Ігор Штікс народився в Сараєво наприкінці 1970-х. Війну застав тинейджером і втікав від неї спочатку до Загребу, а потім світ за очі. Зараз він живе в Сербії. Але перед тим була Франція і США, і Австрія, і Британія. Штікс – науковець-політолог, він пише про громади в Югославії і пост-Югославії. Болить йому кореляція націоналізму і соціалізму на тих теренах. Як науковець він – послідовний соціаліст. Як письменник цікавіший. У прозі Штікс тримається Балканських воєн і красиво демонструє свою начитаність. Пише він «нашою мовою»: Штікс – адепт ідеї, що ніякої боснійської, хорватської, сербської, чорногорської мови нема, а є тільки «наша». 

Ігорем Штіксом зветься головний герой і за сумісництвом розповідач роману «W». Ігор – біженець із Боснії, він давно живе в Європі, зараз досліджує історію Югославії і пише дисертацію, недавно написав перший роман, що став на диво (радше: на подив автора) популярним. Політологія Ігорю нуднувата, його все більше тягне в політику: ходить на студентські мітинги, обдумує, як би воно активніше боротися за права робітників  між лекціями в Сорбоні.

Хвала саркастичним авторам, які довго не страждають над іменами-біографіями героїв. Але автобіографічні збіги в «W» є жестом радше саркастичним, ніж нарцисичним. Книжка повниться людьми, котрі вигадують собі кільканадцять біографій за одне життя. Ігор Штікс (той, що автор) наче руками на цьому тлі розводить: гляньте, мовляв, я такий чесний, що навіть одному-однісінькому герою біографію вигадати не годен, свою всю віддав, який я чесний малий, гляньте… Бреше.  

Дещо клаустрофобний ефект роману спочатку не помічаєш, але від нього поводі задихаєшся: в книжці, яка обмірковує «повстання мас», рідко яка сцена буде складатися більше, ніж із чотирьох учасників, частіше – два або три (рахуючи уявних друзів). Штікс із таким штуками працює тонко, і в «W» кількість співрозмовників у кожний момент сюжету в кожній конкретній сцені вкрай важить. 

Скажімо, одна з кульмінацій роману (так, тут їх кілька – п’ять, якщо чесно), шалений сюжетний твіст, Найт Шьямалан ридає, Чак Палагнюк з’їв свого капелюха. В кімнаті є троє людей. Двоє між собою говорять винятково англійською. Двоє – винятково сербохорватською. Перший передає важливу інформацію. Другий перекладає її третьому. Світ третього руйнується вмить і вщент. Тепер питання: скільки треба людей, щоби зіграти у «зіпсутий телефон»? Трьох вистачить? А припустимо, що переклад невірний, повідомлення сербохорватською було одне, а англійською прозвучало інше. Перший щось сказав. Третій щось почув. А другий збрехав. В кімнаті троє людей, а співрозмовників два. І один із них весь час бреше. (Так, нагадує відому логічну загадку про місто брехунів).

Коли на всю книжку є тільки один персонаж, який може верифікувати істинність історії (бо тільки він присутній в кожній сцені – на правах учасника чи розповідача), то нічого в цій історії не буде істинним. Тут свідків нема. В кожній сцені – мінімум учасників, суто учасників і жодної людини, котра засвідчить те, що відбувалося. «W» – нібито детектив: є убивство, є слідчі, є підозрюваний. Але от в чому справа: убивця, убитий, слідчі – всі є частиною злочину, вони виконують всі наявні ролі по черзі.

І прошу пана: роман відриває епіграф «Чи може комуніст написати роман? Не впевнений у цьому він не має права  ставати співучасником своїх героїв». В цілому: якщо герої чинять злочин, то і автор стає злочинцем. Зокрема: це цитата з Сартра, що міркує про Поля Нізана; Нізан нам зараз відомий, певно, тим, що, будучи ревним комуністом, вийшов з партії після пакту Молотова-Ріббентропа, був оголошений своїми колишніми однокоритниками зрадником, але йому до того уже було байдуже: загинув на фронті. Хороша історія про людяних людей і утопічні ідеології… Хороша історія про співучасть.  

Тут зупиняюся, щоби не викрити сюжетних поворотів. А ви натомість пам’ятайте: в цьому романі натхненно брешуть всі, буквально всі й святий Ігор насамперед: читайте ті монологи шахраїв між крапельками.

«W» який має п’ять стартів, матиме, знаєте, і п’ять фінали. Роман не оформлений як твір-лабіринт, щось таке з доробку Павича, але по суті ним і є. Обираємо старт, обираємо чий версії подій вірити, обираємо фінал – і читаємо відповідну книжку. П’ять книжок.

