самій цікаво було б прочитати, коли була молодою матір’ю, і мрію, щоб її прочитали мої батьки.

ВСТУП

Нещодавно я переглядала комедійне шоу у виконанні Майкла Макінтайра. Він там каже, що обов’язок батьків — одягати своїх дітей, годувати їх, купати і вкладати спати. І цього цілком достатньо. До появи власних дітей йому здавалося, що він як батько повинен з ними гратися, весело бігаючи луками, і влаштовувати пікніки. Проте насправді кожен день перетворювався на нескінченну боротьбу з ними, щоб він міг виконати бодай ці чотири свої обов’язки: одягати, годувати, купати і вкладати спати. Публіка гучно реготала, коли він описував, як умовляв дітей помити голову, надягнути пальто, вийти на вулицю чи їсти овочі. Сміялися батьки, можливо, такі самі, як ми, котрим теж було це знайомо. Батьківство 1 може стати тяжкою працею. І ця праця буває досить нудною, інколи докучливою, нецікавою, вона стомлює, але водночас і тішить, сповнює радістю, веселощами, любов’ю, а ще, в результаті, ми отримуємо неоціненний досвід.

Коли ви перебуваєте у вирі щоденного побуту — пелюшки, дитячі хвороби, істерики (у малюків та підлітків) — або ж, відпрацювавши цілісінький день десь у офісі, повертаєтеся додому до своєї основної роботи, а це: виколупування шматочків банану із закавраша у кріслі чи з’ясовування, чому класний керівник викликає вас до школи. Тоді вам не до того, щоб думати, до яких методів виховання своїх дітей ви вдаватиметеся у віддаленій перспективі. Я мала на меті дати вам загальну картину, допомогти відійти на крок і побачити, що важливо, а що ні і що ви можете зробити, щоб допомогти своїй дитині стати справжньою особистістю.

Осердям батьківства є стосунки між вами й вашою дитиною. Для рослин основою є ґрунт, який дає підтримку, живить, сприяє росту або ж затримує його. Брак стосунків, на які можна обпертися, порушує в дитини відчуття безпеки. А треба, щоб вони були для неї джерелом сили, а в майбутньому — і для її дітей також.

Як психотерапевту мені доводилося вислуховувати й консультувати людей, яким важко всебічно опанувати методи виховання. Працюючи у своїй галузі, я мала змогу проаналізувати, чому стосунки між батьками й дітьми псуються і як допомогти їм запрацювати знову. Мета цієї книжки — поділитися з вами своїми знаннями щодо виховання дітей. А також, зокрема, й тим, як працювати з емоціями — своїми та їхніми, як налаштовуватися на дітей, щоб навчитися по-справжньому розуміти їх, і як налагодити з ними контакт, щоб не відсторонитися від них і не загрузнути в суперечках, які лише виснажують.

Я розглядаю виховання радше в тривалій перспективі, ніж із позиції якихось підказок та батьківських хитрощів. Мене дужче цікавить, як спілкуватися з дітьми, ніж як ними маніпулювати. Я пропоную вам переглянути досвід свого раннього й пізнього дитинства, щоб ви змогли передати дітям те найкраще, що прищепили вам ваші батьки, і критично поглянути на окремі методи їхнього виховання, яких ви не можете сприйняти. Я говоритиму про те, як можна поліпшити стосунки з дітьми, створивши середовище, у якому їм буде комфортно жити й дорослішати. Я розповім, як наші настрої під час вагітності можуть позначитися на майбутній близькості з дитиною та як поводитись із немовлям, дитиною, підлітком чи дорослою дитиною, щоб ваші стосунки були джерелом сили для неї й задоволення для вас. І воднораз — як із щонайменшими труднощами одягати її, годувати, купати й укладати спати. Отже, ця книжка для батьків, які не лише люблять своїх дітей, а й тішаться, спілкуючись із ними.

Розділ перший

ВАШ БАТЬКІВСЬКИЙ СПАДОК

Правду кажуть: діти роблять не те, що ми їм кажемо, — вони роблять те, що робимо ми. Перед тим як замислитися над поведінкою дітей, корисно — ба навіть важливо — поглянути на їхні перші приклади до наслідування. І найпершим таким прикладом є ви.

