Кілька років тому книга «Імунітет» увійшла в список головних книг року, які рекомендує Білл Гейтс (а він — один із найвідоміших книголюбів світу; складає свій список щороку, який усі великі медіа публікують та поширюють).
«Еула Бісс використовує інструменти літературного аналізу, філософії та науки, щоб перевірити поспішні та неточні чутки про дитячу вакцинацію, які поширилися серед американських батьків», – коментує Гейтс.
Еула Бісс розкриває коріння страху людей перед вакцинацією дітей і пояснює, чому щеплень боятися не слід. Вона досліджує причини емоційної реакції людей, потім логічно пояснює, чому сумніви з приводу вакцинації необґрунтовані, а щеплення — ефективні й безпечні. Ця книга і є певним щепленням — від невігластва і страху: вона вносить в дебати про вакцинацію зміст, здоровий глузд. І красу викладу (що важливо для читання).
Еула Бісс. Імунітет. Правда і міфи про щеплення / Переклад — Калинюк Андрій. — К.: Наш формат, 2020. — 200 с.
Переклад та публікацію цієї книжки підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи»
Уривок
***
Глибоко в кожній людині є страх залишитися самотнім у світі, забутим Богом, непоміченим серед величезного дому мільйонів і мільйонів жителів», — написав Серен К’єркегор у своєму журналі 1847 року. Це був рік, коли він закінчив роман «Справа любові», у якому наголошується, що про любов судять не за словами, а лише «за її плодами».
Прочитавши перші п’ятдесят сторінок книжки «Справа любові» в коледжі, я втомилася, тож довелося її відкласти. На цих сторінках К’єркегор розкриває заповідь «Люби свого ближнього, як самого себе», розбираючи її майже слово за словом. Так, після дослідження природи любові він запитує, що означає «як самого себе», далі — «свого ближнього», і, наостанок, як розуміти «люби». Стуманіла, я відклала книжку невдовзі після того, як К’єркегор запитав: «Хто ж такий ближній?», на що сам частково відповів: «Ближній — це той, як сказали б філософи, хто перевіряє нас на егоїзм у самозакоханості». На той момент я прочитала достатньо, щоб перейнятися ідеєю переконань і задуматися над їх утіленням, і думала.
З раннього дитинства я пам’ятаю, як батько із захопленням пояснював ефект Доплера на прикладі «швидкої допомоги», що промайнула повз нас. Коли ми спостерігали, як заходить сонце над річкою, де ми жили, він оповів про розсіювання Релея — поглинання світлових хвиль короткої довжини атмосферою, що надає хмарам червонуватого кольору, а траві в сутінках — інтенсивнішого зеленого. У лісі він розібрав відригнуті совою грудки, щоб показати мені крихітний скелет миші. Мій батько був зачарований навколишнім світом і говорив про нього набагато частіше, ніж про людський організм, але про групи крові він розповідав із вогником в очах.
Людям з негативним резусом і першою групою крові 0(I), пояснив він, можна переливати тільки першу 0(I) резус-негативну Rh(-) кров, але водночас вони можуть здавати кров для людей будь-якого іншого типу. Ось чому особу з першою 0(I) Rh(-) групою називають «універсальним донором». Потім батько виявить, що в нього теж перша 0(I) Rh(-) група крові й він сам є універсальним донором. Він здавав кров так часто, як йому дозволялося, тому що кров його типу дуже потрібна для екстрених переливань. Підозрюю, батько вже знав про те, що я дізнаюся лише пізніше, — у мене теж перша 0(I) Rh(-) група крові.
Я сприймала поняття універсального донора швидше як етичне, ніж медичне задовго до того, як дізналася власну групу крові. Але тоді я ще не розуміла, що ця етика є пропусканням батькового католицизму крізь його медичні знання. Я не отримала релігійної освіти та ніколи не причащалася, тому в мене й не виринула асоціація, що Ісус віддав свою кров заради нашого життя, коли батько говорив про універсального донора. Але я вже тоді вважала, що ми зобов’язані своїми тілами одне одному.
Скільки й пам’ятаю в дитинстві, коли батько виходив на човні, кожного разу він одягав рятувальний жилет зі своїм ім’ям і написом великими буквами «донор органів», зробленим стійкою фарбою. Звучить курйозно, але це було його щирим переконанням. Коли він навчив мене керувати автомобілем, дав таку пораду, отриману ще від свого батька: ви відповідаєте не лише за машину, якою керуєте, а й за машини попереду й позаду вас. Навчитися керувати всіма трьома автомобілями було непросто, це викликало заціпеніння, яке й досі заважає водінню. Але отримавши права водія, я поставила свій підпис під «донор органів».
