Інна Рікун-Штейн народилась в Одесі. Закінчила механіко-математичний факультет Одеського університету. Головний бібліограф Одеської національної бібліотеки (1981-2013). Архіваріус Одеського будинку вчених (з 2013 року). Краєзнавиця, історик науки. Автор книг, статей, бібліографічних покажчиків та довідників. Письменниця. Створила та очолює краєзнавчий дискусійний клуб «Така різна Одеса» при Єврейському культурному центрі Beit Grand.

Я хотіла почати з клубу «Така різна Одеса», де ми зараз із вами і перебуваємо. Ви нещодавно сказали, що йому рівно рік – сьогодні останнє засідання цього року (спеціально для читачів скажу, що засідання було присвячене Хануці та її відображенню в літературі та мистецтві, дуже миле, яке завершилося ханукальним столом).

— Так, щомісяця, третьої середи.

У клубу є певна ідея?

— Так, і я про це неодноразово писала. Бібліографи – люди організовані, тому, створюючи клуб, я створила програму, мету, завдання…

І яка саме мета?

— Сказати: «Руйнування колишнього міфу про Одесу», це було б, скажімо так, занадто зухвалим. Навряд цей міф, який вже міцно вкоренився, і в створення якого вклали сили такі талановиті люди, як Бабель, Ільф і Петров та багато інших –  навряд такий міф можна зруйнувати так швидко. Але все ж таки така надзадача теж ставилася, бо якось уже набридла ця бандитська Одеса, цей Мішка Япончик… Все одне й те саме, одне й те саме. Набір навіть найпрекрасніших, найпрекрасніших персоналій, письменників – це більшою частиною письменники – якось він теж вже… це не означає, що їх треба ліквідувати, перестати читати і таке інше. Але хотілося чогось іншого. 

Мені, як людині, яка займається історією науки, особливо прикро. Після письменників ідуть у нас музиканти. Милька рудий, у сенсі, Гілельс, хто там ще бацає на фоно і пиляє на скрипочці, Ойстрах, звичайно, «школа імені міне» та інше – теж частина одеського міфу, хоч більш інтелігентна та прийнятна. Потім ще медики. Одеса дуже любить своїх медиків. Лікарні імені Гішеліна, імені Резника, імені Ясиновського, Алейникова, старі лікарі, клініка Філатова врешті решт, яку весь Радянський Союз знав. А ось історія науки – це величезна лакуна. Коли мене виперли з бібліотеки, я була просто розгублена – що ж мені робити. Тридцять два роки просидіти за одним столом, бути такою сірою мишею бібліотечною, – і вік, і ось це все. Дуже складно міняти життя. Я якийсь час взагалі не знала, що робити. Ну, гадаю, запропоную Бабичу «Одесу наукову». Він каже: Ви що! Я навіть «Одесу архітектурну» не можу провести, окрім Мішки Япончика ніхто нічого не хоче! Щоправда, життя показало, що Бабич був якщо і правий, то дуже і дуже частково. Потім він і сам почав розширювати репертуар, і молоді прийшли до нього люди, які почали проводити зовсім інші екскурсії, вже на іншому рівні, і навіть ось зараз мені і «Одесу наукову» якось вдається просувати, люди приходять, їм цікаво… Дуже хотілося показати, що Одеса – місто багатогранне. Не лише бандитське, яким його знав увесь Союз. Це прямо тавро – а, ти з Одеси? Значить, фармазонщик і таке інше. А цей гумор! Цей знаменитий одеський гумор! Я вважаю, що це була просто якась ідеологічна диверсія! В оцій ось «Ліквідації» та іншому.

«Ліквідація» безумовно була диверсія. Там же яка, у «Ліквідації» ідея? Що в Одесі бандерівці та сепаратисти заважають жити пристойним радянським людям, і тому їх треба винищити… Там усе натужно, все фальшиво. Як вони на Єврейський цвинтар ідуть Французьким бульваром!

— Так, а ці ліси під Одесою? Ви бачили ці ліси під Одесою? Я хочу вам сказати – я вважаю, що я вся з себе така розумна, але те, що «Ліквідація» – це підстава, для мене це стало очевидним лише останнім часом. Спочатку мені було просто гидко. Яка це Одеса? Це взагалі не Одеса! Я, звичайно, дико перепрошую, але жодного єврейського обличчя, і все це гіпертрофоване, абсолютно штучна мова… Це все – брехня! Але виявилося, що це не просто брехня, а брехня спеціально вигадана… Може, він навіть не думав, той Урсуляк. Може, він і не ставив перед собою такого завдання, я припускаю. Але вийшло, що це просто…

Підготовка до вторгнення.

