«Використовую книжки, щоби сказати більше»

Гаська Шиян

Письменниця, поетка та перекладачка Гаська Шиян перевидала свою другу книжку «За спиною», яка дістала першу для авторки Всеукраїнську премію «ЛітАкцент» року 2019, а також першу для української літератури премію Європейського союзу. Оновлене видання має іншу обкладинку та доопрацьований текст.

Kyiv Daily поговорив із Гаською про тематичні шари, які авторка закладала в оповіді «За спиною», про Львів із прикрасами та Матінками Божими, про національну гордість і бутафорію, про звернення до людської сексуальності, що займає в книжці 10-15% загального тексту, а також про те, чого в тексті немає – про інстаграмну успішність і kino nocne. 

Я знаю з твоїх відповідей, що акцентувати на воєнній тематиці книжки «За спиною» вирішили на обкладинці, аби зацікавити аудиторію, яка би найпевніше не звернула уваги на книжку з іншим акцентом. А чи не здійснив такий маркетинговий хід вагомо більший вплив на молодих людей до 30 років, які би хотіли прочитати твою книжку, про яких вона написана взагалі-то, але які щиро не мають бажання занурюватись у ці воєнні розборки, до яких їх і так намагаються залучати українські новини чи вряди-годи сімейні зустрічі? 

– Аж так це не було продумано. Насправді, видання книжки рік затримувалось, і коли з’явилась обкладинка, я погодила її з видавництвом, тому не мала жодних претензій. У кожному проєкті треба йти на компроміс зі собою, і цього разу не принциповим став дизайн обкладинки. Синергією мистецтв та естетикою видання були підсилені попередні літературні проєкти, а тут я спробувала дозволити самій для себе не втручатися в оформелння роботи та абстрагуватися.

Книжка виходила друком ще до того, як отримала всі премії і той розголос, на який я зі самого початку не розраховувала. Тому для себе мені потрібно було знайти практичне, раціональне пояснення, чому обкладинка виглядає такою, а не, скажімо, як я собі уявляла, більш артовою, хіпстерсько-сучасною. Цей тип обкладинки привертає певне коло читачів – подумала я – таких, які її не купили б за інших обставин. Однозначно, вона стала причиною до гостріших та палкіших дискусій у соціальних мережах. 

Дуже артова обкладинка робить усе-таки продукт більш нішевим, а ця книжка якраз такою не є. Я не бачила її нішевою, і тепер очевидно, що читач і професійне середовище теж такою її не бачать. Попри все особисте, перша обкладинка була на своєму місці. Інша обкладинка у другому виданні – мій каприз. 

– «За спиною» показує мислення самостійної дівчини, яка набула фінансової та професійної успішності, на противагу до своїх батьків, а тепер ще стала цікава, можливо, вимушено, до розвитку власної сексуальності, поза межами постійного партнера, з яким уміла бути. Коли я читала книжку, то інтерпретувала, що саме про цю тему – розвиток сексуальності українки в сучасних умовах – ти не могла не написати. Безперечно, текст і назва книжки говорить, що тебе дуже цікавить бік війни, зворотній до героїчного, але чи головна героїня Марта не знайшла би причини, щоб відокремитися від свого хлопця за інших умов? 

– Цікаве і класне питання! Книжка будується на тому, як ми живемо у суспільстві, позначеному загостреним залишковим патріархатом – і це не лише про українські реалії – але у суспільстві партнероцентричному. Тобто вважається, що головною передумовою до щасливого життя людини є присутність партнера, і я цього не заперечую. Звичайно, щасливі стосунки роблять життя наповненим, але не можна вважати їх за єдиний спосіб для досягнення щастя. Людина може залишатись одна, при чому це не означає, що вона одна постійно, прожила життя і сумує з цього приводу. Може бути, що вона якийсь період свого життя, не дай Бог, пів року чи три, залишається одною, і всі починають з цього приводу параноїтися.

– Горе в сім’ї.