Найперше рішення щодо сина було прийняте одразу після його народження — здати пуповинну кров у державний банк крові. До тридцяти років я здавала кров лише один раз, ще в коледжі, коли читала К’єркегора. Я хотіла, щоб мій син почав життя із внеску в банк крові, а не з боргу, як невдовзі трапилося зі мною. Це було ще до того, як я, універсальний донор, після народження сина отримала дві порції крові для переливання — крові найціннішого типу, взятої з державного банку крові.
Якщо ми уявимо дію вакцини з погляду впливу не лише на окремий організм, а й на колективний організм громади, справедливо вважати вакцинацію своєрідним нагромадженням імунітету. Внески до цього нагромадження — це допомога тим, хто не може захиститися власним імунітетом. Це принцип колективного (стадного) імунітету, і саме завдяки цьому масова вакцинація є набагато ефективнішою, ніж індивідуальна.
Невакциновану людину захищають навколишні, несприйнятливі до хвороби. Але вакцинована особа, оточена сприйнятливими до хвороби, залишається вразливою через недоліки вакцини або ослаблення імунітету. Захищеність залежить не так від нас самих, як від оточення. Межі між нашими тілами розмиваються. Через пожертвування крові та органів наші тіла взаємодіють. Так само з імунітетом, який є водночас і спільною справою, і приватною. Ті з нас, хто користується колективним імунітетом, завдячують ближнім своїм здоров’ям.
У пік пандемії грипу H1N1, коли моєму синові було шість місяців, одна мати зауважила, що не вірить у стадний імунітет. За її словами, це лише теорія, яка стосується переважно корів. Те, що колективний імунітет є об’єктом віри, мені ще не спадало на думку, хоча в ідеї про невидимий захисний покрив над усім населенням явно є щось таємниче.
Усвідомлюючи, що не повністю розумію механізм цієї магії, я шукала в університетській бібліотеці статті про колективний імунітет. Ще в 1840 році, як я дізналася, один лікар помітив, що вакцинація лише частини населення проти віспи може повністю зупинити епідемію. Цей непрямий захист від хвороб можна також тимчасово спостерігати після того, як значна частина населення набула природного імунітету внаслідок зараження під час епідемії. В епоху до вакцинації проти дитячих захворювань (таких, як кір) епідемії зазвичай накочували хвилями, а потім наставало затишшя, доки кількість нових дітей, які не були імунізовані інфекцією, не досягала критичної, але невідомої частки населення. Колективний імунітет здається вигадкою лише в тому випадку, якщо ми розглядаємо себе порізно, окремо від інших. Що ми, звісно, часто робимо.
Саме словосполучення «стадний імунітет» натякає на велику рогату худобу в очікуванні можливого відправлення на забій. І це викликає невдалу асоціацію з терміном «стадне відчуття» і з образом збожеволілого стада. Стадо ми вважаємо нерозумним. Ті люди, що уникають стадної ментальності, віддають перевагу психології піонера, уявляючи себе наче колоністом, — добре це чи погано. Добробут сусіда нас мало цікавить, але таке ставлення передбачає, що у нас самих усе гаразд.
Якби ми поміняли метафору стада на метафору вулика, можливо, концепція колективного імунітету здавалась би привабливішою. Медоносні бджоли, матріархальні екологічні добродії, є цілковито взаємозалежними. Здоров’я будь-якої окремої бджоли, як ми знаємо з недавньої епідемії та загибелі колоній, залежить від стану здоров’я у вулику. У книжці «Мудрість натовпу» журналіст Джеймс Суровецкі детально описує хитромудрі методи розвідки та сигналізації, які медоносні бджоли використовують для збору нектару. Співпраця бджіл, припускає Суровецкі, є прикладом підходу до вирішення колективного завдання, що стосується і нашого суспільства.
Хоча існує багато добре задокументованих випадків, коли натовп ухвалює погані рішення — на думку спадає лінчування, — Суровецкі зауважує, що великі групи регулярно розв’язують складні проблеми, яких уникають окремі особи. Групи людей, якщо вони досить різноманітні та вільні не погоджуватися, здатні мислити глибше, ніж будь-який експерт. Групи можуть віднайти втрачений підводний човен або передбачити поведінку фондового ринку чи виявити причину нового захворювання. У березні 2003 року, коли від загадкової респіраторної хвороби в Китаї загинуло п’ять осіб, Всесвітня організація охорони здоров’я організувала співпрацю між дослідницькими лабораторіями в десяти різних країнах, щоб виявити причину (хвороба дістане назву «важкий гострий респіраторний синдром»). Лабораторії, які й самі складалися з команд, працювали разом, обмінюючись інформацією та обговорюючи результати на щоденних конференціях. До квітня вони виділили новий вірус, що є збудником хвороби. Ніхто не керував цим процесом, і ніхто не міг претендувати на відкриття. Наука, нагадує нам Суровецкі, «є виражено колективною справою». А це продукт стадності.