Увесь цей розділ присвячений вам, адже саме ви матимете найбільший вплив на дитину. У ньому я наведу приклади того, як минуле може вплинути на теперішнє, коли йдеться про стосунки батьків з дитиною. Розповім про те, як дитина здатна викликати призабуті спогади з вашого дитинства, під впливом яких ви можете припускатися помилок у поводженні з нею. Я також критично зважатиму й на власний досвід, щоб, бува, не передати чогось небажаного наступному поколінню.

Минуле повертається, щоб ударити по нас (і по наших дітях)

Дитина потребує тепла та прийняття, фізичного контакту, вашої фізичної присутності, любові плюс почуття міри, розуміння, гри з ровесниками та дорослими, спокійної підтримки й щонайбільшої вашої уваги й часу, проведеного з нею. О, тоді все геть просто — на цьому книжку можна завершувати. Але це не так — завжди щось стає на заваді. У житті можуть перешкодити: обставини, сам догляд за дитиною, гроші, школа, робота, брак часу й заклопотаність…І це, як ви розумієте, не вичерпний перелік.

Однак найбільшої шкоди може завдати те, як виховували нас, коли ми були дітьми й підлітками. Якщо ми зважатимемо на те, як робили це наші батьки, переймати їхній досвід, то все може обернутися проти нас. Іноді ви кажете: «Я розтулив рота, і почув, що промовляю слова своєї матері». Звісно, якщо від цих слів ви в дитинстві почувалися бажаним, улюбленим і захищеним, то чудово. Утім, дуже часто вам було прикро їх чути.

На заваді можуть стати такі речі, як брак упевненості в собі, песимізм, наші захисні реакції, що блокують почуття, і страх втратити контроль над емоціями. Або, коли йдеться, зокрема, про налагодження стосунків із дітьми, — те, що нас непокоїть у них: наші очікування щодо них або наші страхи за них. Ми всього-на-всього є ланкою в ланцюгу, що тягнеться крізь тисячоліття в майбутнє і невідь-коли завершиться.

Добра новина полягає в тому, що ви можете навчитися змінювати свої посилання, і це покращить життя ваших дітей і дітей, які народяться в них, і почати змінювати їх можна вже зараз. Не конче потрібно робити все, що робили для вас, — те, що не допомагає, можна відкинути. Якщо ви вже батьки чи збираєтеся стати ними, можете видобути багаж свого дитинства й ознайомитися з ним, проаналізувати, що з вами відбувалося, що ви з роками відчували, повертаючись у минуле, і що відчуваєте зараз. І, зробивши таку ревізію й гарненько все оглянувши, покладіть до багажу лише те, що вважаєте за потрібне.

Якщо в дитинстві вас здебільшого поважали як унікальну й цікаву особистість, виявляли безумовну любов, достатньо приділяли заохочувальної уваги, а взаємини з членами родини давали вам задоволення, ви матимете готовий план створення позитивних, функціональних стосунків. Своєю чергою це покаже вам, що ви здатні зробити позитивний внесок у свою родину й соціум. Якщо ваше дитинство запам’яталося саме таким, тоді вправа з його дослідження навряд чи буде для вас надто болісною.

Якщо ж ваше дитинство було геть інше — а в більшості так і було, — погляд у минуле може завдати емоційного дискомфорту. На мою думку, треба глибше усвідомити цей дискомфорт, який ви відчуваєте в собі, щоб краще збагнути, як не передати його далі. Багато з того, що ми успадкували, перебуває за межами нашої свідомості. Через це іноді важко збагнути, реагуємо ми на поведінку дітей тут і тепер чи наші реакції закорінені в нашому минулому. Гадаю, проілюструвати те, що я маю на увазі, допоможе ось ця історія. Її розповіла мені Тей, любляча мама й старша лікарка-психотерапевт, яка навчає інших психотерапевтів. Я згадую обидві її ролі, щоб було зрозуміло: навіть найбільш самосвідомі й доброзичливі з нас можуть потрапити в емоційну часову петлю та зреагувати на власне минуле, а не на те, що відбувається тут і тепер. Історія починається з того, що донька Тей, Емілі, якій було майже сім років, покликала її, бо застрягла на гімнастичній драбинці й, щоб спуститися з неї, потребувала допомоги.

Я наказала їй спускатися, а коли вона відповіла, що не може, то я раптом розсердилася. Я подумала, що вона клеїть дурня, бо вважала, що доньці неважко впоратися зі спусканням і без мене. Я наказала їй: «Негайно спускайся!»