– Так, Горе в сім’ї, щось не так із людиною. Намагаються її всілякими способами рятувати, наприклад, знайомити з іншими. Така партнероцентричність як щастя – дуже напряжна штука. Зрозуміло, що воно стосується не лише тілесності та сескуальності. Наприклад, коли до книжки закидають, що Марта розійшлася зі своїм хлопцем, тому що він був більш патріотичний чи більше налаштований захищати державу, ніж вона, я пояснюю, що насправді це не так. Їхня пара є прикладом ситуації, коли парні відносини відбуваються за звичною схемою, течуть по накатаній: стосунки мають бути у всіх. За такою схемою людина особливо не задумується, чи це партнер, із яким їй справді добре, чи він робить її щасливою. Аж стається кардинальний перелом у житті, тоді вона переоцінює свої стосунки відповідно до іншого контексту. Ніби вибиває з накатаної колії, і людина розуміє: щось пішло не так, і пішло не так уже давно, а я цього не зауважувала чи не зауважував.

Пам’ятаю, серед коментарів знайшла, що Марта насправді не чекає. Так і є, вона дуже швидко розуміє: Макс – не чоловік, на якого вона хоче чекати, а їхні стосунки – не ті, на які готова підписатися в довгій перспективі. Сексуальність є складовою широкого спектру значення слова “стосунки”. Макс не задовільняв її далеко не лише в сексуальному плані, а вона, можливо, – Макса так само. Вони, грубо кажучи, просто не підходили одне одному, як сухо називають “не зійшлися характерами”. 

Гаська Шиян

Для мене сексуальність є безумовною і вагомою частиною людської особистості і її життя. Це не мова про те, що сексуальність має бути саме якоюсь конкретною або що її має бути багато чи мало, а те, що це такий аспект людського життя, як їжа і сон – не може не впливати на все, що відбувається у житті людини. Тому Мартине дослідження сексуальності й усвідомлення цього аспекту займає чільне місце в книжці. Що й стало тригером для людей, які не люблять розглядати цю тему, чи вона їм не комфортна, а чи не цікава. Насправді ж звернення до людської сексуальності займає в книжці 10-15% загального тексту. Якщо людині неприємно читати, ці сени запросто можна прогорнути, і все одно буде зрозуміло, що відбувається за сюжетом. 

Мені, навпаки, здалося, що війна є більше тлом до теми сексуальності. Тобто тло є активно присутнє, бо весь текст пронизаний побутом і ситуаціями, що відбуваються зараз в Україні, але власне предметом зацікавлення є сексуальність на цьому тлі.

– Дуже важливий момент, що її хлопець не пішов одразу на війну. Він усього-на-всього пішов до армії, в казарму під Києвом. Це змінює градус і ракурс дискусії. Наприклад, абсолютно подібна ситуація, коли один із партнерів їде на тривалі заробітки. Є різні історії, як це далі розвивається. Одні пари розєднуються, другі живуть уривчастими стосунками. Суть питання – розлука, зумовлена зовнішніми причинами та обставинами, на які жоден із пари не може повпливати. Така розлука є хорошим детектором до того, на скільки взагалі мають сенс ці стосунки. Однозначно, що у взаєминах, які мають тривалі періоди не присутності одне з одним, виживають лише ті пари, для яких це має також той чи інший сенс. Коли ми втягуємося в буденне життя один з одним, і воно не є травматичним або руйнівним, а просто ніяким, то можна жити так роками. Коли ж в одного з партнерів з’являється вільний простір, який до того займав інший партнер, тоді, звичайно, з’являється дуже багато місця для запитань і роздумів. 

Мої попередні два питання перетягують увагу з воєнного стану на соціальне сприйняття сучасними українцями сексуальності, тому що ця тема у твоїй книжці активно присутня, як і війна. В інтернеті так само багато війни і сексу, але в Instagram, наприклад, за останній час, величезна кількість українців поширювали інформацію про події в Білорусі, тобто не залишалися пасивними, принаймні на поверхневому рівні сприйняття інформації. Щодо теми сексу, то нею просякнуті щоденні дописи більшості користувачів. Є мода на смачні, красиві сідниці, як і їжу в різних злачних місцях. Круто, коли біля басейнів чи ошатних будиночків в Україні уже знаходяться оригінальні вечірки з можливістю розпуститися і показатися, як завгодно і навіть краще для камери смартфона. Водночас говорити про секс, а не тільки показувати його, досі страшно в більшості випадків для широких мас українців, як і думати на тему в трохи інших, ніж традиційних категоріях. Я розумію, що в найближчій західній Польщі така сама ситуація з дискусіями про сексуальність, або й критичніша. Чи ти розраховуєш, що в Україні твій текст може бути популярний настільки, як наприклад, у Франції Беґбедер «99 франків» або «Любов живе три роки»?

