Арно Каменіш народився в 1978 році і закінчив школу в рідному кантоні Ґраубюнден. Він пише німецькою мовою, з введенням в текст (окремих слів) сурсільванського діалекту ретороманської мови, що надає дивовижну музикальність його творам.

«Сец Нер» – книга про життя на сурсільванській полонині коло підніжжя гори Сец Нер. Каменіш написав трилогію про просте життя альпійського села, але з універсальними персонажами. Комічні історії  суворого сільського буття, якi переказує автор, абсолютно універсальні, і чіпляють людей незалежно від їх походження. Каменіш побачив в замкнутому світі привокзального сільського кабачка, головного місця дії його книг, модель Всесвіту, і зумів показати її. Зміг заразити читачів своїм смутком від того, що світ і мова його дитинства зникають під натиском цивілізації.

«Сец Нер» — перша частина ґраубюнденської трилогії, в яку увійшли також книги «Позаду вокзалу» та «Усе допито». Переклала усі три книги Люба-Параскевія Стринадюк. Дизайн усієї серії розробила Анна Стьопіна. Ось що з приводу концепції дизайну розповіла Анна Стьопіна на своїй facebook-сторінці: «Трилогія Каменіша своїм спокоєм, акцентом на зникненні важливого та важкості розгледіти потаємне та справжнє наштовхнула мене на концепт дизайну, оснований на техніці стереоскопії. Пам’ятаєте старі шкільні зошити із 3D-картинками на звороті? — От це воно.  У кожній обкладинці закодований свій ключовий образ, що має безпосередній зв’язок зі змістом книги».

Арно Каменіш. Сец Нер / пер. з нім. Люби-Параскевії Стринадюк. – Чернівці: Видавництво 21, 2020. – 96 с.

Сторінка книги на сайті «Видавництва 21»

СЕЦ НЕР

(уривок)

Вечоріє, сіно – на оборозі, а пастухи із собаками йдуть від стаї вгору. Вони проходять повз камінного чоловіка і зникають за пагорбами поздовж огорожі в напрямку Сец Неру.

Помічник ватага стоїть коло кучі для свиней, тримаючи руки в кишенях, і дивиться вниз – на той бік долини, де коло підніжжя Тумпиву лягло село. Він бачить, як цього ясного літнього понеділка на краю села ген на царинках робітники копають землерийними машинами рови – там буде поле для гольфу – і розгладжують вигони.

Кульгава не хоче їсти. Вона стоїть у стайні на прив’язі, аж поки череда корів із бовгарем у капелюсі й собаками не відходить. Помічник ватага відв’язує кульгаву, залишаючи двері стайні, однак, зачиненими. Помічник ватага зносить їй униз сіна й укидає до ясел. Кульгава нюхає сіно, проте не торкається його. Вона лягає. Води вона також не хоче. Помічник ватага залишає воду біля кульгавої, гладить її рукою по крижах і йде зі стайні.

Туристи проїжджають уперед ґрунтовою дорогою й зупиняються перед бовгарем, який тримає в руці зірвані альпійські троянди. Туристи не глушать двигун, бажаючи виторгувати у бовгаря букет альпійських троянд. Бовгар блукає поглядом по квітучих косогорах із альпійськими трояндами на узбіччі дороги, повертається зором назад до туристів, що сидять у авто в капелюхах та сонячних окулярах. 

Знось яйця донизу, каже ватаг до свинаря, який стоїть у свинарнику зі шлангом. Він піднімається вгору драбиною до курника, що висить над свинарником. Відтручує вбік курей, які сидять на яйцях, і кладе яйця собі в шапку. Троє жалюгідних яєць, каже ватаг. Вони цілими днями лиш жеруть і топчуться, а він потім не годен донести яйця цілими. Виймає яйця з шапки й біжить назад до стаї. Плюс три яйця, разом 131 яйце за цей сезон. 14 – розбилося: три впало з курника вниз, одинадцять розбилося дорогою з курника до стаї, два з яких розтріснулися в кишені свинаря. Не враховуючи вже яєць, знесених поза курником, які десь так і лежать собі.

