22 січня у Театрі на Подолі звучатиме концерт «Колір гранату» до 100-річчя Сергія Параджанова у виконанні ансамблю солістів «Київська камерата», диригент Міхеїл Менабде.

Коли ви вперше почули ім’я Параджанова, яки його фільми (і взагалі твори)  бачили?

— Дуже давно. Всі мої педагоги у Тбілісі, всі мої друзі старшого покоління, яке має стосунок до мистецтва, були з ним знайомі. Його перший фільм, який я подивився, – «Легенда про Сурамську фортецю», там така ж хореографія, як і в «Ашик-Керібі», «Саят-Нові». В обох цих фільмах йдеться про закоханого ашуга, де є хореографія Георгія Алексідзе. Тобто це для мене – великий перелік спогадів. Розповіді від Гії Канчелі, від його фотографа Юрія Мечитова (ми з ним особисто знайомі), дуже багато історій – все те, що є і в книгах: половина з них, можливо, неправдива, інша половина – легенди, апокріфи, Тому, що все життя Параджанова било частину його Геніального «театру», він   завжди носив «різні маски» і намагався залучити до цієї гри всіх, хто його оточував.  

Потім, уже в Києві, я подивився «Тіні забутих предків», «Київські фрески», «Арабески на тему Піросмані», «Колір гранату».

«Колір гранату»: як складалася програма концерту? Адже ви її не випадково уклали на основі творів Сильвестрова, Шалигіна, Скорика і Канчелі?

— Не випадково. Ідея була така – передати дух тих країн, у яких Параджанов народився, жив, працював і помер, стан душі через музику. Також, вони були знайомі та співпрацювали (Параджанов і Гія Канчелі, і Мирослав Скорик – через фільм «Тіні забутих предків», і Сильвестров – через фільм «Київські фрески», тому що першочергово там мала бути його музика), крім Максима Шалигіна, звичайно, це зовсім інша генерація. Ну і Київ 1960-х без Сильвестрова неможливо уявити.

Тут треба враховувати ще й склад оркестру, з яким ми виконуємо музику, підбирання твору до конкретного складу. Якби це був великий симфонічний оркестр, можливо, програма була б іншою.

А як вам грається з «Київською камератою»?

—А я ще жодного разу з ними не грав. Це буде мій перший концерт з ансамблем солістів «Київська камерата». Є Київський камерний оркестр, з яким я багато разів виступав. Це буде моє перше музикування з «Київською камератою». Я знаю цей оркестр, тому що я багато разів слухав його за керівництвом Валерія Матюхіна, І слухав того ж Сильвестрова. Вони мають значний досвід у виконанні сучасної музики. Все, що стосується української і сучасної академічної музики, – тут вони першопрохідці. Спершу музику виконувала «Київська камерата», для чого, в принципі, і було створено цей оркестр.

Мені здається, це буде цікавий концерт, тим паче, що гратиме Богдана Півненко, – з нею я буду теж уперше музикувати. Два твори —(Chiaroscuro)  Канчелі i (Blue in blue in bue)  Шалигіна, по-моєму, вперше будуть виконуватися в Києві. Хоча…це  треба перевірити.

Якби ви масштабно знайомили з українською музикою не тільки тбіліську сцену, а й весь світ, з чого, з яких імен ви б розпочали? Кого ви взагалі частіше виконуєте?

— У Швейцарії, у місті ст. Галлен ми з моєю подругою Юлією Ді Беллою, вона з Києва, але вже багато рокiв живе у Швейцарії і є засновником організації   Verein Cosmokultur зробили такий проект минулого року. Це був великий проект, шість концертів присвячених сучасній українській музиці. Він називався «В дзеркалі». Була різна музика: сольна, дуетна, квартетна, камерна, оркестрова, вокальна. Тобто ми прагнули показати весь спектр, яскраві імена ХХ-ХХI сторіччя. І найважливішим аспектом цього проекту було те, що більшість учасників (музиканти, композитори, дизайнер, відео, фото та медіа були з України). 

Якби я робив подібний концерт у Тбілісі, я б зміксував музику, починаючи трохи раніше і закінчуючи сьогоднішнім днем. Напевно, я б виконав і Лятошинського, і Скорика, і Сильвестрова, і Станковича. Більшість з них – учні Лятошинського, а Лятошинський – це початок українського модернізму. Мені здається, у світі  ще прозвучить його несправедливо недооцінене ім’я. 

Ми всі знаєм, чому так сталося. Був Радянський Союз, в якому всіляко намагалися зробити так, щоб українська культура була забута скрізь: в кіно, живописі, літературі. До речі, Параджанов був першим, хто вимагав того, щоб у фільмі «Тіні забутих предків» лунала оригінальна українська мова (з гуцульським діалектом), адже він її розглядав не тільки як щось національне, а й як засіб вираження кінематографічних, образних думок. Це викликало перший конфлікт.

Тому ім’я Лятошинського та імена інших були і залишаються недооціненими. В них була яскраво виражена українська автентичність. Я думаю, з часом про Лятошинського дізнається весь світ.

Серед сучасних композиторів у мене, звісно, є фаворити. Святослав Луньов і Максим Шалигін. Було питання про те, яких композиторів я доволі часто виконую. Ну ось: Святослав Луньов і Максим Шалигін – для мене їхня музика є близькою. Ми дружимо. Ми спілкуємося. Ми чудово знаємо одне одного. Хоча є дуже багато чудових композиторів, яких я виконував і буду виконувати надалі. Це і Алла Загайкевич, і Віка(Вiта) Польова, і Олег Безбородько. 

Декiлька рокiв тому мені запропонували зробити в Київській філармонії концерт, присв’ячений українському авангарду. Умовна назва «Київський авангард», де була виконана музика Дениса Бочарова, Віталія Кияниці, Максима Коломійця. тому я з радістю, якщо в мене буде така нагода, в якійсь програмі ввімкну або сучасну музику, або українського композитора.

Музику яких грузинських композиторів ви хотіли б зіграти в Україні?

— Канчелі я граю повсякчас, тому що це — Гія Канчелі. Він мав тісні зв’язки з Києвом, моїм учителем Романом Кофманом і особисто зі мною. Крім Гії Канчелі, я дуже хотів би виконати музику Сулхана Насідзе, дуже цікавого композитора. На минулому концерті з Київським камерним оркестром ми грали його «Камерну симфонію». Але якщо буде така нагода, то я з радістю виконаю його симфонію №5 «Піросмані», бо там дуже добре продемонстровано всю цю близьку атмосферу, кінець ХIX – початок ХХ сторіччя – пе період, коли Піросмані жив, творив. І вся ця субкультура чудово передано цією музикою. Як не дивно, дуже кінематографічна – ця музика, і, можливо, це можна пов’язати з Параджановим також. Сулхан Насідзе – це ще одне ім’я, яке український слухач має знати. 

Крок у бік: як, на ваш погляд, музичні театри повинні реагувати на те, що відбувається в Україні? Чи мають вони змінювати репертуар?

— Звичайно, вони повинні змінювати репертуарну політику! Взагалі, дуже дивний час, виникає багато питань, коли спостерігаєш за усім цим. Наче все зрозуміло, ось чорне і ось — біле, та чомусь ще для багатьох все є «не таким однозначним». Це, звісно, сумно. Я можу навести декілька конкретних прикладів, це робили конкретні люди – великі художники Бела Барток, чи Пабло Касальс, Томас Манн, — ті, котрі поїхали, або відмовилися всіляко не те що співпрацювати, бути поруч, мати стосунок до режиму. Бела Барток заборонив грати свою музику в усіх країнах, де був фашистський режим. У тій же Угорщині, на своїй Батьківщині. Те саме робив і віолончеліст Пабло Касальс. Тобто, прецеденти є. Тому я не розумію, чому це не можуть робити зараз «великі». Деякі роблять, звісно, і треба це оцінити, але цього мало, мені здається. Мені ставили це запитання безліч разів у Тбілісі, та я скажу ще раз: я наповнювався російською музикою чи літературою з самого дитинства, тому що ми зростали з цим усім. Я не кажу, що це погано. Навпаки. Але зараз я не можу слухати музику Чайковського і думати про те, що російські ракети вбивають дітей, жінок тощо, тому що ця музика просякнута російським духом. Російським духом, котрий зараз убиває. Ми всі розуміємо, що Чайковський тут ні до чого: він не тримає зараз автомата в руках і не вбиває дітей. Але культура і політика – це не щось різне. 

Можливо Україна повинна інакше розповідати про себе, інакше пояснювати через музику?

— Це потрібно було робити ще раніше. Коли я приїхав навчатися до України, я взагалі мало знав про неї. Знав, що є Київ, Одеса, Львів, і що це — одна з республік Радянського Союзу. Зрозуміло, що я знав і Тараса Шевченка, і якісь ще імена, і що Україна – це не Росія і не Білорусь, не «мы братья», а щось інше. Мене що здивувало? До речі, я не знаю, як зараз. Мабуть, зараз нам трішки краще. Раніше було так: заходиш у бібліотеку консерваторії і кажеш: «Мені потрібна якась музикознавча література». Серйозні дослідження, підручники, праці з цієї тематики були відсутні, крім тих, що існують на місцевому рівні. Ба більше, це все було написано російською мовою. Гаразд, у радянський період це все заборонялося. Але Радянський Союз розвалився. За цей час можна було б щось зробити. 

Мені здається, що в цьому напрямку потрібно було більше працювати. 

Що стосується виконання російської музики зараз. Світ має змінювати щось у цьому напрямку. В Австрії, наприклад, усі думають, що росіяни не можуть так жорстоко вчиняти, тому що у них Чайковський, тому що в них Толстой, Достоєвський, і тому це — надкультурна держава. Але… коли ти мовчиш, це означає, що ти згоден. 

Уявіть: Україна перемогла, ви диригуєте концертом у Філармонії після перемоги. Який твір у вас, безумовно, буде звучатиме  першим?

Першим буде, мабуть, Гімн України. А потім? Не знаю, бо ще не думав про це. Те, що Україна переможе, стовідсотково. Дасте мені можливість подумати?

Якби я був головним диригентом великого симфонічного оркестру, я б сказав, що ми гратиме з Лисенка, щось з опери «Тарас Бульба», але це було б надто банально. Можливо, написав би якийсь композитор щось нове, зовсім-зовсім нове, і виконав би я цю річ. Але — я подумаю ще. 

Спілкувалася Вікторія Федоріна

• Коли: 22 січня о 18:00
• Де: Театр на Подолі
• Квитки тут
• В програмі: The messenger Валентина Сильвестрова, Blue in Blue in Blue Максима Шалигіна, «Гуцульский танок»Мирослава Скорика, Chiaroscuro для с скрипки з оркестром Гія Канчелі.