– Ти в цьому питанні багато всього змішала. По-перше, якщо говорити про естетику Instagram, так званий фуд порн і постійну нібито сексуалізацію людського тіла, то зараз усі особливо прагнуть виглядати ідеально, бути красивими, демонстративно підкачаними, але це зовсім не про секс, не про людську сексуальність, а про успішність іншого типу. В усіх соцмережах ми прийшли до ери нової цензури. Наприклад, показувати фото в купальнику з круглими сідницями можна, а соски вже не можна. Багато є пабліків у тому ж інстаграмі, які суперечать такій ідеальній тілесності, тому що показують, наприклад, жіночі тіла з усіма їхніми вадами.

Зараз у світі, не лише в Україні, триває фаза сильної боротьби істинної сексуальності, тілесності і того, що за неї видають у картинках. Різниця у тому, що фотографія бездоганної на вигляд людини, яка позиціонує себе як сексуальний об’єкт, не означає, що у цієї людини гармонійне сексуальне життя. Для мене це дуже помітно, як і вагомо. Так само, як оголеність автоматично не означає еротизм, чи глибоке декольте, коротка спідниця і високі підбори автоматично не означають, що людина є сексуально вдволеною або пробує різні цікаві практики, а не лише живе в парадигмі моногамних гетеросексуальних стосунків.

Коли говорити про Польщу, то це напевно не найбільш вдале порівняння, тому що Польща доволі консервативна католицька країна. Права і свободи ЛГБТ чи права жінок на аборти – це теми, які там легітимізуються значно гірше, ніж в Україні. 

– Водночас Польща вважається більш «західною» та успішною. 

– Нема в мене такого враження, що Польща – це територія більшої сексуальної свободи. Можливо, в радянські часи так було, коли вона була комуністичною. Порівняно з Радянським Сюзом, наскільки я знаю, бувало, що по польському телебаченні можна було подивитись фільм, який по радянському не транслювали, – «kino nocne». А зараз Польща далеко не є прикладом території сексуальної свободи. Попри все, в Україні, особливо у великих містах, є тенденція сексуально позитивної культури серед молодшого від мене покоління, якому зараз плюс-мінус між 20 і 30 років. Не серед усіх, безперечно, але є, що мене дуже сильно тішить. Тенденція грунтується на культурі згоди, безпечному сексі та експериментах з різними практиками, при цьому з абсолютною взаємоповагою. Не те, що наша улюблена естетика «багаті політики і дорогі шлюхи». Добре, що остання робиться вже умовно не в тренді. Приходить культура можливості вибору, у якій є все. Тому, хто шукає і цікавиться, має що знаходити. 

Дуже різні читачі помічають у тексті свої, близькі їм штучки. Приміром, хтось написав, що зворушив опис куті, яку принесли в баночці на роботу в крупну IT компанію. Власне, книжка більш багатогранна і зачіпає значно більше різних тем, далеко не в першу чергу концентрується на розвитку сексуально позитивної культури. Мені здається, там цього взагалі нема. Книжка відображає реалії молодої дівчини, яка тільки намагається себе досліджувати. Так само там нема інстраграмності, тому й основна читацька аудиторія цієї книжки не є гламуризована, якщо говорити про умовну аудиторію, яку ми уявляємо у «99 франків» – середній та аппер-мідл клас, який займається рекламою – мені ця паралель не проводиться. 

– Знаю людей з різними між собою культурними потребами, як і професіями, що надихаються книжкою «99 франків» або фільмом за нею. Таке їх включає, хоча вони самі далекі від щоденного богемного життя.

