Дмитро Горбачов розповідає як КГБ просувало українське мистецтво.
На початку 1960-х до мене написав Давид Бурлюк. Він хотів зробити виставку до свого 80-річчя «на родной земле Бурлюка, на Украине» і, даруйте, може вас це покоробить, — «в пику москалям!!!». Хоч він і вважається російським футуристом, але все рівно залишився українцем. Для російських письменників, які не є українофілами, такі, як Бурлюк – завжди “хохли”.
До речі, навіть Пушкін був дуже україноорієнтований. В нього був такий проект: він хотів написати для французів історію України (до речі, не Малоросії, теж цікаво — України). Там слова «Росія» нема. Він настільки відчув, що це щось своє, історично і культурно… Це мала бути історія України від Сагайдачного до Хмельницького, від Хмельницького до Мазепи, від Мазепи до Розумовського і так далі. Така у нього місцева, так сказати, хронологія. Але одного разу він все-таки сказав: «В князья не прыгал из хохлов». Ну, для россійського письменника це нормально. Так і у Бурлюка «в пику москалям…».
Я передрукував цей лист, вилучивши з нього сакраментальних москалів, і пішов з ним до міністерства. Тоді до мене вперше поставилися негативно. Мені сказали: «Ви листуєтеся з емігрантом? Ви, син старого більшовика? Ви мусите високо нести знам’я». Куда, какое знамя? «А вы как бы не несете». Одне слово, уже тоді вони поклали собі мене вигнати, і таки вигнали зрештою за ці мої зацікавлення.
Після цього я познайомився з Григорієм Кочуром. Це була одна з головних постатей українського відродження 1960-х. «Нічого собі, – сказав я собі після знайомства, – людина знає 30 мов, перекладає кожною з них».
– А чому ви так багато мов знаєте? – спитав я Кочура. – І латвійську, естонську…
А він:
– Це завдяки каторзі. Вдень ми на каторжних роботах, а увечері квіт інтелігенції, естонської, литовської, білоруської — всі збираються разом.
Кочур був геніальний, то він і вивчив мову. Так що перекладав без підрядника і з грузинської і так далі.
Це дисидентське коло, з яким я зустрічався у Кочура, стало часто приходити до музею, і я водив їх по фондах, показував все, що можна було.
Одного разу знайомий юрист мені каже:
– Слухай, у КГБ занепокоєні твоєї діяльністю, що вже й іноземці приходять в той підвал. Причому головне, над чим вони сушать голову, в яку рубрику тебе розмістити. В принципі ти годишся для рубрики «Український буржуазний націоналіст». Але ти русский, на -ов.
Прямо збилися з ніг. Потім мене таки пошили в українські націоналісти.
На ці подвали стали приїздити з інших міст – зі Львова, безперечно, з Москви, з Ленінграду, зі Львова, а потім почали підтягуватися й іноземці. Я зрозумів, що все, що цікаве в світі, викликає інтерес. Виявилося, що і в нас є багато цікавого.
В 1968 році до Києва вперше приїхав Жан-Клод Маркаде з дружиною Валентиною Дмитрівною.Вони стали україністами, побачивши в фондах Богомазова. Перше було їхнє враження — «Потрясаюче!». Коли вони вперше зайшли, подякували мені за те, що я їм дав якусь рідкісну інформацію через їхнього знайомого москвича. Вони проїздом були— з Одеси через Київ до Москви своєю машиною. Зайшли до музею, щоб подякувати. А у мене на столі лежав малюнок Богомазова «Пожежа в Києві», що я його з музею російського мистецтва приніс. Там він в спецфонді був анонімний, я ж бачу, що це Богомазов, і кажу: «Віддайте». Вони віддали без всяких труднощів.
І ось входять вони в мій так званий кабінет із перехнябленими дверима, без вікон, і бачать цей малюнок. Їх перша реакція: «Это ж уровень Боччони!». Тобто – футуризм найвищої міри.
Потім вони кажуть:
– Можете ще щось показати Богомазова?
– Для цього потрібно, щоб вам дало міністерство дозвіл, а міністерство не дасть.
Я пішов до нашого директора, кажу:
– Люди приїхали за 1000 кілометрів, хочуть подивитися Пальмова, Богомазова» (Пальмов їх теж вразив): – Ой, якби Пальмова зараз до Парижу. Нас оцей концептуалізм вже задовбав. А тут наївне, яскраве, соковите — оце був би, може, й порятунок для всіх…
Директор підказав мені піти на такі хитрощі: нехай Меркаде стоять в коридорі, а я вдавав би, що переношу твори з одного сховища до інших.
Так я і зробив: як в рапіді, знаєте, — одна нога тут, друга – там. І вони кажуть: «Потрясающе!». Петрицього вони трошки вже знали звідкілясь, може, з моєї книжечки.
Так потрошку і у нас зацікавилися українським мистецтвом. Тим більше що без України російську культуру не можна до кінця зрозуміти. Гарний приклад – Малевич. Він був безбарвний в Ленінграді, оце біле на білому і так далі. Він вважав, що міське мистецтво, особливо в майбутньому, буде розробляти гаму білого і чорного, бо містяни барвобоязливі і ходять ото в неяскравому. Село, навпаки, яскраве, а місто ні. Він вирішив стати міським художником, розробляв ці гами. Розробляв-розробляв, і в 1928 рік раптом він яскравий. Звідкіля?
Виявляється, він повернувся до Києва і його тут дуже поважно прийняли. Там – цькували, а тут гарно прийняли. У нього відживилися дитячі спогади про сільське мистецтво, до речі, у нього був яскравий період – 1912-1913 роки. Він вступив до ОСМУ (або, як він казав, «ВОСЬМУ») — Об’єднання сучасних митців України. Це Пальмов, там поруч був Богомазов, зі своїм так званим спектралізмом. Чи інше питання: чому він селян кубістично малював, а раптом -таких виснажених? А тому що він хворобливо зреагував на колективізацію, на голодомор, на все це. Для нього це було просто як ніж у серце. Малевич ще й був фольклорний, а в Україні цей фольклор на нього дуже вплинув. У нього є картина у Центрі Помпіду: чорний селянин, наче обвуглений, бігає між закривавленим хрестом і закривавленим мечем. Так ми знайшли частівку тих часів, яку, можливо, він і знав, тому що вся Україна це співала: «При дорозі хрест високий з Господом розп’ятим, всенький кулями пробитий, кров’ю обіллятий».
Американський мистецтвознавець Джон Боулт казав мені, що український аспект дуже важливий для розуміння Малевича. А для нас він важливий просто для того, щоб у нас був свій гонор. Як, знаєте, Ленін казав: «национальная гордость великороссов». Кожна нація мусить чимось пишатися, а нам, наче, нема чим. Тепер ми і Малевичем можемо пишатися, хоча і росіяни можуть пишатися, і білоруси.
У всякому разі я Маркаде це все показав, вони були вдячні за це.
Потім вони ще раз приїхали до Києва і кажуть: «Ми би хотіли подивитися театральні костюми Екстер і Петрицького, ми чули, що вони є в київському театральному музеї». Ну, я знаю, що міністерство не дозволить, і телефоную директрисі театрального музею: «Ви знаєте, мої приятелі, колеги, які приїхали з Москви (а вони через Москву їхали, так що я не такий вже й брехун: брехун-то брехун, но не до кінця), вони хочуть подивитись». Вона каже: «Да о чем речь, пусть приходят». І от вони пішли зі мною разом до фондів театрального музею, там тоді взагалі експозиції не було, тільки запасники. Але там вони взяли чомусь із собою ще баронесу, яка не знала російської мови, розумієте? Оце мене і підвело. Ми прийшли, дивимося: Петрицький – рівень Шлеммера, ніхто ж не може собі такого уявити. І, значить, ця баронеса каже: «Мон дьє!». Тоді директриса дивиться на мене і каже: «Это что, иностранцы?». — «Иностранцы». — «Я бы их не пустила». Ми виходимо з фондів, а там уже 30 кагебістів — за кожним же стежили. І вони їх були втратили, і навіть потім мені розповідала сестра (вона працювала в музеї), до нас забігли і кричать: «Де Маркаде? Куди? Упустили». Іра каже: «Вони пішли до театрального музею». І ті вже там чекали.
Що мені особливо запам’яталося, що коли ми вийшли, то один з кагебістів підійшов до Вані Маркаде і доторкнувся, і йшов з ним плече в плече, щоб контакт був, щоб… Ну, смішно навіть було. А директриса одразу написала до міністерства. До речі, я її навіть не засуджую, тому що якби хтось стукнув, хоча це мала була вірогідність, то її б зняли. А так вона підстрахувалася. Хоча я б на її місці просто промовчав. Ну, може, вона відчула, що є певні ризики.
Мене викликало міністерство наступного дня, і там була начальниця музейного відділу, Кирилюк. Вона каже: «Як же так, на вас написали, Дмитро Іванович. Ведь это же…». Я пам’ятаю, так щось, довго вона якісь рубрики такі шукала компрометуючі. «Ведь это же низкопоклонство перед Западом!» Знайшла.
Мене вигнали. Маркаде, дізнавшись про це, вже таємно приїхали з Москви до Києва без візи: «Діма — я ще молодий був – можна з вами зустрітися?». Я кажу: «Давайте біля пам’ятника Леніну». Думаю, КГБ, було, мабуть задоволено, «что наш человек, да». А це просто гарний орієнтир. От я прийшов, і вони кажуть: «Ви знаєте, ми завинили». Я кажу: «Ні, а при чому тут ви? Ви ні в чому не винні». — «Але щоб вам тепер трошки підсолодити ваше тяжке становище, ми вирішили стати україністами». І Валентина Дмитрівна написала книгу «Українське мистецтво», уявляєте? Французькою мовою. Я хочу розповісти про це в своїх мемуарах в розділі під назвою «Слава КГБ». Я навіть подумав, що взагалі треба любити ворогів, правильно Христос казав, тому що від них, крім користі, нічого нема. От не було б КГБ, вона б не стала україністкою, вона б була «русистка».
Текст: Віка Федорина
Це продовження, друга частина розмови з Дмитром Горбачовим. Початок тут.