Бовгар сидить навпочіпки на камені коло болотистого пасовища в тумані й вистругує палицю. Він чує дзвінки корів, одначе не бачить жодної корови в цій сльоті. Біля бовгаря сидить старий Ґрауе. Лаппі сьогодні втік від нього. Бовгар так чи так не брав би його сьогодні з собою. Ґрауе нетерпляче сидить коло нього, час від часу скавучить, ховаючи морду бовгареві під пахву, і бовгар мусить відтручувати його. Тоді Ґрауе знову підводить голову й насторожує вуха. Бовгар не гладить старого, не шкрябає його по грудині, не чухає потилиці. Інакше ти охлянеш і не годен будеш іти, но, каже бовгар до Ґрауе, перш виженеш череду з цієї безпросвітної мряки, тоді вже тебе гладитиму.

Бовгар занурюється чоботом у болото. Чобіт наповнюється водою. Бовгар витягує ногу з болота, а чобіт застрягає в мочарі. Він стоїть на одній нозі у шкарпетці, з якої скапує, і витягує чобіт із баговиння. Як би воно було – потонути отак собі в болоті. По коліна. По пояс. До шиї – і весь. 

Бовгар несеться пасовищем із палицею. Ґрауе біжить попереду. Мокра шкарпетка в чоботі чвакає при кожному кроці, наче бовгар біжить по мокрому снігу.

Корова Ґіоша має сріблястий погляд.

Баран із гіпсовими пов’язками лежить біля помічника ватага позаду стайні на дерев’яній накривці стічного жолоба. Помічник ватага читає у своїй книжці: з давніх-давен ретороманці часто подавалися на чужину. Хтось своєю волею, хтось – із необхідності. Домівки вистачало не для всіх. І лише частина знаходила пристановище під дахом у рідному селі, здебільшого ж – деінде в межах малої ретороманської батьківщини. Помічник ватага гасить свою «Select», кидаючи недопалок крізь щілину вниз у стічний жолоб.

Рекламні проспекти місцевої організації з розвитку туризму висять на стіні в стаї. Сец Нер – центр Сурсельви. Зі своєю скромною висотою він має все, що робить гору горою. Круті схили, тіньові сторони, ребра, вершина, камінний чоловік, хрест. Ззаду – стрімка скеля, щоб розбитися на смерть. Смиренно стоїть собі гора, терпить трамбування довкола, незважаючи на мінливу погоду. Стоїть в оточенні могутніх посестер із поважними іменами, яким ближче до неба. На дзеркально блискучому папері туристичних проспектів зображений ватаг. Він стоїть перед кучею для свиней, опершись рукою на свій Субару Джасті 4WD. Другою тримається за бік, схрестив ноги. На задньому фоні – три свині та галка на кілку огорожі перед гірською панорамою з яскраво-блакитним небом. Над зображенням – напис товстими літерами: «Неповторні враження від проведення часу на полонині».

Помічник ватага натирає собі брови маззю для дійок. 

Сирний погреб наповнюється. Чим далі літо й чим більше будзів сиру назбирується в погребі, тим гладшим стає ватаг. Пастухи сидять у вечірніх сутінках позаду стайні й гризуться, що ватаг поправився. Бовгар каже, якщо так далі піде, то нам доведеться переробляти Субару Джасті нашого ватага. Він простягає свинареві сигару «Rössli», виміняну в мішєнника на полонинське масло. Найкраще буде, якщо автомеханіки виймуть переднє сидіння, щоб ватаг міг керувати своїм Субару Джасті з заднього. Свинар киває, затягуючись сигарою. 

Полонинники носять непримітний одяг. Тут – не спектакль, каже ватаг. Корови лякаються, коли пастухи підходять до них у яскравому одязі, так, немов зібралися на дитяче свято. 

Пастух сусідньої полонини йде вздовж дороги із собакою. Його непевна хода вже здалеку видає його. На голові світла вовняна шапка, у руці – чорна парасолька. У його собаки довга шерсть і закороткі ноги як для полонинського пса. Палиці в пастуха немає, замість неї – парасоля. Він бере її на пасовище, бере її з собою в стаю. Що йому треба, питає ватаг. Маєш ґлєґ, мій шеф прислав мене, каже пастух, ловлячи рукою брудну вовняну шапку. Ватаг заперечно хитає головою. Йому не треба багато, каже пастух, на два дні. Ватаг хитає головою. Ну, тоді хоч залишки. Ні. 

Старий П’єдер повістує в неділю, він розказує, що в тридцятих роках його дядько виїхав до Америки. Він тримає капелюх у руці, так що його лисина блищить на сонці. Після тридцяти шести з половиною літ посеред зими він повернувся назад домів. Однак навіть Божа сила не могла тоді нічого вдіяти: улітку того ж року він знову зник, оревуар, назавжди. Умер того дня, коли народилася його корова.