— Так. Промивання мозку. 

Але є чим замінити цей одеський набір? Адже хто до нього входить? Ільф, Петров, Бабель, певною мірою Паустовський – «Час великих очікувань». Це ж дуже потужний, укорінений міф, він концентрувався навколо Літмузею, який був такою точкою збирання, принаймні для приїжджих. Куди водили місцеві приїжджих? У Літмузей! Були екскурсії, блискучі, та ж сама Ковач. Чим тепер ми можемо це замінити – адже доведеться чимось заміняти?

— Писати легше, ніж говорити, все це є у мене на сторінці у ФБ, можна подивитися. Але ось цитата з опису проекту, який я подала до Бейт Гранду: «Мета діяльності клубу – сприяти створенню нового іміджу Одеси як європейського міста з багатою антиімперською та антирадянською спадщиною.    Ціль – створити культурний осередок, що об’єднає людей, які люблять Одесу та бажають знати неоднозначну та багатогранну історію міста. Неупереджено, спираючись на різноманітні джерела: наукові, літературні, публіцистичні, особисті спогади та думки, піднімати та обговорювати питання світлих і темних періодів історії нашого міста, досягнень і втрат, перемог і поразок». А в якості девізу обрала слова Спінози: «He сміятися, не плакати, не відвертатися, але  розуміти». 

Я знаю, що ваша власна екскурсія, яка була присвячена фізику Гамову, пройшла, можна сказати, з шаленим успіхом. То все ж таки в Одесі щось почало змінятися. І до речі не тільки ж екскурсоводи та краєзнавці ходять до клубу – тут є культурологи, архівісти, письменники. Навіть один капітан дальнього плавання… Просто небайдужі люди, якім цікаво, що робиться.  То це, як виявилося, потрібно багато кому.

— Коли я планувала засідання, мені хотілося, щоб вони були різні. Думаю, це мені вдалося. І щоб не тільки я стояла на трибуні з простягнутою ленінською рукою, але щоб це були інші люди. Два засідання, якими я пишаюся більш за все, — це ті, де мені довелося бути модератором (це нове слово для мене). Перше з них, коли зібралося більше всього народу – це була зустріч одеських екскурсоводів. Прийшли люди, осіб тридцять, і тут такі були бої… прийшов той самий Бабич, і з того часу почали ходити і Віолетта, і Тамара Литвякова, і інші відомі одеські екскурсоводи. Вони, звичайно, всі один одного знають, не всі один одного люблять, але підіймалися дуже важливі, цікаві питання – як уявити це місто іншим – українським, єврейським, цікавим, інтелігентним, розумним, як досягти цього, що треба говорити, як треба готуватися, які тексти треба писати, як і що треба для цього досліджувати … Це не те, що, як раніше було: автобус зупинився на п’ять хвилин – а ось у цьому будинку жив Мішка Япончик! І розмова вийшла дуже цікавою, і я зрозуміла – що це було важливо для них: побачити один одного, і поговорити, все це виплеснути – де ще вони мали б таку можливість! І друге засідання, яким я пишаюся, коли прийшли адміністратори, модератори одеських краєзнавчих груп*. Знову ж таки не таємниця, що ціла низка таких груп керувалася з Москви. І ось ті люди, які прийшли, зокрема Михайло Козоровицький зі старих краєзнавців, із групи Нетребського і так далі, він веде «Одесу, яку я пам’ятаю», і багато хто ще, Андрій Крантов прийшов, Анечка Грудіновкер. Тобто прийшли люди, які модерують, адмініструють одеські краєзнавчі групи. І знову-таки відбулася цікава розмова. Чи є така група зброєю (адже, дійсно, є). І що треба писати? І як треба фільтрувати базар? Люди виступали, розповідали про свої групи – і це теж було дуже потрібно. Я не скажу, що так вже просто мені готуватися, витрачається купа часу в мене, я ж захоплююсь, залізаю в нетрі, які потім уже й не потрібні, і так далі, але все ж таки це необхідно, щоб тримати в руках такі зустрічі .

Я пам’ятаю це засідання. Іноді, до речі, у соцмережах я натикаюся на такі групи, які цілком вочевидь модеруються з Москви, там тиск на ностальгію, як бідно, але дружно жили, або навпаки, як усього вистачало, і як добре було разом, і знов оте морозиво за десять копійок.