– Напевно, що є аудиторія, для якої героїня цієї книжки і те, що з нею відбувається, здається людиною з іншого соціального класу. Для мене так не було як для авторки, і я розумію, що для багатьох моїх читачів так не є. Умовно кажучи, я писала це передовсім для читачів, які себе з цією героїнею зможуть пов’язати, а не бачити її, як людину з іншого світу. Безперечно, є такі, яким у цей світ зараз цікаво заглянути, або кому він здається дивним, або вигаданим, або за вуха притягнутим, але для мене, навпаки, це зрозуміле і поширене середовище як явище. Ні героїню, ні книгу я не бачу як протиставлення одного класу інакшому.

Чи гадаєш, що громадянам України притаманне активне захоплення, наприклад, французькою еротизованою картинкою – інстаграмною, фільмовою чи книжковою – без реального розуміння того, що ця картинка чи текст показує, який контекст має? Чи готові тут справді втілювати цей контекст? 

– Мені не здається, що в нас намагаються відтворювати подібний контент. Точно існує уявлення, що є країни, де життя комфортніше і тому краще, ніж у нас, але це явище залишкове, яке поступово змінюється. Що більше ми подорожуємо та працюємо з іноземними партнерами, то краще розуміємо всі складнощі та виклики сучасного світу.  Ясно, що була перша хвиля, коли все робилося євро, але, думаю, що молодші за мене вже би точно не мали сприймати так світ. Може, я помиляюся. У книжці є епізод, коли Марта тягне Ксав’є в Ніццу, бо вона каже, що це триб’ют усім жінкам Радянського Союзу, які були закохані в Ален Делона. Ну, але це вже ясно, що давно минуло. Теж треба розуміти, що коли говорити про той же ж Instagram чи соцмеражі, то європейцям не притаманна естетизація, за яку ти говориш. Вона не звідти, це радше американське модель –  успєшний успєх. У нас він набуває ще більшого масштабу життєвої показухи й успішності. Я не вважаю. що це щось, що наші люди намагаються з Європи собі натягнути. Це таке суто наше, слов’янська тема. Недавно розмовляли з балканською авторкою, то всі ці нігті, вії, великі тачки на фотографіях – усе властиво значно більше нам, ніж середньостатистичним європейцям. 

– Буває, що у нас милі чи витончені речі, або грайливі розкуті образи люблять називати французькими: «французьке плаття, така французька квартира, як француженка».

– Я здогадуюся, про що ти говориш. Це значно частіше естетика і життя наших слов’янських жінок і чоловіків, які живуть у Франції, і відтворюють естетику Франції 50-80 років. Напевно я забагато часу спостерігала зблизька, щоб не помічати цієї романтизації. Мені тут важко скласти об’єктивну думку. Крім нас, Францію ще звикли естетизувати й романтизувати японці. Відомо, що коли японці, які надивились фільмів, приїжджають у Париж, вони такі типу: а де це всьо, де берети і багети? Воно, звичайно, там є, але вже далеко не в тому масштабі. 

– Тепер питання про Незалежність, святкування якої ти також згадувала у своїй книжці. З останніх гучних події, багато користувачів фейсбуку обурювалися влаштованими попурі, так само багато дякували. Ти нічого не писала на цю тему у себе в стрічці. У книжці описуєш, як п’яні працівники жеку вранці розвішують на кожному під’їзді прапори. Чи тебе теж треба засуджувати за неповагу до українських людей і символів, а отже України, чи то ти в такий спосіб виявляєш свою любов, а чи то я путаю грішне з праведним?

– Це комплексне питання. Щоб об’єктивно відповісти й оцінити, я намагаюсь абстрагуватися саме від того факту, що я як українка описую це в Україні. Хоча, з іншого боку, зрозуміло, що ми ніби маємо найбільше права описувати і критикувати. Я загалом, не лише в українському контексті, а в будь-якому іншому: російському, американському, французькому, – не люблю публічних заходів, які покликані пробудити патріотизм у народі, типу виховати нове, свідоме покоління. Можливо, в цьому концепті немає нічого аж такого поганого, якби воно не скочувався до кічу, бутафорії і несмаку. 