Ватаг іде з оборогу через подвір’я з великою сокирою. Позаду – бовгар котить дерев’яний ковбок і ставить його на подвір’ї біля обмурованого джерела, де кури в бруді видзьобують зерно та рештки ранкової їжі. Одним ривком бовгар хапає курку, яку вибрав ватаг, міцно тримає її за лапи. Тримай її міцно за лапи та крути по колу, командує ватаг, але хутчіше. Іди сюди, ану, дай сюди, нічого не вмієш, ти, пропаща людино. Ватаг жбурляє дробину круговими обертами, поки вона не розкриває дзьоба, витягуючи шию вперед. Отак, видиш, каже він до бовгаря, а той подає йому вигострену сокиру, ступає крок назад, і – готово. Ватаг кладе курку на ковбок (інші кури давним-давно поховалися за стайнею), тримає сокиру розпрямленою рукою над шиєю курки, на мить завмирає так, заплющує ліве око, немов цілячись, випрямленою рукою піднімає сокиру аж понад головою, описуючи в повітрі широку дугу. Бовгар ступає ще один крок назад. Лезо сокири блискає на сонці, полонина видає глухий звук, ватаг кривиться. Чах.

Свинар розфарбовує роги корів. Він біжить через стайню з відром та пензлем. Плями фарби тягнуться по цілій стайні. Він розфарбовує праві роги. Корови в нижній частині стайні – з жовтим рогом. Корови посередині стайні – з синім рогом, а корови у верхній частині – з червоним. Має бути порядок. 

Корови вломилися на його полонинську садибу й випасли половину трави на його оседку. Він махає своєю палицею. Ви ще про це пошкодуєте, каже Аліґ із укороченою ногою й показує кінчиком палиці на блідий, як сир, живіт ватага, що лежить на сонці перед кучею для свиней. Ватаг устає і кладе руки на боки. Аліґ вищий від ватага на дві голови.

Ветеринар обв’язується зеленим фартухом, надягає поліетиленові рукавиці й каже помічникові ватага, щоб той підвів на ноги кульгаву княгиню. Помічник ватага б’є корову чоботом у боки й ляскає долонею по спині, аж відлунює між стайнею і стаєю. Кульгава лежить, не встає. Помічник ватага бере корову за хвіст і скручує його, немов збирається зав’язати вузол. Свинар великим та вказівним пальцями хапає корову за сухі ніздрі. 

Бик стоїть позаду стайні перед оборогом на царинці. Свинареві треба в оборіг. Там мішки з кормом для свиней. Він дряпається на дерев’яну огорожу. Коли зістрибує на інший бік, то бик обертається до нього. Щойно свинар починає втікати, бик кидається за ним услід. 

Ватаг з’являється на пасовищі, старий Ґрауе хутко біжить до нього. Ватаг стає на виступ і свистом жене собаку вниз, потім ліворуч, поки корови не опиняться там, де йому треба. Бовгар без собаки – лише наполовину бовгар, думає собі бовгар. Ти бачив, каже ватаг до бовгаря, без собаки ти вартуєш приблизно стільки, скільки свинар. Він гладить собаку по морді, обертається й іде. Бовгар тримає собаку за нашийник. 

Свинар стоїть за зачиненими дверима в оборозі з двома повними відрами корму для свиней і биком перед дверима в оборіг. Сонце просвічує крізь шпарини дверей оборогу. 

Лаппі обнюхує чорне пір’я під подвір’ям, корови стовбичать у стайні пізнього полудня з повними вим’ями, вилизуючи з ясел рештки солі. 

Ватаг заносить у загальну кімнату макарони, присипані дрібно розтертим сиром. Помічник ватага сидить над книжкою під коров’ячим дзвінком із важкою серцевиною. Ще станеш ченцем, як меш забагато читати цього «моліться за нас», каже ватаг. Бовгар спускається вниз сходами з новою пляшкою сухого червоного «К’янті» для ватага. Але з твоїми вісьмома пальцями тобі все одно не стати великим носієм чернечого каптура, каже ватаг і виходить. Свинар спускається вниз сходами, вішає шапку на оленячі роги біля дверей і дістає хліб із шафи. Ватаг заносить зварену курку в загальну кімнату й кладе її посередині столу, отак-то.