— Так, і при чому це працює. Мало того, що люди, які належать до отих груп, і без того є ватниками за визначенням, вони й так налаштовані антиукраїнськи, а тут ще цей інструмент, ах, ох, як це було, ця Аркадія… Так, справді, була гарна алея, з якої зробили чорт зна що, але треба ж розуміти, навіщо у вас викликають цю ностальгію. Зрештою, думайте головою! Але з головою у нас досить складні стосунки, у більшості населення..

Тож одеський міф,  той, що був раніше, ми, припустимо, похерили, а ось новий одеський міф? Він сформувався чи ні? Чи нам треба його якось спеціально розробляти? Новий імідж Одеси? Ми всі беремо участь, як можемо, у створенні цього нового іміджу, але він поки що якось не дуже промальовується.

— По-перше, ми маємо перемогти, і має закінчитися війна. До того часу говорити про те, що склався якийсь цілісний образ, до якого може додаватися те чи інше, ще рано. Але він не повинен бути застиглим. Той, колишній міф, він законсервований. Хоч-не-хоч, а це така, як каже народ, консерва, до того ж ще гаразд-таки протухла… Потрібно усвідомлення цілісного образу інтелігентного, європейського міста – міста культури, науки…

Мистецтва врешті решт. В Одесі блискучі художники.

— Я сама живопис збираю. Одеських художників. Маю колекцію, щоправда, невелику. Ми не багаті. Але я маю свій метод. Видавати його не буду, ви записуєте.

Я здається, здогадуюсь. Приходите до  майстерні та хвалите роботи.

— Я вступаю з людьми у стосунки. Це мій метод. А головне, щоби це було щиро. Я не прийду до художника, який мені не подобається. Я прийду до того, що мені подобається. І я щиро говорю. Тому мені віддають роботу за притомні гроші. А іноді й зовсім дарують. Художник завжди хоче, щоб його роботу любили.

До речі, тут під час засідання пролунали слова, як на мене, дуже важливі. Про те, що культура, незважаючи на її надмірність і здається необов’язковість, непотрібність, це те, що відрізняє виживання від повнокровного життя.

— Я спеціально навела ці слова єврейського скульптора та живописця Бориса Шаца. Бачите нічого нового немає.

Це про те, навіщо ми тут усе разом справляємо Хануку. Навіщо свята під час війни. А, мабуть, це дуже потрібно.

— Така темрява довкола, що нам справді потрібне свято. Щоб запалити якесь світло. Щоб дати людям перепочинок хоча б на ці дві години.

Мені здається, що ми не завжди усвідомлюємо, наскільки важлива культура – у широкому сенсі культура. Що це такий повітряний простір, який дозволяє людям не просто виживати, а бути людьми. І коли культури немає, то нема нації, нема народу, є просто біологічні істоти. Біологічна маса істот.

— У принципі, я з вами згодна. Але річ у тому, що я з віком стаю дедалі саркастичнішою, або  реалістичнішою, не знаю. Так, справді, це як повітря, без якого не можна жити та дихати. Ну от, людина дивиться виставу, ллє світлі сльози і так далі, але чи означає це, що вона, вийшовши з театру, стане кращою?

Ні, я вважаю, що ні. Це працює якось інакше. Це якийсь інший механізм.

— А який механізм я до кінця не розумію. Може, накопичувальний. Але накопичувальний може бути в добрий бік, а може й у поганий.

У поганий, здається, не може… хоча ні, деякі культури можуть бути отруйними, як Німеччина у тридцяті. Оскільки навколо арійського міфу, безумовно, викристалізувалася якась культура, і… 

— І навіть не можна сказати, що бездарна, та сама Лені Ріфеншталь… але вона якась антилюдська.

Але саме протистояння цим антилюдським формам, це те, чим ми по мірі своїх слабких сил намагаємося займатися. І останнє питання – війна стала для вас несподіванкою?

— Я просто розповім, як у нас сталося. Ми жили тоді за містом, і ось ранок, двадцять четверте лютого, п’ять ранку, чоловік заходить, і каже одне слово – почалося. Я не чекала, не вірила, але коли він сказав «почалося» я ж не запитала – що? Тобто все ж таки чекала.

Ми всі сказали те саме. Тільки я сказала оте «почалося», коли вранці на Фонтані, де ми тоді мешкали, почула два вибухи в морі. Один, другий – і все.

— А в нас нічого й не було чути. Але й питань, що саме почалося, також не було. Що це не наступ марсіан, мені було зрозуміло. Отже ми все одно цього чекали.

Ну ось … ви хочете щось важливе для вас сказати ще?

— Не знаю. Хочеться ще пожити та щось зробити.

Розмовляла Марія Галіна

*Див. спільноту “Одесские краеведы”