У березні відомий виконавець джазу, фанку, соулу та ритм-н-блюзу зіграв концерт у Saint Bar. Все було просто: Карл Фрієрсон дізнався про Saint Bar Collections — випуск платівки української музики, і вирішив приїхати у Київ, щоб виконати і записати пісню українською, яка започаткує наступну платівку. А також підтримати Україну та наших музикантів. Карл розповів Київ Дейлі про те, як не став «класичним» співаком, чому обрав музику, а не медицину і чим госпел схожий на український фолк.
Що ви знали (чули) про Україну і український джаз до війни?
— А я уже багато знав про український джаз, тому що в 2000 році вперше приїхав в Україну, заради фестивалю Джаз Коктебель.
Ви брали участь в армейских концертах, чому?
— Я брав участь в цих концертах, бо не хотів вбивати людей. Я був музикантом, співаком, актором, адже життя рухалось дуже-дуже швидко і я міг уявити як в майбутньому отримую дуже багато проблем: з жінками, алкоголем, наркотиками. Тому я хотів втекти від цього, доєднався до американської армії. Я вчився, моя родина казала мені, що я стану лікарем, через це я вивчав медицину. Але я знав, що повинен слухати своє серце — себто — музику. Я припинив вчитись заради музики, був в розважальній індустрії, все рухалось занадто швидко, я хотів зупинитись. Ці мої концерти були частиною плану. Бо американська армія не була моїм загальним планом, я хотів стати лікарем, але щоб вийти з колеса розважальної індустріїї. Знаходитись в піхоті було як зніматися в фільмі «Рембо» — кожен день нас вчили як вбивати, вбивати, вбивати, і це було не для мене. Одного дня нам подзвонили і сказали: «ми шукаємо талановитих співаків і музикантів для роботи в армії». І ось так я покинув піхоту, і мій «Рембо» закінчився, щоб робити музику в війську, а це щось, що я вже знав, як робити. Три роки я був піхотинцем, але потім в мене було добре життя — музика, я грав концерти в Європі, співав, і це я робив вже багато років. Потім я зустрів свою групу De-Phazz, так все почалось.
Які українські пісні нагадує вам госпел?
— Універсально, кожна країна, кожна релігія і кожна культура мають в собі щось схоже, але те, що мені найближче , — це українські пісні, українські фолкпісні, вони ж працюють як госпел-музика. Вібрація від цих пісень йдеть як від вищої сили, у якої ми просимо допомоги, сили на життя і боротьбу, на любов до країни, і це теж саме що і госпел-музика.
Як ви пов‘язуєте це в голові? Джаз — це музика вільного світу, та українській фольклор, як ви їх пов‘язуєте?
— Я відчуваю, що їх зав‘язок в тому, що, уявіть, наприклад, люди хотіли грати класичну музику — але для темношкірих людей це було заборонено, і через цю заборону ми знайшли власну музику, і йшла вона з души, з рабського життя, музика йшла з серця, і вона давала енергію вижити в важкі часи. Працювати в полях, під пекучим сонцем, без їжі, не знаючи що буде завтра — ці вібрації давали людям сили вижити. І з цим розвитком, де свобода нарешті є безплатною, джаз став тим, яким він є — такі люди, як Ніна Сімон, яка є великою класичною піаністкою, але ви, напевно, знаєте історію — школа заборонила їй вчити класичну музику через те що вона темношкіра, тому вона зробила свою власну річ. Українське бароко та фолк не були заборонені, у українців була свобода вивчати це і з енергією українців, вони беруть «те як це повинно бути» і виводять це на новий рівень. Але дух українців можна поєднати з духом темношкірих людей, до речі, через це поєднання є настільки багато чудових українських виконавців джазу, бо вони знають що, значить боротись за виживання, і це переходить в музику і мистецтво.
Чому ви обрали джаз, а не класичній спів? Голос це ваш головний інструмент, ви мали співати в опері.
— Я нічого не обирав, джаз обрав мене. Коли я був в десятому класі, отримав стипендію в Італії для вивчення класичної музики, і я подумав: «вау, це буде дивовижно, я буду темношкірим Паваротті». Навіть в цьому віці я мав агента, французьку жінку, вона сказала мені що це не для мене, що я витрачу свій час і що я повинен співати госпел. І сталося так, як я вже казав, музика обрала мене — в мене є повна воля, але бути темношкірим Паваротті це — клітка, і я був би повинен робити усе, від мене потребує ця класична клітка. Я не сидів би так, як сиджу зараз — а ви ж знаєте як сидять класичні співаки. Це тренування, і це добре, коли ти його маєш, але свобода це також важливо.
Ви говорили що госпел несе історичну пам‘ять народу, яка допомагає йому знати і боротись з почуттям неволі — те саме зараз відбувається з нами, як пісні допомагають нам?
—Я дуже вірю в те, що звук це — частота, вона активує наші тіла для того щоб робити правильні рішення. Музика це не тільки терапія, але ще і шлях до активації. Коли люди постійно знаходяться в стресі і тривозі, це стає майданчиком для маніпуляцій. Тому дуже важливо себе заспокоювати, підноситись назад через музику. Для прийняття правильних рішень.
Яке ваше враження від вчорашнього концерту в Saint Bar?
— Перша емоція була: о «Боже!». Моя головна місія була — привнести іншу енергію сюди, моїм братам і сестрам з України. Я приїхав проти бажань моїх батьків, вони боялися за мене. Але я послідував за своїм серцем і за своєю місією. Моя місія — розповсюдити любовь, нести терапію. Ось що я зробив вчора.
Які у вас наступні плани пов‘язані з записом платівки по слідам концертів? Як взагалі народилась ідея приїхати і записати платівку?
— Це дуже просто, тому що любов безумовна, любов — це найбільша річ в світі, любов може зробити що завгодно. Завжди є хтось, хто генерує цю енергію, а є хтось хто її отримує, і для отримувача дуже важлива людина, яка цю енергію надсилає. А я завжди у буду надсилати цю любов людям і наступним поколінням. Тому й платівка.
Розмовляла Віка Федоріна