Зрештою вона так і зробила. Потім спробувала взяти мене за руку, але я досі була сердита на неї й відсмикнула руку, і тоді Емілі розплакалася. Коли ми повернулися додому й разом випили чаю, донька заспокоїлася, а я подумала: «Боже, з дітьми стільки мороки!». Тиждень по тому: ми в зоопарку, і там ще одна гімнастична драбина. Коли я глянула на неї, в мені спалахнуло почуття провини. Емілі теж явно згадала минулий тиждень, адже подивилася на мене мало не з жахом. Я спитала дочку, чи не хоче вона залізти на неї. Цього разу замість сидіти на лаві, витріщаючись у телефон, я стала біля драбини й спостерігала за Емілі. Відчувши, що застрягла, вона простягла до мене руки по допомогу. Цього разу я заохочувала її, казала: «Постав одну ногу сюди, а другу туди й хапайся руками ось тут, і ти зможеш зробити це самотужки». І вона змогла.

Спустившись, Емілі спитала:

— А чому ти не допомогла мені минулого разу?

Я замислилася й відповіла:

— Коли я була маленька, мама поводилася зі мною, як із принцесою, — скрізь брала мене на руки, постійно казала: «Обережно». Через це я почувалася нездатною зробити щось сама і зрештою стала невпевненою в собі. Я не хочу, щоб і з тобою було те саме, тому й не допомогла, коли ти минулого разу просила, щоб я зняла тебе з драбини. Розумієш, це нагадало мені, як я почувалась у твоєму віці, коли мені не дозволяли спускатися самій. Мене охопив гнів, і я зірвала його на тобі, а це було несправедливо.

Емілі глипнула на мене й сказала:

— А я подумала, що тобі просто байдуже.

— О ні, — відповіла я. — Мені не байдуже, але тієї миті я не зрозуміла, що серджуся на твою бабусю, а не на тебе. Вибач.

Досвід Тей показує, як легко піддатися миттєвим судженням або емоційним реакціям, не подумавши, що вони виникли під впливом подій із нашого минулого, а не від того, що відбувається нині.

Та коли ви відчуваєте гнів (або вас заполоняють будь-які інші складні емоції, зокрема обурення, невдоволення, заздрощі, відраза, дратівливість, страх, паніка тощо) у відповідь на те, що зробила або попросила ваша дитина, добре було б, щоб ви сприйняли це як попередження, засторогу. Не щодо того, буцімто ваша дитина чи діти обов’язково роблять щось неправильно, — ні, просто ви повинні усвідомлювати, що це чинить тиск на ваші вразливі місця.

Часто сценарій є таким: коли ви реагуєте на свою дитину гнівом або іншою надмірною емоцією, що означає: у такий спосіб ви навчені захищатися від почуттів, пережитих у її віці.

Позасвідомо поведінка загрожує пробудити ваші колишні почуття розпачу, туги, самотності, ревнощів або невпевненості. Тож ви позасвідомо обираєте легший варіант: замість поспівчувати дитині в тому, що вона переживає, починаєте гніватися, виявляти невдоволення або панікувати.

Іноді почуття з минулого, які стають чимраз більш відчутними, даються взнаки не в одному поколінні. Мою маму дратував вереск, коли ми гралися з дітьми. Я зауважила, що в мене також виникає тривога, коли моя дитина та її друзі поводяться так само, навіть якщо це не виходить за межі звичайної реакції під час гри. Я вирішила розпитати маму, як би прореагували її батьки, коли б під час гри з дітьми здіймався галас. Вона сказала, що їй дісталося б на горіхи. Діти мусили ходити по дому навшпиньки, бо в її тата, тобто мого дідуся, якому було вже за п’ятдесят, коли вона народилася, часто боліла голова. Можливо, ви все ж таки погодитеся, що інколи свій гнів на дитину виливаєте надмірно, посилюєте свої емоції навмисно, гадаючи, що це якимось чином надасть їм більшої переконливості. Утім, якщо назвати надмірні емоції своїми іменами й дати їм адекватне пояснення, яке зніме з дітей відповідальність за спалах вашого гніву, то, звісно, і провини їхньої не знайдете. Якщо ви здатні на це, то навряд чи станете виливати своє зло на дитині. Не завжди ви зможете пригадати ту чи ту історію зі свого дитинства, яка пояснила б ваш гнів, але це не означає, що її не існує. Тож корисно виходити зі свого минулого досвіду. Проблема може полягати в тому, що в дитинстві ви не відчували любові до себе тих, кого любили ви. Іноді ви могли дратувати їх, завдавати клопоту, розчаровувати, здаватися їм набридливими, нестерпними, незграбними й недолугими. Коли вчинки вашої дитини нагадують вам про це, вона провокує вас, і ви починаєте кричати або демонструєте типову для себе негативну поведінку. Поза сумнівом, нелегко бути батьками. Однієї миті дитина починає вимагати дуже великої уваги до себе, цілодобово й без вихідних. Можливо, поява дитини навіть змусила вас усвідомити, із чим випало зіткнутися вашим батькам. Можливо, ви стали більш вдячними, певною мірою ототожнюєте себе з ними й частіше співчуваєте їм. Однак ви також повинні ототожнювати себе зі своєю дитиною/дітьми. Це допоможе зрозуміти їхні почуття, коли вони поводяться так, що вам кортить уникнути спілкування з ними.

Я мала клієнта на ім’я Оскар, який усиновив півторарічного хлопчика. Щоразу, як хлопчик впускав їжу на підлогу або не хотів їсти, Оскар відчував, як його охоплює гнів. Я спитала в нього, що сталося б із ним, якби в дитинстві він не доїв страву або впустив їжу? Він пригадав, що дідусь бив його по пальцях руків’ям ножа, а потім проганяв із кімнати. Усвідомивши, як він почувався в дитинстві, коли з ним так поводились, Оскар став співчувати маленькому хлопчику, яким був колись сам, і це своєю чергою допомогло йому терплячіше ставитися до дитини. Можна подумати, що наші почуття викликані тим, що відбувається в нас на очах, а не є лише реакцією на те, що сталося в минулому. Наприклад, уявіть, що маєте чотирирічну дитину, яка на день народження отримує величезну купу подарунків, і ви раптом називаєте її жадібною за те, що вона не ділиться з іншими дітлахами котроюсь зі своїх нових іграшок. Що насправді відбувається? Якщо міркувати логічно, дитина не винна, що отримала стільки подарунків. Ви можете підсвідомо вважати, що вона не заслуговує на таку кількість речей, і ваше роздратування виливається в різкий тон або безпідставні сподівання, що дитина поводитиметься більш зріло.

Якщо зупинитись і озирнутися назад, поцікавитися, чому ви розгнівалися на дитину, то можна з’ясувати, що це ваша внутрішня чотирирічна дитина ревнує або відчуває конкуренцію.

Може, коли вам було чотири рочки, вас просили ділитися тим, чим ви ділитися не хотіли, або просто не дарували вам так багато подарунків, і, щоб згасити почуття жалю до себе чотирирічного, ви зганяєте гнів на своїй дитині.

Це нагадує мені брутальні листи або негативну увагу соціальних ЗМІ, що їх отримує будь-яка публічна особа з анонімних джерел. Якщо читати між рядків, то здається, що передусім дописувачі кажуть: «Несправедливо, що ти відомий, а я ні».

Немає нічого несподіваного в тому, що ви відчуваєте ревнощі до своїх-таки дітей. Якщо ви маєте таке почуття, то повинні опанувати себе, а не виливати негатив на дитину. Їй не потрібен тролінг від власних батьків.

На сторінках цієї книжки я розмістила вправи, що можуть допомогти вам глибше зрозуміти, про що йдеться. Якщо вважаєте їх некорисними або нецікавими, проминіть їх, щоб згодом, коли відчуєте потребу, повернутися до них.

Вправа. Звідки береться ця емоція?

Наступного разу, як відчуєте злість (чи будь-яку іншу надмірну емоцію) на свою дитину, замість того щоб відповісти щось неконтрольоване, зупиніться й спитайте в себе: «Моя емоція повною мірою відповідає ситуації й поведінці дитини? Чому я навіть не роблю спроби побачити ситуацію її очима?» Слушний спосіб утриматися від реакції — це сказати собі: «Я повинен подумати над тим, що сталося» і, поміркувавши, заспокоїтися. Навіть якщо дитина справді потребує якихось ваших настанов, немає сенсу вдаватися до їх проголошення тоді, коли ви сердиті. Якщо ви робите це в такому стані, дитина чутиме лише ваш гнів, а не те, що ви намагаєтеся їй сказати.