В мене абсолютно не політизовані соцмережі. Використовую книжки, щоби сказати про це більше і багатошаровіше. Срачі у соцмережах – пустий звук і накидування на вентилятор, яке нікому не потрібне. Ясна річ, що це святкування Дня Незалежності я не дивилася. Достатньо було декількох відгуків, які повз мене пролетіли, щоб уявити, як воно виглядало. Але з іншого боку, я би й не дивилася інше. Тобто для мене нема ідеального формату публічного, пафосного масового свята на площі. Це по житті не мій формат. У мене є тенденція зауважувати абсурдність і трешик. Так, завжди будуть якісь бухі працівники жеку розвішувати прапори. У книжці ще є епізод, про тризуб, який класно було би викласти стразами, тому що це б дуже відповідало нашій загальній естетиці. 

Гаська Шиян

Часто ці національні символи виконані в кічовому форматі. Так само, зрештою, ікони в церквах. Ти вже не розумієш, тобі здається, може, то люди так стібуться? А вони насправді нє. Ці питання для мене складні і суперечливі. Можливо, тому що на глобальному рівні, антропологічному, людському, я не дуже вірю і не є великою прихильницею будь-якої національної пропаганди і гордості, зі співанням гімнів і гучними промовами політиків, пошуку месії чи лідера. Це мабуть, не моє.

Текст «За спиною» складається із численних описів і роздумів про побут сучасної українки, від спагетті з морепродуктами до живої черги на два поверхи у податковій і пакетами BOSS із маринуванням. Ти казала у якомусь інтерв’ю, що дивуєшся, як Артему Чапаю вдається любити людей у книжці «The Ukraine», ти так не вмієш. А чим по-твоєму є ці безконечні описи? 

– В мене раше щоденничок мізантропа, ніж любов до людей. Я мала короткий період, коли була готова отак замиловуватись нашим трешом, але він давно минувся. У буденному житті є багато приводів для роздратування, і письменникам властиво його описувати. Недавно театр Дах робив читання «Дегустації книжок», де зачитували уривок із «Польових досліджень українського сексу». Я зловила себе на тому, що в тексті Оксани Забужко теж багато мізантропії до людей, які населяють нашу країну. Я не вмію і не можу це все любити. 

Значно частіше ця естетика зачаровує іноземців. Вони можуть подивлятися хрущовками і тому подібним. Я had enough of this shit. Вважаю, що Україна дуже класна країна, в якій можна мати справді комфортне життя в сучасних умовах, але попри це, тут є дуже-дуже багато такого, що напрягає. З іншого боку, я завжди кажу, і це можна пошукати в книжці, що будь-де, коли ти оселишся, де вже отаборишся, і тобі треба буде платити рахунки за газ і розбиратися з якоюсь місцевою бюрократією, обов’язково буде щось, що тебе буде харити, це неуникно. Книжка також про те, що немає унікального райського місця на землі, де все буде класно і тобі буде комфортно, і ніхто тебе не буде бісити. 

Описи в тексті «За спиною» передовсім стосуються Львова. Після свого міста, ти тривалий час живеш у Києві і тепер теж любиш столицю. Отже, наступна книжка буде перша не львівська?

– Ну, побачимо. Я поки збираю і називаю це фазою збору матеріалу, тобто накопиченням життєвого досвіду. З останньою книжкою було цікаво, тому що до того, коли вона вийшла, мене хтось запитав, чи це львівська книжка, і я дуже впевнено заперечила, щ ця книжка зовсім не львівська. А потім зрозуміла, що для мене означенням львівської книжки було «чоколяда», «дефіляда» і романтизовані штучки про няшний і туристичний, декорований Львів. Почала презентувати «За спиною» в інших містах, і лише тоді побачила, наскільки вона є львівською, і деякі контексти не зрозумілі аудиторії з інших міст. Наприклад образ Макса, такого маминого синочка, під’їзди з Матінками Божими і вся ця релігійність. Пам’ятаю, хтось написав: «Я не розумію, а чого Марта, якщо вона така типу не релігійна, пішла ту паску святити і вишиванку вдягати?». Підозрюю, ця книжка привідкрила людям із інших регіонів справжній Львів.

Текст: Марта Коник

Фото Ганни Грабарської

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *