Джазова піаністка та композиторка Катерина Зяблюк досліджує український фольклор за допомогою імпровізаційної музики (чули сюїту-імпровізацію «Лісова пісня»?). Нещодавно в самоізоляції вона записала сольний альбом і назвала його Borders Make You Grow. Київ Дейлі поговорив (як все зараз — листувався, звичайно) з Катериною про цей альбом (і не лише).

У музиці важлива ідея? Що взагалі для вас важливо в музиці?

— Це одне з питань, на які я щоразу знаходжу іншу відповідь, в залежності від обставин. У наші часи, коли всі можливі ідеї в мистецтві, здається, реалізовані, об’єктивна оцінка просто нереальна. Тож часто стаються такі парадокси, як творчий шлак стає культовим, і переважно з причин, що не мають відношення до його культурної цінності. З того самого приводу нерідко підривається віра в те, чи вартий чогось глибокий помисел в мистецтві, коли маса музикантів копіюють бездумно «в нуль» або ідеологічно фальшують задля грошей, визнання чи чогось іще. Тим не менш, я у всьому намагаюсь знайти ідею або ж натяк на неї, імпульс, що спонукає до створення. Я довго вважала, що для створення чогось великого потрібна складна історія, серйозна надумана концепція, яку будуть розшифровувати століттями мистецтвознавці, але на ділі все виявилося значно простіше. Ідеєю може бути будь-який привід до самовираження – зізнання у почуттях, бажання щось довести, пожартувати або просто спробувати новий стиль – головне, щоб він був чесний. 

Зі свого ж боку я не пишу музику, поки не зрозумію навіщо. У своєму попередньому альбомі-проекті Forest Song я взялася за улюблену драму-феєрію з благородною ціллю вписати її в контекст, де її ніколи не було, а саме – імпровізаційна музика. Нам це вдалося зробити з доволі стандартним джазовим складом – фортепіано, вокал, гітара з контрабасом та барабани, – у той самий час ми не приплітали автентичні поліські мелодії до джазу, а виконували їх такими, як вони є. Borders Make You Grow народився з бажання довести собі, що я не боюсь залишитися сама, можу повноцінно звучати наодинці і взагалі – реалізувати цілий задум самостійно. Також була потреба у тому, щоб виплеснути в щось багаторічні ідеї, аби вони більше не повторювалися у всьому, що мені доводиться грати, й розвиватися далі. Поки не бачу сенсу надавати конкретної ідеї музиці всього мого життя, та й не мені це вирішувати. У будь-якому разі, я граю про своє життя, а що з цього вийде – воно ж і покаже.

Філіп Гласс, розповідаючи про Антона Батагова, зауважив, що той грає російською мовою. Якою мовою граєте ви?

— Гадаю, це також за мене вирішать ті, хто мене слухають. Все життя я спілкувалася переважно українською, за виключенням періоду, коли я переїхала до Польщі. Я себе повністю ідентифікую з українською мовою та землею, це транслюється в моїй музиці, й так буде завжди.

Чому вас навчила академічна освіта?

— Шукати компроміси й фільтрувати. Насправді більше значення для мене має не стільки академічна освіта, скільки середовище, в яке я потрапляла завдяки їй. У цій сітці знаходилися унікальні люди з дивовижними знаннями. Так я навчалася в піаніста Олексія Боголюбова, Стаса Чумакова, вивчала те, що мені переповідав композитор Олексій Войтенко, слухала музику, що мені ставили інші музиканти, розмовляла з ними. Проте це й далі було якби поза академічною системою – завжди була самоосвіта і я звикла діставати потрібну мені інформацію самостійно.

Винятком стала освіта в Польщі, де я зустрілася з викладачами, що вимагали конкретних речей, в яких бачила сенс і які мене надихали. У Катовіцах я вчилася у класі Павла Томашевського, молодого й амбіційного, що має море крутих знань, які він використовує на практиці, проте має тенденцію несвідомо тиснути цим на студентів. Зараз, у Кракові, мене вчить Йоахім Менцель, і я гордо називаю його своїм вчителем. Мудрий педагог, що щиро переживає зі мною всі мої успіхи, обговорює все і скільки завгодно, заохочує й допомагає мені вирішити мої питання, у той же час не нав’язує своєї манери. Часом такі прості людські речі набагато важливіші, ніж широченні теоретичні знання.

Якщо придивитися, є багато універсальних музичних творів, які можна включити в культурні рамки різних епох — наприклад Канон Пахельбеля — від фолк імпровізацій Джорджа Вінстона до меблірованого chill-out. Де ваша система координат — найближче/найдальше?

— Як я розумію, це питання про те, до якої стилістики я себе приписую. Поки що до жодної. Я маю джазову школу, і це головний вплив на мій підхід до музики, проте у той же час на мене дуже вплинув фольк, авангард, рок, електроніка, барокова музика та імпресіонізм. Зараз для мене близька народна музика і джаз, який по своїй суті теж є афроамериканським (й загалом американським) фольклором. Як це буде за рік – життя як завжди покаже.

Григорій Соколов ніколи не записується в студії, всі його концерти — live recording, ви працюєте в студії? Ви любите експериментувати в студії?

— Я не маю розділення місць, де я дозволяю собі експериментувати, а де ні. Єдина різниця (через яку я розумію і в дечому розділяю Соколова) у тому, що на сцені енергетика публіки підтримує виконавця у стані певного екстазу, в якому несвідомо виникають дуже гарні звучання, фрази, наповнення. У студії ти сам на сам, змушений зосередитися будь-якою ціною, щоб твої клякси не потрапили в історію. Проте це все практика, і чимдалі, тим менше я відчуваю цю різницю під час гри.

У вас розділені заняття творчістю і той час, коли ви репетируєте? Композитор і піаніст всередині вас конкурують?

— Ні. Дозволяю собі варіювати навіть технічні вправи, щоб не занудьгувати і, можливо, вигадати щось цікаве.

Що ви слухаєте?

— У той момент, як відповідаю на це запитання – альбом трубача Діззі Гіллеспі під назвою The Melody Lingers On (смайл).

Ви — емоційний піаніст (і яка це емоція) або безпристрасний?

— Емоційний. Однієї конкретної емоції, на щастя, нема. (смайл)

Що значить для вас творчість?

— Творчість та імпровізація присутні навіть у побуті, тож не уявляю, як я могла б чогось не створювати чи не компонувати. Це спосіб, в який я найкраще висловлюю любов, так що без цього було б дуже сіро і ніяково.

Текст: Вiка Федорина

Фото: Олексій Карпович