Цим другим варіантом вправи ви можете скористатися навіть якщо у вас іще немає дитини. Просто стежте, як часто ви відчуваєте гнів, або самовдоволення, або обурення, або паніку, або, можливо, сором, самозневагу, розгубленість. Визначте, за якими сценаріями ви реагуєте. Пригадайте, як уперше відчули цю емоцію, відстеживши її до дитинства, відколи почали так реагувати, — і, можливо, ви зрозумієте, що ця реакція певною мірою вже стала звичкою. Інакше кажучи, ваша реакція є наслідком звички, принаймні не менше, ніж наявної ситуації.

Розлад і примирення

В ідеальному світі ми вміли б зупинитися, перш ніж скоїти негідний вчинок під впливом емоцій. Ми ніколи не кричали б на свою дитину, не погрожували б їй і не змушували б почуватися в чомусь винною. Звісно, нереально вважати, що ми могли б діяти так щоразу. Подивіться на Тей — вона досвідчена лікарка-психотерапевт, а таки піддалася гніву, адже гадала, що її розсердила ситуація, яка відбувалася в неї на очах. Проте спосіб, до якого вдалася вона і якого може навчитися кожен із нас, щоб згладити завданий біль, називається «Розлад і примирення». Порушення спілкування, розлад у ньому — це ті випадки, коли ми не розуміємо одне одного, коли вдаємося до хибних припущень, коли завдаємо комусь болю — неминучі в будь-яких близьких і родинних стосунках. Важить не порушення спілкування — важить примирення.

Щоб примиритися у взаєминах, насамперед треба попрацювати над зміною своїх реакцій, тобто розпізнати, що саме вас провокує, і за допомогою цих знань реагувати інакше. Або, якщо ваша дитина вже така, що може зрозуміти, поясніть їй і вибачтеся, як це зробила Тей. Навіть якщо ви лише багато місяців по тому усвідомили, що зле повелися зі своєю дитиною, все одно ви можете сказати їй про це. Для дитини, навіть для дорослої, неймовірно багато важить, коли батьки перепрошують. Згадайте, яку думку тримала в собі Емілі. Вона вирішила, що мати просто байдужа до неї. Яким полегшенням було для дівчинки дізнатися, що мама її любить і що винні в усьому її спогади про дитинство.

Якось одна мати спитала мене, а чи безпечно вибачатися перед дітьми. «Хіба вони не повинні бути впевненими, що правда завжди на вашому боці, адже інакше вони не почуватимуться в безпеці?» — засумнівалася вона. Ні! Дітям, насправді, потрібно, щоб ми були справжні й природні, і необов’язково бездоганні.

Пригадайте своє дитинство: вас коли-небудь змушували почуватися «поганим» чи навіть зганяли на вас свій кепський настрій? Якщо з вами таке траплялося, ви зрозумієте, як легко спробувати перекласти на когось свою помилку, щоб той почувався винним, і жертвами кепського настрою надто часто стають ваші діти. Інстинкти дітей підкажуть їм, коли ми не налаштовані на них або коли несправедливо оцінюємо їхні дії, і якщо ми, врешті, не визнаємо цього, то притлумимо ці їхні інстинкти. Наприклад, коли вдавати, що ми, дорослі, ніколи не помиляємося, наслідком буде те, що дитина надміру прислухатиметься не лише до того, що кажете ви, а й до того, що може сказати хто завгодно. І це зробить її надто довірливою, а відомо, що не всі дбатимуть про її інтереси. Інстинкти — важливий складник упевненості в собі, здібностей та інтелекту, тож краще не ламати й не викривляти їх.

Я зустріла Марка, коли він прийшов на мій семінар із питань виховання. Прийти йому порадила Тоні, його дружина. На той час їхньому синові Тобі виповнилося майже два роки. Марк розповів мені, що вони з дружиною домовилися не мати дітей, але в сорок років Тоні передумала. Після року намагань і ще року спроб штучного запліднення вона завагітніла.

Зважаючи на те, скільки зусиль ми доклали, щоб цього домогтися, зараз, озираючись у минуле, я лише дивуюся, як невиразно уявляв життя з малою дитиною. Гадаю, своє уявлення про батьківство я дістав із телепрограм, у яких немовля чарівним чином переважно спить у ліжечку й майже ніколи не плаче. Коли народився Тобі, реальність, де більше не було спокійного розслаблення, а натомість самі лише монотонні клопоти  біля дитини, цілодобові чергування одного з нас, призвели до того, що я став психічно неврівноважений — мене то охоплювало обурення, гнів, то я занурювався в депресію. Два роки минуло відтоді, а я досі не прийду до тями від такого життя. Ми з Тоні не говоримо ні про що, окрім Тобі, а коли я намагаюся перевести розмову на щось інше, за хвилину вона все одно повертається до нього. Я знаю, що поводжусь егоїстично, та від цього почуваюся так, що от-от вибухну. Правду кажучи, я не уявляю, що довго витримаю поряд із Тоні й Тобі.

Я попросила Марка розповісти мені про своє дитинство. Він відказав, що йому геть не цікаво досліджувати його зі мною. Дитинство як дитинство — цілком нормальне. Як спеціаліст я сприймаю «не цікаво» за доказ, що йому хочеться дистанціюватися від спогадів про нього. Я запідозрила, що батьківство спровокувало в Маркові думки й почуття, які йому неприємні, і він намагається відгородитися від них. Я спитала Марка, що означає «нормальне». Він розповів, що його батько покинув їх, коли Маркові було три роки. Спочатку батько навідувався до нього щотижня, та чимдалі ці візити ставали рідшими і він сумував за ним. Оце і є нормальне дитинство для Марка. Хай там як, але зникнення батька з його повсякденного життя не могло не позначитися на ньому.

Я спитала Марка, як він почувався внаслідок батькового зникнення, і чоловік не зміг пригадати. Напевно, він назавжди витіснив ці спогади зі своєї пам’яті, бо надто болючі вони були. І, напевно, йому легше було б учинити так, як його батько: покинути Тоні й Тобі, адже тоді він не мав би відмикати власну скриньку складних емоцій. Я сказала йому, що, на мою думку, важливо, щоб він таки відімкнув і відчинив її, бо інакше не зможе відчути потреб сина й передасть Тобі те, що сам дістав у спадок. З Маркової реакції я не була впевнена, чи взагалі чув він те, що я говорила. Наступного разу я побачила Марка лише за півроку на іншому семінарі. Він сказав мені, що був у депресії, а потім вирішив розпочати сеанси психотерапії. Він розповів, що був страшенно здивований, коли в кабінеті терапевта розплакався і плакав аж тепер через те, що батько покинув його.

Терапія допомогла мені спрямувати почуття туди, куди треба — на втечу мого батька, а не вважати, нібито я просто не створений для подружніх стосунків чи для батьківства. Я не кажу, що мені не набридають домашні клопоти, іноді я навіть злюся, але знаю, що це відгукується в мені минуле.

І знаю, що це не через Тобі. Тепер я бачу, навіщо приділяю Тобі всю свою увагу — заради того, щоб йому було добре не лише зараз, а й у майбутньому. Ми з Тоні дуже любимо його, і сподіваюся, що завдяки цьому він зможе любити сам, коли виросте, а отже, почуватиметься потрібним. Я не спілкуюся зі своїм батьком. Знаю, що Тобі отримує від мене те, чого не отримав я від батька, і що ми закладаємо підвалини чудових взаємин. Розуміння сенсу того, що я роблю, обернуло левову частку мого невдоволення на вдячність і сподівання. Опріч того, я знову почуваюся ближчим до Тоні. Тепер, коли я дужче зацікавлений і присутній у житті Тобі, це дає дружині час подумати про щось, окрім сина.

Марк зумів налагодити стосунки з Тобі і, зазирнувши в минуле, не пішов із сім’ї, — навпаки, краще зрозумів своє теперішнє життя. Він по-новому осягнув його, щоб залишитися із сином. Так, ніби не міг відімкнути свою любов, доки не випустив на волю власне горе.

Налагодження минулого

Колись одна жінка, яка була при надії, спитала мене, що б я порадила молодим батькам. Я відповіла: хай скільки років має ваша дитина, вона здатна на тілесному рівні нагадувати вам про емоції, які ви пережили, проходячи той самий етап. Жінка подивилася на мене трохи здивовано.

