З 1 грудня в національному прокаті йде українсько-італійський фільм «Коза Ностра. Мама їде». Комедія розповідає про українку, яка стала хатньою робітницею в будинку мафіозі.
За сюжетом, Влада Коза продає дім у Карпатах і летить на Сицилію, щоб жити з донькою й допомагати в догляді за онуком. Але її візиту не раді. Після сварки з рідними Влада випадково опиняється на віллі колись могутнього мафіозі, вдівця дона Фредо. Він нещодавно повернувся з тюрми, втратив контроль над бізнесом і конфліктує з дітьми. Найстарший син мріє продовжити батькову справу, проте йому бракує здібностей. Молодший вивчився на програміста й не хоче бути пов’язаним із криміналом. А донька намагається ігнорувати родинне минуле. Українка допомагає навести лад у занедбаному домі, врятувати чужу родину та реформувати злочинний клан.
— Під час зйомок ніхто й уявити не міг, що ця весела історія виходитиме в такий страшний час, — каже виконавиця головної ролі Ірма Вітовська.
Поговорили з акторкою про характер та історію своєї героїні, досвід участі в міжнародному проєкті, ключові меседжі стрічки, комунікацію українців та італійців і важливість прем’єри в умовах повномасштабної війни.
— Часто ловлю себе на думці, що не я в цій картині. Занадто далека від мене ця жінка вже за енергетикою. У неї інші очі, рухи. Ми вже незнайомці, бо між нами війна, яка забрала нас. Когось із 2014-го, але більшість після 24 лютого. Сміх – це ліки, зброя та ілюзія на дві години повернутися в той час, де немає війни.
Як би ви описали свою героїню?
—Тривалий час, особливо на телебаченні, українці змальовували себе на екрані придурками. Але Влада Коза – цікава героїня, сильна й самодостатня. Вона наївна, не закінчувала університету і не продукує великих сенсів. Але щира, чесна, має смак. Не низькопробна, так би мовити.
Чоловіка не має. Але живе непогано – у неї є і будинок, і земля. Продає їх, тому що хоче присвятити себе онуку. От вирішила, і так має бути. Справжня авантюристка. Але щиро все робить. Думає, що потрібна буде доньці й онуку і житиме біля них. Це така нав’язлива форма мам, які вважають, що без них нічого не буде крутитися.
У чому сила Влади?
— Чимось нагадує Мері Поппінс. Це жінка, яка входить у сім’ю, піклується про них, стає клеєм їхніх стосунків. І всіх вчить, як правильно вчиняти. Її сила – в надзвичайному оптимізмі й умінні швидко орієнтуватися. У неї багато рішень на кожен із викликів. Думаю, могла б стати активним волонтером. Бо навіть коли дізнається, що перебуває в осередку мафіозного клану, Влада не боїться протистояти злу. У неї є сміливість та вміння помирити і примирити, вона такий собі «народний дипломат».
Ви підкреслюєте, що кіно не про заробітчанство.
— Влада не від нещасного життя опиняється за кордоном.
Тобто це ще й подолання стереотипів про українок?
— Так. Я в Італії знаю українські родини, які володіють мережею аптек, фармацевтичними закладами. Багато наших медиків там зробили бізнес. Ще, наприклад, будівельники й реставратори. Трудова міграція наявна в кожній країні, але вже не є для нас проблемою.
Чи схожа героїня на якихось інших персонажів із вашого акторського доробку?
— Ні. У ній можна помітити хіба що деякі риси героїні серіалу «Леся+Рома». Можливо, побачите якісь подібні реакції, виверти. Вона теж проста і безпосередня. Але загалом усе зовсім інше – і жінка, і час. Тим більше не схожі ні баба Пріся з ”Брами”, ні Галина Ротт із ”Моїх думок тихих”, ні Анна з “Між нами”. У мене взагалі такий доробок, що образи не перетинаються. Навіть якщо це нерідко мами, але всі різні.
На що акцентує фільм?