1. 1.Вальтер і Володимир знайомляться. Двоє юнаків-сиріт зустрічаються в літньому таборі на Острові в Далмації. Вони швидко зближаються – один розумний, другий сильним, доповнюють один одного в численних бешкетах. Історія юних Вальтера і Володимира – красива, напружена, страх яка еротична. Вони стають братами, змішавши піт, сперму і кров (все тут буквально). Однієї ночі малята втікають з табору, вирішають на скалі знак W (поєднання їхніх ініціалів V+V), ріжуть жили і присягаються на крові у відданості спільній справі. Так народжує впливова політична терористична організація, від якої тремтітиме Європа 1960-х. Політичні акції Вальтера і Володимира на початку скеровані на значних корупціонерів і непокараних злочинців часів Другої Світової. Вони вчиняють щось образливе і навіть кумедне: типу тортів із гівна, що ним пригощають нечистих політиків. Оце забруднення так забрудення. Все несеться веселе і карнавальне, і в цьому карнавалі функцію местиків беруть на себе двійко дітей війни з Балкан, чия плутана історія співпраць зрад і протистоянь часів тієї війни відригується подальшими безкінечними війнами. На тезі «око за око» отож малята знаються, як і на її хибності. Але карнавал скоро закінчується: настає час убити ідеологічного опонента — вперше. Тут водорозділ: Вальтер поволі відходить від лівої ідеології, пориває стосунки з Володимиром, стає лютим опонентом ліваків і особистим ворогом Володимира. Доходить до того, що Володимир викрадає Вальтера і погрожує його убити (це викрадання у 80-х, до речі, найперше, що ми про ту пару дізнаємося, так вони і входять у простір роману – відважний філософ і підступний терорист).

1. 2.Ігор і Вальтер знайомляться. Ігор – біженець з Сараєво, навчався в Парижі, тут тепер він живе і викладає в університеті. В його мові чутно ледь вловимий балканський акцент, над яким зло кепкує якийсь старий, що підсів до Ігоря в кафе. Ігор щойно повернувся з політичної акції, він просякнутий духом братерства і спільної праці. А тут таке приниження! Скоро виявляється: вони зі старим земляки. Вальтер переходить на сербохорватську і починає свою історію. Він детально протягом багатьох зустрічей переказує Ігорю свою біографію… Чому саме Ігорю? А чому б ні.    

1. 3.Вальтера вбивають. Ігор повертається на Балкани, в Далмацію, де не був уже двадцять п’ять років, позаяк отримав повідомлення: Вальтера застрелили в його заміському будиночку. І до речі, цей будиночок успадковує Ігор (поки напише тут роман). Для того він має особисто зустрітися з місцевим адвокатом та вислухати від того останню волю Вальтера: Ігор мусить переповісти біографію Вальтера і тим пояснити його смерть. Убивство Вальтера – страшенно химерне, тіло наче опізнали, а наче ні, злочин розслідує та ж людина, що й смерть Володимира, задіяні кілька розвідок. І жодних з того результатів.  

1. 4.Ігор і Тесса знайомляться. Ще один сюрприз: у Вальтера два спадкоємця, в будинку житимуть  і розслідуватимуть убивство Вальтера Ігор і Тесса. Тесса – революціонерка, співпрацює з фондами, що допомагають курдам, наприклад. Тесса бувала в гарячих точках і люить розказувати людям, що вони не знаю, як то жити під кулями. Вона розказує це й Ігорю, уже після того, як він їй повідомим, що жив у 1990-і Сараєво і висновки можна було б зробити. Але ні. Тесса – істота пихатіша навіть за Ігоря. В цьому її шарм, сказала б я, якби шарм у неї був. Тесса – віддана фанатка Вальтера, той був їй фактично за батька, коли її батьки померли, готуючи і втілюючи теракт. Вона навіть закохана була у Вальтера… Все вказує на те, що між Ігорем і Тессою назріває роман. А що кажете, не схоже на це? Так отож.  

1. 5.Вальтер знаходить дитину. Сирота Вальтер Стіклер носить ім’я австрійського офіцера, що знайшов немовля в потягу і приніс до притулку.  В вагоні було чимало ще живих дітей (і безліч уже мертвих), але Вальтер взявся опікуватися саме цим хлопчиком. Вихователька сиротинця пропонує: вона записує немовля на ім’я офіцера і якщо той загине на війні, то бодай його ім’я житиме. Рання весна 1945-го. Австрієць Вальтер, між іншим, переживе босняка Вальтера.  

Як на такому матеріалі і у такий спосіб написати історичний роман, що по суті розказує історію екстремістського лівого руху в повоєнній Європі? – Слід припустити, що спогад дорівнює історія. 

Герої Штікса говорять-говорять, розказують один одному свої байки. В цих історіях безліч брехень, викривлень, пропусків. Але важить навіть не це, а сам факт їхнього проговорення. Саме в комунікативних контактах формують спогади, що їх потім назвуть Історією. Багато що герої згадують лише тоді, коли про це їх питають інші персонажі. Згадують або вигадують. Свідчення з позиції учасника історичних подій і стають самою історичною подією. «W» – міркування про те, як приватні спогади кодуються в загальноприйняту історію.

