«Мандрівка коридорами снів»

«Ентропія»

У поточному театральному сезоні (у грудні минулого року) у польській Познані відбулася прем’єра моноопери «Ентропія» українського композитора Андрія Мерхеля, написана за мотивами прози Ольги Токарчук.

Цікаво, що Мерхель звернувся до Токарчук ще задовго до того, як вона отримала Нобелівську премію. Лібрето написав польський дослідник-україніст Ришард Купідура. Постановку здійснили на великій сцені Центру культури Zamek (колишня резиденція пруського короля). Доки триває карантин, і доки автори проєкту розглядають можливість показу опери також і в Україні, ми говоримо з композитором.

Андрію, чому ти звернувся до прози Ольги Токарчук?

У прозі Токарчук мене приваблювала химерність її текстів, своєрідне балансування між прикордонними станами. А також її авторський «невловимий» стиль, де ця невловимість поєднується із чимось витонченим, рафінованим, однак суттєвим та глибоким. Власне з тими рисами літератури, що їх називають «магічним реалізмом». Я звернувся до прози Ольги Токарчук задовго до того як вона отримала Нобелівську премію. Й те, що я почав у 2016 році планувати сценічний твір до її прози, це, радше, збіг обставин. До сьогодні ще не встиг відрефлектувати для себе, чому саме зупинився на її творчості. 

Раніше мене приваблювала естетика абсурду в літературі, однак коли почав вивчати сучасну польську прозу, завдяки розмовам з Ришардом Купідурою, відкрив різні вектори літератури сучасної Польщі. Згодом я зупинився на романі Ольги Токарчук Dom dzienny, dom nocny («Дім денний, дім нічний»). 

Відомо, що письменниця має конфлікт із теперішньою польською владою, зокрема через її критику колоніальної політики Польщі на Сході. Коли я взявся за її прозу (перетин 2016-2017 р.р.), це була якраз кульмінація її конфлікту з владою.

Пам’ятаю, що написав листа пані Ользі, повідомив про намір взяти її прозу для своєї опери. Однак письменниця застерегла, що через її непевне становище цей проєкт може завадити моїй кар’єрі у Польщі. Але я відповів, що мені йдеться про зовсім інші речі. І пішов шукати форму втілення. 

«Ентропія»

Ця «контроверсійність» Токарчук якось відбилася на прем’єрі в Познані? 

Ні. Познань загалом дуже тихе та мирне місто. Була заповнена зала, прем’єра відбулася цілком вдало. На відміну від нинішньої влади, в польському суспільстві дуже шанують особистість Токарчук, вона є гордістю культурної спільноти.

Чому саме опера?

Мені стало цікаво дізнатися, чому я не люблю оперний жанр. В останні десятиліття опера увійшла в нову фазу розвитку, жанр став, так би мовити, «трендовим», з’явилися нові різновиди оперних вистав, сучасній опері присвячують окремі музичні фестивалі (зокрема, «Варшавська осінь» 2016 року цілком складалася з новітніх опер). Напевно тому я й займався цим проєктом в якості дослідження – прагнучи отримати досвід тривалої творчої роботи у стані «опору матеріалу» та, водночас, маючи амбітну мету бути дотичним до оперного напряму. Почалося з того, що я подав заявку на стипендіальну програму Gaude Polonia. В якості проєкту можна було заявити симфонічний або камерний твір, однак я вирішив «зруйнувати стіну» між собою та оперою. До цього в мене вже була серія «дослідницько-практичних досвідів» з вокальними техніками– від автентичного співу до експериментального. Під час навчання на стипендії Gaude Polonia мій куратор, композитор Єжи Корновіч, в якийсь момент дав мені важливу настанову: у творчості передусім ми мусимо робити те що хочемо, а не те що вміємо. Це шлях пізнання світу. Згодом я відчув право на свободу працювати з вибраним напрямом не озираючись на встановлені канони окремих жанрів. Тож із часом я прописав варіанти схеми, де синтезуються, на перший погляд, несумісні методи, цілком в руслі метамодерних тенденцій. Втім, для мене це не є еклектикою, а радше даністю – себто можливістю пізнавати не тільки світ, але й себе в ньому, користуючись усіма засобами.

В «Ентропії» усе це є?

Так, власне «Ентропія» побудована на основі декількох десятків патернів, які упорядковано руйнуються. Їхня почерговість може бути довільною. Для мене став актуальним такий підхід. Спільно з моєю колегою, композиторкою та саунд-дизайнеркою Тетяною Хорошун, ми створювали електронне тло, яке в реальному часі Тетяна трансформувала та народжувала нові моделі взаємодії з виконавцями на сцені.

Як щодо сюжету?