— Наша головна мета: щоб глядач отримав задоволення. Крім того, картина зацементує дві основні думки. Перша: в сім’ї маєте бути ближчими одне до одного. Друга: жінки, в яких у житті не все склалося, мають завжди покладатися на себе – і станеться щось хороше. До речі, мафію італійський режисер Джованні Дота не культивує та не романтизує, як у багатьох інших стрічках. Навпаки, звучить іронія та самокритичність.
Що запам’яталося зі знімального процесу?
— Коли стартували зйомки в Італії, почалася пандемія. Виробництво стало на паузу. У творчій групі були випадки ковіду, відповідно, ми всі чекали. Багато просиділа на карантині в готелі. Те, що мало бути готове за півтора місяця, робилося три. Але ще в підготовчий період пощастило ознайомитися з півднем країни. По віллах не їздила – не витрачала час там. Більше відвідувала музеї.
Ви розповідали, що 90 відсотків стрічки грали італійською.
— Мене не дублювали, бо героїня – українка, відповідно, акцент – органічний елемент. Це для мене було випробування й нова планка. Адже не знаю цієї мови, то довелося вчити, хоча б якось, навіть у текстовому форматі, розуміти логіку, емоцію, градус. Для українського прокату дублювала сама себе. Це теж важко. В емоційних сценах автоматично переходила на італійську. Тож навіть довелося писати Владу по-новому, не слухаючи себе італійською, а створюючи українські варіації тих самих фраз.
Які особливості італійської кіноіндустрії?
— Ідея проєкту мені сподобалася, зокрема, можливістю важливого досвіду – попрацювати з іноземною командою. Побачила, що у функціонуванні нашої та їхньої кіноіндустрій усе майже так само. Єдине, що на італійських студіях субота й неділя – вихідні. Знімають тільки в будні. Немає перепрацювань, є чіткі графіки й вимоги до їх дотримання. А от за фаховістю не поступаємося. В Україні команди нічим не гірші. Коли італійці приїхали сюди в неповному складі, щоб знімати українську частину фільму, були приємно шоковані рівнем наших кіношників.
Чи відбулась еволюція сприйняття українців в Італії?
— Гадаю, на момент мого приїзду вони у більшості своїй розуміли, що українці різні. Одні ще приїжджають туди на заробітки, а в інших там усе склалося. Щоправда, не розуміють наших проблем із росіянами, бо ми тривалий час не презентували себе як окрему країну. Це треба змінювати.
Зокрема, мій візит туди якраз присвячений тому, щоб формувати правильні наративи, щоб італійці перестали дивитися на Україну через російські окуляри. У травні представляла прем’єру в Римі. Не тільки розповідала про нинішні події в Україні, а й поділилася міркуваннями про феномен української жінки. Полягає у великій силі духу, тому що Україна всю свою історію проходить турбулентний період. Жінки як зберігачі інформації та традицій завжди брали на себе функцію берегинь, коли чоловіки вели війни й боролися за державу. Тому загартовані до будь-яких викликів і передають це «по роду». Наші мами, бабусі, прабабусі розкрили нам секрети того, як вижити і що треба зберегти у пам’яті.
Як італійці реагують на події російсько-української війни сьогодні?
— Після повномасштабного вторгнення італійці нам висловлювали підтримку, допомагали коштами, прихистком. Їх вразило, що наші чоловіки, які працювали там, усі поїхали захищати батьківщину. А ще те, що туди приїжджали тільки жінки й діти. Це відрізняє нас від біженців з інших країн.
Що можете сказати про прокат картини в Італії?
— Вихід фільму у кінотеатрах відкладали через пандемію. В Італії з’явився на великих екранах у травні. Це перший випадок презентації української акторки в головній ролі в європейському комерційному кіно. Бо наші виконавці були у стрічках фестивальних, артхаусних. А це контент для широкої аудиторії. Така новизна створювала ризик для окупності за кордоном. Та судячи з відгуків і розмов, тамтешні глядачі задоволені й мене там полюбили. Думаю, ще більше підтягнуться, коли стрічка вийде на онлайн-платформах і телебаченні.
Текст: Ілля Прокопенко
