Дідук Віолетта Миколаївна. Екскурсовод, дослідниця, «Гід з авоською». До того – колишній викладач в Одеськом университеті ім. Мечникова. Екскурсовод починаючи з 2007 року…
Розмовляли ми на Грецькій площі як раз під час повітряної тривоги – таке звукове супроводження інтерв’ю в мене вже не вперше.
Чому саме екскурсовод? Чому взагалі ви обрали саме цю професію, а не залишилися, припустимо, викладачкою в Універі?
— В професію я прийшла з подачі колишньої свекрухи, яка працювала гідесою і розповіла мені про курси екскурсоводів при Одеському бюро подорожей. Їх я закінчила у 2007 році. А потім ще були курси гідів від туристичної компанії «Тудой-сюдой» у 2018 році. Мені подобалось, що можна працювати гідом під час літніх канікул в університеті, де я працювала викладачем. А з 2023 року гідеса – це моя єдина професія і робота.
Ви писали у фейсбуці, що ви напочатку війни намагалися виїхати, чи може міркували над тим, виїхати чи ні, і як результат, все ж таки залишилися в Одесі. І не шкодуєте, тому що ви зустрілися з такими викликами, які виявилися дуже важливими для розуміння себе, міста, взагалі для життя, і які, мабуть, змінили все життя…
— Насправді я не можу сказати, що це якесь таке досягнення. Хтось виїхав, хтось не виїхав. Я по суті консерватор і боягузка. Так, був певний ажіотаж, дійсно багато хто тоді виїжджав з Одеси, і я банально боялася того моменту, коли прийдеться потрапити в потяг…
Це парадоксально, назватися боягузкою саме тому, що ви вирішили залишитися в прифронтовому місті.
— Так же там був натовп людей, причому я розуміла, що не поїду сама, а візьму маму і тата, а вони вже дуже немолоді, і їм важко пересуватися, і я зрозуміла, що в певний момент я можу кого-то з них просто втратити, загубити у цьому натовпі. І ми залишилися. Я не можу сказати, що це якийсь подвиг. Просто так сталося. Звичайно, виникали такі думки – а як виїхати? Це ж мені треба шукати когось з машиною. Батьків я не залишу. Вони виїжджати то хочуть, то не хочуть. Ну і ми все ж таки залишились. Я насправді, не дивлячись на те, що я політолог, що я, коли стала працювати гідом, ходила на курси, вивчала тему окупації, і нам розповідали, що найстрашніші моменти – це коли місто залишають захисники, і входить окупаційна армія, і другий страшний момент – це коли їх вибивають… Але в моєму уявленні це було так, що якщо сюди дійдуть російські солдати, то, звичайно, я не буду жити під їхньою владою, я просто зберу речі, і ми так красивенько кудись там сядемо і в комфорті виїдемо. Я навіть зі своєю освітою взагалі не розуміла, що це таке – виїхати з окупації. Слава Богу, що й не довелося це відчути, звичайно, зараз, вже знаючі про Маріуполь, про Херсон, можливо я все ж таки знайшла б способи виїхати. Це просто якесь диво, що вони сюди не дійшли. Ну і в принципі далі почалося таке життя дуже дивне, особливо в перші місяці, звичайно, що ні про які екскурсії взагалі не йшлося, я знала, що це хрест на цій професії, на найближчі не знаю скільки років… Якось про те взагалі не думалося. Що можуть бути екскурсії. Але десь на початку травня 22-го року мені телефонує Олександр Бабич, якому взагалі не до екскурсій було через волонтерську діяльність, і він мені каже – Віолетка, там екскурсія на завтра, можеш взяти, іноземець… В мене взагалі отакі очі по п’ять копійок, я гадала він про щось інше попросить, про якусь допомогу, сітки плести, щось таке, але точно не про екскурсії. Та ще й іноземець. Це власне була перша екскурсія після вторгнення, і так сталося, що з тодішнім гостем ми досі дуже тісно спілкуємось, це журналіст, дуже відомий, із Вашингтону, який все життя займається висвітленням військових конфліктів, і це був просто такий вау досвід, бо зараз іноземці це таки поодинокі випадки, і звичайно ми на них не орієнтуємося, але тоді це було вражаюче. Спочатку я думала, ну добре, це була одна якась така екскурсія, і все, але уже десь в кінці травня мені написала жінка в Фейсбуці, з Херсону, написала, що ми виїхали з окупованого Херсону, дома ми дуже любили ходити на екскурсії, і нам вас порадила ваша колега з Херсону. І ми хочемо на екскурсію. Я, чесно, була не готова для такого замовлення, мене дівчина навіть спитала, скільки це коштує, насправді це була невелика сума, але я поставила себе на їх місце, люди, які виїхали, можливо вони залишили там свої речі, знімають квартиру, і зараз я їм називаю якусь суму, і я їм так сказала, слухайте, давайте спробуємо, ви просто приходьте, я вам навіть не буду озвучувати вартість, але може хтось ще захоче доєднатися, я зроблю таке оголошення в Фейсбуці, може хтось прийде. І ось власне перші екскурсії вони були не за як це зараз кажуть, не за донати, а «оплата по серцю». І якось так воно пішло, і я побачила, що це потрібно по-перше тим, хто сюди приїхав як переміщена особа, це потрібно одеситам, які не виїхали, у яких діти питають про наші якісь славні пам’ятки, про вулиці, а вони нічого кваліфіковано не можуть відповісти, ну й взагалі потрібно якось перемикатися… Якось так воно й пішло.
Публіка змінилася. Взагалі все змінилося. А теми екскурсій? Взагалі, що змінилося порівняно з довоєнним часом? Тематика, відношення екскурсантів? Може, зараз їх щось інше цікавить, може вас зараз щось інше цікавить…
— Ну, звісно змінилося… Ой, а що там таке гучненьке?
Може, це на Дерибасівській, там зараз Христа розпинають*.
— Шо, так громко? Хвилиночку, зараз… Ні, збивають разведдрони над Аркадією. О, Діма Жданов йде…
Норм, звична атмосфера. Дрони збивають, все гаразд. Так що змінилося? Якось вам прийшлось переорієнтуватися?
— У всіх є спеціалізація. У мене була спеціалізація все ж таки туристи і гості міста. У нас, наприклад є колеги, які більше були заточені на екскурсії для одеситів. Історія різних вулиць і так далі. Я з одеситами майже не мала тісного контакту тому що в мене були туристи такі, на потоку. І звичайно з початком вторгнення я зрозуміла, що туристів як таких в нас не буде, і мені потрібно повернутися в сторону людей, які тут знаходяться постійно, в Одесі, але якщо ми візьмемо звичайну оглядову екскурсію, яку я до речі раджу й одеситам в першу чергу, фактично в мене текст не змінився. Можливо якісь акценти пересунулися, трошки інші наголоси я ставлю… Але я знаю, що у колег такі питання виникали – а як нам зараз про те розповідати? Або про те… Про того персонажа, або про цього… Кожен сам собі змінював свої тексти, але звичайно я вже не могла бути в межах умовно тільки трьох якихось екскурсій, там, оглядова, дворики, кримінальна… Кримінальна до речі досі ще популярна.
На жаль.
— Нічого! Я, коли приходять люди, і просять кримінальну, починаю з того, що я сьогодні з вас буду «знімати порчу». Я розповідаю звідки взагалі прийшов отой міф, що за ним стоїть, що стоїть за фільмом «Ліквідація»… І так далі. Я вважаю, що взагалі не треба викреслювати ці теми, тому що вони тригерні, на них йдуть люди, і за допомогою цих тем ми як раз можемо показувати, що і як відбувалося тут багато років, що фільм «Ліквідація» це не просто такий собі «добрый фильм про Одессу», що там закладені певні сенси, і ми їх зараз дуже яскраво бачимо. А оскільки люди… як сказати… мої гості одні й ті ж, мені довелося дуже розширити свій репертуар, тому що неможливо вести тільки три екскурсії і постійно їх показувати.
Тобто є постійні відвідувачі, які ходять на ваші екскурсії?
— Так. Тобто це як клуб. Причому іноді навіть я вже не пишу розгорнуті анонси, що ми побачимо, про що дізнаємося, просто люди знають вже, що це буде класно, і вони приходять, навіть іноді не цікавлячись, а яка саме сьогодні буде тема екскурсії. Але що хочу сказати стосовно теми? Насправді люди не такі дурні. І їм цікаво не тільки тьотя Соня, бички, Привоз, а такі, серйозні теми. Оскільки я ще політолог за освітою, я придумала, наприклад такий формат, який називається «П’ять імен Української Одеси». І в цьому форматі, наприклад, розповідаю людям зміст геополітичної доктрини Юрія Липи, звичайно, що це не політологічна лекція, це в такій доступній формі, але це цікаво, люди потім знаходять в ю-тьюбі якісь лекції, слухають істориків…
О, ще бабах. Але оскільки ми нічого не можемо зробити, навіть сховатися, то продовжимо…
— Слухають істориків. Тобто я такі паростки, зерна кидаю в популярній формі, іноді може навіть жартома, а потім вже вони самі шукають, і мені потім кажуть: Віолетта, ви нам розповідали про нашого Комарова. Тобто він вже наш, Михайло Комаров, так? І ми пішли на лекцію в бібліотеку Грушевського. Тобто насправді не треба думати, що люди хочуть тільки попсу, їм навпаки треба трошки підіймати рівень, а не опускатися до рівня середньої температури по палаті, і воно прекрасно сприймається публікою. Їх треба вирощувати. Чим в принципі я й займаюсь.
А ось я спостерігаю ваше спілкування, чи то в Твітері, чи то де, з деякими, на мій погляд трошки нестабільними особами, і виявляється, тема Одеси дуже болюча, причому інші міста, здається, такого вибуху емоцій не викликають. А тут м’яко кажучи, не дуже адекватна реакція. Причому це вже не вперше я стикаюся з такою реакцією. Була така історія, що я комусь прокоментувала щось про Одесу, про її міфи, прийшла якась тіточка з Америки, і каже, це для вас міф, а для мене це рідне місто. Звісно, російською. Я кажу, перепрошую, це для мене рідне місто, я тут сиджу всю війну під обстрілами… Вона каже, ні! Я вам дуже співчуваю, але ви нічого не розумієте за Одесу. Ви не маєте права… ні писати, ні мати якесь своє уявлення… нічого. А ось вона – вона інша справа. Ось мені дуже цікаво, як ви інтерпретуєте таке рейдерство, такі принизливі коменти, з якими ви стикаєтесь. Чи це люди, чи це боти? Як на ваш погляд? Бо ж ботів, звісно, багато в цьому сегменті, ми знаємо.
— Дивіться, у нас у Фейсбуці переважно така відфільтрована аудиторія, ми неприємних нам людей просто видаляємо, і перебуваємо в ілюзії, що навколо нас всі такі ж самі, як ми. Плюс-мінус це ж в інстаграмі. В інстаграмі люди підписуються на тебе трошки важче, подивляться хто ти, що ти, і приймають рішення… А є ще Тік-Ток. І там з одного боку дуже легко підписується аудиторія на тебе, з другого – «якість» цієї аудиторії різна. І ось саме там оці всі хейтерські коментарі, і на жаль, це не все боти. Бо я, оскільки все ж таки вивчала політологію і трошки соціологію, мені вони цікаві саме з такої точки зору. Тобто такий портрет середньостатистичний цих людей, і іноді я бачу, що це, на жаль, не боти. Це насправді великий матеріал для соціологів, психологів, психіатрів, просто можна писати дослідження… Я не приймаю оці коментарі до серця, тому що я нікому не нав’язую свою позицію, вони просто дивляться, читають, і те, що в них є, вони виливають туди.
А чому саме їм так боляче? Дивіться, ось є Київ в нас. Є Львів. Є Чернівці, є Дніпро… Чому саме Одеса викликає таку реакцію? Чому саме Одеса виявилася такою тригерною темою, що люди неадекватно реагують на будь-які погляди, які не співпадають з їх власними?