Приблизно рік по тому, з малюком біля ніг, та сама мати сказала мені, що не зрозуміла тоді моїх слів. Але вона пригадала їх і, доки входила в нову роль, сказане почало набувати неабиякого сенсу й допомогло їй збагнути почуття дитини. Свідомо годі пам’ятати, що таке бути немовлям, але на інших рівнях ви пригадаєте, і ваша дитина постійно нагадуватиме вам про це. Зазвичай батьки віддаляються від дітей у тому самому віці, коли їхні батьки ставали недосяжними для них. Або ж батьки захочуть відсторонитись емоційно, коли дитина досягає тоготаки віку, у якому були вони, коли почувалися самотніми.

Марк — класичний приклад того, хто цього не хотів, йому боляче було згадувати своє дитинство, спогади про яке збурювала в ньому його дитина.

Можливо, вам закортить утекти від цих почуттів і від своєї дитини теж, але якщо ви це зробите, то передасте їй те, що відчували, коли так учинили з вами. Безліч хороших речей ви також їй передасте, зокрема всю любов, яку отримали в дитинстві, але аж ніяк ви не схочете передавати успадкований вами страх, ненависть, самотність чи невисловлений гнів. Часом вас стомлюватиме дитина і через те ваші емоції, викликані втомою, можуть вилитися на дружину, на батьків чи навіть на друга, а ще більше уразити вас самих. Якщо ви розумієте, що таке може статися, то навряд чи станете так чинити, бо, ймовірніше, триматимете себе в руках.

Якщо ви з’ясуєте, як то було з Марком, що вас стомило родинне життя, а ще вам здається, що вас відштовхують, то це, напевно, відбувається через те, що вас витісняли на другий план у дитинстві, ви не стали частиною життя одного чи й обох батьків.

Іноді ця втома може відчуватися радше як бажання відпочити від одноманітності, від дитини.

Деякі батьки вважають, що я перебільшую, говорячи про втечу та втому. «Мене не втомлюють мої діти, — кажуть вони. — Інколи я просто хочу, щоб мені дали спокій, але я люблю їх». Я розглядаю втечу як певний перепочинок. На самому її краю — справжня втеча, цілковите фізичне самоусунення з життя дитини, як зробив це батько Марка. Проте я також вважаю за втечу відсторонення від дитини, коли вона так прагне вашої уваги, небажання вислухати її, коли вона, приміром, намагається показати вам свої малюнки (цим на певному рівні дитина силкується сказати: ось яка я).

Цей порух дистанціюватися від дитини, бажання, щоб вона довго спала або щоб гралася самостійно — хоча їй так потрібна ваша увага, — може з’являтися, коли ви намагаєтесь ігнорувати її почуття. І це ятрить вашу душу, бо нагадує вам про ваше дитинство. Через це ви не здатні вдовольнити її потреби.

Справді, ми можемо казати собі, буцімто приділяємо мало уваги дітям, бо хочемо більше простору в інших сферах свого життя, таких як робота, друзі й серіали, але ж дорослі тут ми. Ми знаємо, що цей найважливіший етап розвитку дитини незабаром мине, тоді як до роботи, друзів та решти задоволень ви знову повернетеся, коли ця маленька людина вже не потребуватиме вас аж так гостро.

Важко глянути цьому у вічі, зупинити перехід колишніх моделей батьківської поведінки до наступного покоління. Ми повинні дослухатися до того, що відчуваємо, а потім уже обмірковувати це, а не просто реагувати на будь-які почуття, яких не розуміємо до кінця. Визнання того, що нам кортить зреагувати в менш прийнятний спосіб — у випадку Марка, наприклад, утекти, — може викликати почуття сорому. Коли це трапляється, ми схильні ставати в захисну позицію, щоб відігнати від себе цей сором. І якщо ми це зробимо, то нічого не змінимо й передамо цю проблему наступному поколінню. Проте сором нас не вб’є. Усвідомлюючи, що відбувається, ми зможемо обернути свій сором на гордість за те, що помітили, як ці почуття змусили нас діяти, і, зрештою, усвідомлюємо, що в собі нам треба змінити. Насправді ж важливо бути у злагоді зі своєю дитиною, давати їй відчуття безпеки й мати бажання бути поруч. Спілкування словами є лише невеличкою частиною цього; вагоміша частина — це наше тепло, наш дотик, наша добра воля й повага, яку ми виявляємо до дитини: повага до її почуттів, особистості, думок та світогляду. Інакше кажучи, нам треба показувати свою любов, щойно дитина прокинулась, а не лише коли вона спить і ми можемо милуватися нею.