 Двоє екзальтованих хлопаків вишкрябують свої ініціали на скелі. Там вони залишаться навіки, – так припускають. Кожен, хто бачитиме те W, знатиме: це знак вірності і братерства двох сильних чоловіків. Цей знак все ще є, коли на острів приїздить Ігор. Ніхто з місцевих чи туристів не питає, що то за літера, звідки в’язалася, навіть прохідної місцевої байки про неї не вигадали… Бо що? Бо коли пишеш послання-коди, подбай, будь ласкавий, про наявність послання-ключа. Ігоря запросили на острів із конкретною метою: він має стати біографом Вальтера. Книжку, яку ми читаємо, і пише наразі Ігор. В одному з фіналів Ігор певен, що рукопис знищив, коли отримує листа від видавця. Той згоден видати роман, але на книжці буде примітка «всі події вигадані».

Історія лівої Європи, на яку ми заслуговуємо.    

Тут, мабуть, я перестану збиткувати з дотепних ігор Ігоря Штікса з обманутим читачем. Бо таки треба серйозно поговорити наостанок. Наслідки загравання старої Європи з лівими ідеями, що аж надто швидко переростають в лівий екстремізм, ми на собі зараз відчуваємо незлецькі. І думка про те, що єдиною альтернативною руйнівним націоналізмам є соціалізм, теж руйнівний, але уже інакше руйнівний, аж занадто відлунює нині в «українському питанні» в Старій Європі.  Кажемо «ліві інтелектуали», чуємо «підтримати ерефію». В цьому сенсі «W» стає глибоким антропологічним дослідженням, до прочитання нам обов’язковим (і неприємним).

Катастрофи обґрунтовують ідеології. Є таке поняття «травма злочинця». Це мить, коли щирі переконання у власній могутності того, хто переступає закон і мораль, наштовхуються на межі – зазвичай якраз ті самі межі права і моралі. Зґрубша, це біль тих, хто програв і усвідомив програш. Володимир – екстреміст і терорист, який обґрунтовує злом, що спричиняє, комуністичний проєкт. Як же міняється рамка, в котру вписуються екстремальні й екстремістські вчинки Володимира, щоби стати нарешті травмою злочинця? 

Ігор і Вальтер знайомляться 2016 року. Ігор щойно був на акції протесту і зайшов перепочити в кафе. «Я зустрічав там широке коло людей, яких ми називаємо друзями, – мішанку з неугодних художників, талановитих чи не дуже, музикантів, журналістів, докторантів, інтернаціональних відвідувачів, які перебували на добрих американських стипендіях, перспективних кустосинь, нужденних офіціантів, бойовиків різних асоціацій, легальних та нелегальних мігрантів, різноманітних фрилансерів, синів і доньок правлячих політиків та екстатичних активістів найновішої радикальної лівої партії. Ми виступали під чорно-червоними прапорами анархістських профспілок із зображенням наїжаченої чорної кішки, продовжували спілкуватися з різними комуністичними фракціями, пробивалися крізь пропалестинські групи аж до неминучих зустрічей із розчарованими представниками численних профспілок, соціалістів чи зелених, а були тут і ліві католики, феміністки, борці антирасистських груп і змореної через вік її членів Ліги з прав людини». Протести у Франції викликали зміни в трудовому законодавстві, що притиснули свободи і права пролетарів (ви в Ігоревому списку друзів стурбованих робітників бачите, до речі?). 31 березня було зіткнення протестувальників із поліцією, бійки і побиття. Саме 31 березня, поки там на вулиці ідуть бійки, перекривають дороги і загрібають мітингувальників, Ігор з Вальтером знайомляться в затишній кнайпі, Вальтер стібеться: ви, мовляв, вважаєте себе учасником весни 1968-го, я був там, вас там не було, ви – здрібнілий народець, що не цінує ідеї соціалізму, симулякри революціонерів. Лише щойно Ігор міркував про причину Балканських війн, де після розпаду Югославії загострилася проблема націоналізмів. І жоден із них не помічає прямий зв’язок всіх згаданих тут історичних подій. 

Герої Штікса трактують соціальний, комуністичний і національний проєкти як стадії дозрівання суспільства. Питання, адресоване в такому контексті кожній людині в суспільстві: чи ти орієнтований на власне майбутнє і говориш від свого імені, чи ти нав’язуєш свої очікування майбутнього іншому. Комунізм, фашизм, будь-який тоталітаризм – це, звісно що, другий варіант. Але й будь-яка спроба насадити Велику Ідею заради майбутнього блага людства є особистим злом. Кожен, хто живе і помирає в ХХ столітті, в світі Штікса нібито й не живе, а все будує світле майбутнє і виборює те світле майбутнє. Біда в тому, що передбачуване майбутнє має здатність так і не наставати. І жоден із героїв «W»,  хто жив і помер у вирі революцій, так і не ясно, чи жив взагалі. Та і чи помер? 

Сумний-сумний роман про жупелів різних ідеологій, що шастають старою Європою. Смішний-смішний отож роман.  

Текст: Ганна Улюра

Ігор Штікс. W / Переклад Наталії Хороз. Чернівці: Книги – ХХІ, 2023. 328 с.