— Я думаю, у Львові так само, в них теж є отой культ місцевих і понаєхавших…
Так справа ж не в тому, що хтось понаїхав, а хтось місцевий… Там же вам пояснювали, що ви не одеситка тому, що ви розмовляєте українською, а ось я вот одеситка, і в нас ніколи… й так далі.
— Так, і в дуже такій агресивній формі. Там коментарі, ну мало не «щоб ти здохла», причому мені ж цікаво хто ці люди, я заходжу на ці акаунти, там у людей відео з церкви, з іконами, «всім благо, всем добра»…
Ось коли є оте «всем добра», це вже насторожує.
— Коли коментарі образливі, я на них як правило не реагую, але якщо вони пишуть, мовляв «ти чушь якусь несеш»… ж я насправді беру інформацію наприклад з книжок того ж Губаря, навіть з Викіпедїї… Губарь авжеж складна фігура, але всі колеги практично виросли на його книжках, і коли людина пише, ось «що вона верзе», я завжди питаю, а якою саме літературою ви користувалися. Ніхто ще не відповів, взагалі бува таке, що кажуть, а мені й не треба нічого читати, я одеситка, я й так знаю. Тоді я пишу, а може ви ось те й те почитаєте… А вони ображають отих авторів, не знаючи їх взагалі. Тобто це такий портрет пересічного одесита. На жаль. Я кожного разу сподіваюся, що це боти. Але це не боти, це просто люди, які не навчені відстоювати свою індивідуальну позицію. Вони ховаються за квіточкою якоюсь на аватарці, в них закрити профілі, вони не здатні відстоювати свою позицію, той же пам’ятник Катерині, жодна людина не вийшла з плакатом що я, мовляв, проти демонтажу… Натомість вони знайшли отой канал у тіктоці і туди транслюють свою агресію.
Так може вони, якщо в них закрити профілі, взагалі не одесити. Ви ж пам’ятаєте, що казала Іна Рікун? Що деякі популярні мов би одеські спільноти у ФБ насправді керуються з Москви.
— Часто я чую, не може бути, ви не з Одеси. В Одесі так не говорять, і так далі. Я пишу, а скажіть, будь ласка, де ви живете, вона каже, на Молдаванці. Я кажу – добре, в мене завтра буде екскурсія Молдаванкою, якщо в мене по маршруту, я можу зайти до вашого дворика. Одразу воно зникає, або пише, я вже тридцять років в Ізраїлі, чи в Америці, і так далі. Тобто це люди, яких давно вже вивезли з Одеси і вони плекають якусь свою Одесу, уявну, якої може, взагалі і не існувало.
Тобто воно болюче тому, що це такий загублений рай? Я теж свого часу помітила, що один з одеських міфів, який активно транслюється, і який ще не опрацьований достатньо як на мене дослідниками, це імідж загубленого раю. Тобто хтось сюди приїжджав малюком, до діда-баби, хтось приїжджав тільки на канікули, виключно, а значить тут завжди літо, бо довгі канікули ж літом, кукурузка, рибочка, море… Ось в них залишилася така концепція загубленого раю, і вони транслюють потім її всім – Одеса вже не та, так?
— Так, і якщо уявлена Одеса не співпадає з реальною, це викликає агресію.
І що ми робитимемо?
— Нічого. Просто нічого. Що мені дуже прикро, що вони ж виховують онуків. І транслюють оці моменти молоді. Якщо в молоді якесь інше оточення, то цей вплив нівелюється, вони розуміють, що бабуся просто страждає за своєю молодістю. А буває так, що він домінує і передається далі. І що тут поробиш? Нічого.
І останнє питання. Що для вас особисто виявилося найважливішим протягом війни? Самим вражаючим? Самим страшним і неприємним?
— Я не можу впливати на те, що відбувається навколо. Я не можу ботам, або не ботам нав’язувати свої погляди. Я не можу впливати на прильоти. Я можу впливати тільки на себе і на свій внутрішній стан. Для мене символ – це одеський маяк. Ось як на цьому шопері. Непохитний. Щось навколо метушиться, щось бурлить, а ти маєш стояти і світити.
*На Дерибасівській як раз була Пасхальна реконструкція…
Розмовляла Марія Галіна