Тут немає класичного для опери сюжетного алгоритму – конфлікту, відповідного розвитку тощо. Замість сюжету – така собі мандрівка коридорами снів. За авторським вирішенням Ришарда Купідури, Назгуль тут є червоною птахою, яка своєю чергою є символом ентропії, тобто хаосу. Цієї птахи немає в прозі Токарчук. Ми свідомо пішли на певні порушення, зокрема тексти Ольги Токарчук тут дещо переструктуровані, вони подаються в іншій послідовності.    

Що тут взагалі від класичної опери?

Від традиційної опери як такої тут фактично нічого не залишається, це, швидше, плинна трансмутація жанру в живому русі. Стилістично це настільки прикордонний проєкт, що його не бажано характеризувати традиційними визначеннями. Розщеплення тут виникає всюди – починаючи від солістки (на сцені є ще й читець як альтер-его головної героїні), закінчуючи камерним ансамблем, де музиканти виступають також і як актори. Власне, розщеплення – це органічний стан щоденного буття, де цілісність відновлюється епізодично.

«Ентропія»

А все ж таки що це за жанр?

Формально твір має визначення «перформативна моноопера», бо тут є ознаки опери і «сліди» перформансу. З одного боку, в партитурі прописано чимало вказівок, що не властиво перформансу. З іншого – замало деталізації для вокальної партії, що не характерно академічній опері. По суті це – вокальний театр. В режисерській версії Олександра Крижанівського вийшла цілісна вистава із точно вивіреними градаціями психологічних станів. 

Щодо ролі голосу, в процесі роботи стало зрозуміло, що у творі замало «чистого» професійного вокалу, потрібен голос із широкими можливостями. Виникла потреба у вкрай ризикованій ситуації з голосом. А крім Назгуль Шукаєвої (співачка, яка народилася в Казахстані і зараз живе в Україні – ред.) екстремальний вокал в такому різноманітті не може передати ніхто. Назгуль володіє численними техніками. Ми отримали солістку-шаманку, яка після прем’єри у Познані стала улюбленицею серед місцевих жителів – в наступні дні її впізнавали на вулиці та радо спілкувалися.

Ришард Купідура, автор лібрето:

«Ентропія»

Ентропія відома як термін, похідний від точних наук. Однак гуманітарії розуміють його інакше. Найчастіше – як синонім хаосу, руйнування чи вмирання. Кожен із творців моноопери «Ентропія» також мав своє власне розуміння цього явища. Це означало, що у творчому процесі нам довелося йти «навпаки», тобто ми йшли від хаосу до порядку та взаєморозуміння. Саме із цим – з мого боку – була пов’язана етична відповідальність щодо прози Ольги Токарчук. «Ентропія» не є адаптацією її твору. Використавши фрагменти роману «Дім денний, дім нічний», я вступив, сказати б, у перемовини з письменницею. Це полягало у бажанні зберегти її почесне місце. Поза тим, йшлося про те, щоб наші розповіді та емоції дійшли до глядача, а не були марґіналізовані тільки її текстами. Сподіваюсь, у кінцевому результаті кожна зі сторін лишилася задоволеною. 

Поява «Ентропії» – це, безперечно, успіх. Завдяки цьому проєкту створена не лише робота, але й команда. Якщо вдасться захистити цю команду від ентропії, можемо очікувати, що світ побачить нові наслідки дій цієї команди. Варто тримати пальці схрещеними.

Фрагмент лібрето:

«Якщо ви спробуєте уявити «Ентропію», вона, ймовірно, буде виглядати як велика червона птаха, що гніздиться на дні нашої душі. Жити з нею не так просто. Всі спроби приручити її провалилися. Птаха харчується тим, що ми воліли б не пам’ятати, вона починає верещати, коли ми хочемо тиші. Однак бувають моменти, коли нам здається, що птаха нас полюбила і починає проявляти доброту. Ми починаємо розуміти навколишній світ. Наші прогнози збуваються, люди видаються нам тими, за кого їх вважаємо, наші плани і проекти набувають послідовності і прозорості. Сп’янілі цією ілюзорною гармонією, ми не помічаємо, що птаха знову починає нервово тремтіти, піднімаючи пил, який, змішуючись із пір’ям у повітрі, скоро створить завісу, через яку ми відчайдушно спробуємо що-небудь побачити».

Постановка відбулася в рамках стипендіальної програми Gaude Polonia завдяки фінансовій підтримці Центру культури Zamek за участі інтернаціональної творчої групи: 

  • Назгуль Шукаєва (голос), 
  • Олександр Крижанівський (режисер), 
  • Куба Капрал (читець), 
  • Тетяна Хорошун (саунд-дизайнерка), 
  • Патриція Півош (костюми), 
  • Анна Тиха, Катерина Вашталова (відео), 
  • Юлія Косек (сценографія), 
  • Сергій Вілка (флейта), 
  • Остап Манько (скрипка), 
  • Познанський ансамбль нової музики, 
  • Андрусь Якушау (диригент).

Текст: Олеся Найдюк

Фото: Анджей Майос, Мачей Закревский, Вероніка Лоба

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *