Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

Є велика спокуса половину розділів починати словами: «А цьому або цій пощастило ще менше, ніж іншим». 

Корнило Устиянович не мав щастя ані як художник (він був малярем), ані як поет (він був і поетом), ані як драматург (те ж саме). Його твори, окрім дрібних поезій, не перевидавалися вже майже сто п’ятдесят років, а чимала (може, й більша) їхня частина досі лежить в архіві львівського Національного музею імені Андрея Шептицького. 

Незадовго до смерті Устиянович писав: «Половина сотні церквей мають мої образи, 15 іконостаси, 11 мальовани стіни, а в 7-ми лишив я, окром декоративних образов, діла штуки вартостни; от 1862–1902 [роки]. І тих сорок літ праці не принесло мені ані грошей, ані слави, так само, як і моя літературна діятельность не заслужила собі на заслужене признаньє. Був єсмь і згину загально знаним, але ніким не поважаним, ніким не любленим щирійше, ніким не оплаканим і дилетантом до всего. Не одушевив я нікого і сойду без сліду з сего світа – а видится мені, що оно так не повинно бути, бо я вищий був талантами над не одного прославленого  […]. Чому се так?.. Бо мені одного недостає: завзятого стоянья на своєм».

Деякі приходять запізно, деякі зарано, а деякі – Устиянович якраз до них належить – теж зарано, але не можуть, не вміють утілити своє бачення мистецтва так, щоб воно привабило сучасників і нащадків. Є такий відомий вислів: критик – це той, хто знає, куди їхати, проте не вміє водити авто. Устиянович мав дуже приблизне, але, по суті, правильне уявлення про напрямок руху; його машина була надто не пристосована до цієї дороги. І навіть при цьому – він зробив дещо цікаве й ні на що не схоже, за винятком хіба поем Федьковича, так само ніким не сприйнятих. 

Франко вважав найкращим твором Устияновича не його поеми і не драми, а невелику автобіографічну книжку «М. Ф.  Раєвскій і россійскій панславізм. Споминки з пережитого і передуманого» (У Львові, 1884). Це докладна й, наскільки можна судити, щира розповідь про те, як одна молода людина перетворилася з москвофіла і «панрусиста» на українофіла. Забігаючи наперед: для цього знадобилася лише одна поїздка до Петербурга.

Прізвище «Устиянович» вам може (має) бути знайоме: вірші його батька Николая увійшли до цієї антології. Корнило – його старший син, а всього в родині, нагадаю, було десятеро дітей. Устияновичі до 1860 року розмовляли польською, а через те, що Николай зрештою перейшов у москвофільство, Корнило знав російську краще, ніж «малоруську», хоча й вимовляв слова на український манер. Пушкінські рядки «Славянские ль ручьи сольются в русском море? / Оно ль иссякнет? вот вопрос» він повторював, як мантру. З українських письменників Устиянович знав свого батька, Тимка Падуру, та, здається, й усе. «Народну горделивість» і «тугу за нашою славною, хоть нещасною минувшостею» він отримав не від українських авторів, а від польських, – з поезій Александра Морґенбессера й повістей Міхала Чайковського. 

Аж раптом у львівській гімназії Устиянович почав писати вірші руською мовою – в дусі батька, тобто з крайнім песимізмом щодо національних перспектив: 

І Бескид обізвався на доли

Тим безнадійним: ніколи!

(Професор Омелян Огоновський – майбутній історик літератури – цю «Елегію над Дністром» конфіскував і попередив Корнила, що за такі вірші можна й до в’язниці потрапити.)

Від 1858 року Устиянович навчався у віденській Академії образотворчих мистецтв. З центра імперії він спостерігав італійську боротьбу за незалежність, рухи слов’янських народів і не розумів, що ж чинити «русинам», які нічого не роблять, та й пишуть все більше великоруською мовою. Відчуття національної нездарності було дуже гострим. «Скажіть мені, тату, що ми властиво є? – писав він додому. – Ми мислимо по-німецки, говоримо по-польски, а пишемо як? – по-россійски!» 

У Відні Устиянович приєднався до москвофільського гуртка, й усе стало зовсім складно. Він ледь не молився на слов’янофіла Алєксєя Хомякова, якого ніколи не бачив, і був готовий іти на хрест за ідею; його напівжартома називали «молодим апостолом панславізму». Однак щось Устияновича муляло. Чому Хомяков, хоч і підкреслював рівність і братерство усіх слов’ян, називав Росію «старшим северным орлом»? Чому і як ми маємо єднатися з країною, де панує деспотизм? Чому росіян так дратує, коли слов’яни розмовляють між собою своїми мовами, а не на языке межнационального общения, як сказали б сьогодні? Чи не є він, Корнило Устиянович, одним із тих перевертнів, про яких писав Шевченко? 

Я ж кажу: все складно.

Через неповні п’ять років він повернувся на західну Україну, й там сумніви лише посилилися. Він продовжував писати вірші українською мовою – точніше, мовою, яку вважав українською, – про те, як «Москва давить Україну». «Мимо то я любив Москву. Я любив єї, як любить ся надію […]». Узявся за історичну трагедію «Ярополк», теж українською, всупереч порадам батька. Устиянович-молодший чудово усвідомлював, що російською для нього було би простіше, але – «нам належить працювати не для других, а тілько для себе». Це він так згадував, а в пам’яті сучасників залишилося інше – як Корнило презирливо казав: «Що то за мова? – Триста слів?» Друг родини Устияновичів Тит Ревакович поспішно додавав: «Потому був найщирішим українцем і, опанувавши нашу мову так, як кромі Франка ніхто у нас, сам переконався про її безмежне багатство».

А сталося це так: 1868 року Устиянович приїхав до Петербурга. Там він знайшов і «велику россійску цивілізацію», і «високоблагородного серця москалів», і переконався, що Костомаров мав рацію й існують «дві руські народності», а не одна. Якраз «високоблагородні москалі» й зруйнували панславізм Устияновича. Виявилося, що покійний Хомяков – це товар лише на експорт: «він – апостол славян, а не русских». Падіння кумира вразило Устияновича. Він побачив, що справжні патріоти – це ті росіяни, які казали йому, що не можна кидати свій народ задля чужого: «Любіть нас, як і ми вас любимо, а се буде найкращий панславизм і благовіст свободи і лучшої долі для всіх нас». «Таких людей має Россія много, – твердив Устиянович, – і они суть залогом єї будущини». Ба ні.

Він повернувся в Галичину («отець не рад був з того») й узявся за читання української літератури: Марко Вовчок, потім Шевченко, Куліш, Нечуй-Левіцький. Нарешті Устиянович сформулював свій новий символ віри: мова є не метою, а засобом – засобом просвіти. «Горе народови, котрого интелигенція говорить иншим, як він, язиком!» Ідею змосковщення він зненавидів так само, як ідею полонізації. 

І тут Устиянович прочитав коректу своїх поезій, які вже готувалися до виходу. Прочитав, жахнувся, зупинив видання й написав, аби спалили все, що встигли надрукувати. Він пішов звичайним народовським шляхом – вивчав мову, знайомився з життям народу, брав участь у заходах львівської «Просвіти». 

1872 року Устиянович побував у Києві й познайомився з місцевою громадою – Антоновичем, Житецьким, Старицьким, Лисенком. Його вразило, що всі ці люди, аж ніяк не сепаратисти, збиралися, наче перші християни по катакомбах, – лише через любов до своєї мови. Ось таке щастя ми готували для своєї бідної Галичини? – запитував себе Устиянович. – І на таку свободу сподівалися галичани?.. Ченці Миколаївського монастиря пропонували йому залишитися директором рисувальної школи, але він відмовився – не хотів кидати малолюдні ланки галицько-руської інтелігенції. Головне ж, він у Києві переконався: Україна спить, але «неначе та добре зорана і озиминою засіяна нива під снігами марта».

Роздвоєність Устияновича все одно нікуди не поділася, бо треба ж було якось переконати батька та його однодумців, примирити москвофілів із народовцями. Марна правця! Через кілька років у передмові до переробленого «Ярополка» Устиянович написав:

«Що ж хоче отець? – волі народа!

Що ж хоче син? – волі народа!

Що єго брат? – волі народа!

Але ж що кождий з них єї хоче на свій лад і після своїх мрій – Сину, ріж батька! Батьку, ріж сина! Брате, ріж брата!.. – вражда завзята, божевільна […]».

Тому-то навіть в останні роки життя він намагався знайти… не компроміс, ні, але розумну середину. 

«Сепаратизм наш, хоч і як конечний і потребний, не повинен доходити до крайности.

Все ми вітка восточних Славян, а не западних.

Для того уважаю всяке ворогованьє против Москалей і против россійскої літературної мови за неприродне, шовіністичне і шкідливе.

Але так само і єще більше неприродним і штучно викликаним єсть ворогованьє приклонників словесности россійскої против рідної малорущини і против фонетики в єї письменстві».

Така позиція дратувала майже всіх, але Устиянович її тримався міцно. Цитовану статтю так і не надрукували за його життя.

Більше за все Устияновича лякали не російський деспотизм і не «грізна перевага» сполучених євреїв і поляків (антисемітом і полонофобом він лишався усе життя). Устиянович боявся «о́дуру самих русинів». «Боявся тим більше, що я той одур знав, що ним був також зачаджений, що на него довго а довго хорував і не міг цілими роками опамятатися і прийти до себе».

Він багато працював як художник – не дуже вдало, як на мене, проте я не фахівець, – і потроху писав вірші. Шевченко вплинув на нього не так потужно, як на Федьковича, але вплинув.

Ой, ти церкво-жалібнице,

Безталанних мати,

Віковічна мученице

У жебрачій шаті!

«Наша церква» – це, як ви розумієте, Україна.

Але Устиянович за природою таланту не був ані ліриком, ані дидактиком: він був епіком. Іще наприкінці 1860-х, повернувшись із Петербурга, він перечитував Шекспіра й побачив – або йому здалося, що побачив, – як можна побудувати історичні хроніки на вітчизняному матеріалі. Не Устияновичу першому це спало на думку: я вже казав, що, починаючи від Шашкевича, тільки лінивий західноукраїнський письменник не звертався до князівських часів. Після поеми Богдана Дідицького «Буй-Тур Всеволод, князь Курскій» (1860) це стало справжньою модою, якої не уникнув й Устиянович-старший («Поход Руси на Царьгород»). 

Але проект Корнила Устияновича переважав за розмахом усі: він хотів почати з Вадима Новгородського й Рюрика і закінчити… ми не знаємо, чим саме, але святий Володимир і Святополк Окаянний мали завершити лише «першу серію драм», три томи якої вийшли у 1875–1877 роках. Цикл мав поєднувати поеми і п’єси, а метою його було «познакомити краян наших з мрачною стариною, вияснити віру предків наших і в историчній правді показати минувші, загибші часи». 

Це вже нагадує не так Шекспіра, як Ваґнера, – і я кажу не лише про цикл опер «Перстень нібелунґа» (прем’єри в 1869–1876 рр.), але й про квазінауковий трактат «Вібелунґи. Всесвітня історія згідно з сагою» (1850). Різниця не лише в тому, що Ваґнер був генієм, а Устиянович – не зовсім. Німецький композитор створив універсальний міф на основі германо-скандинавських, а український поет використав (або, радше, домислив) слов’янську міфологію лише для того, щоб розповісти оцю, конкретну національну історію. Тому Ваґнер каже про «завжди і всюди», а Устиянович – лише про «тоді й там». Але ж які «тоді» й «там»!

Перший том Устияновичевих творів розпочинається розлогим «Вступом» – викладом авторської версії міфу про початок світу. І чого тут лише нема: море-Лукоморе, де росте священний лотос («Пралоташ», «Праявір»), на якому сидять три голуби, себто індійська трійця Брахма-Вішну-Шива. Вони сотворили небо і землю, а земля породила яйце-райце, а тоді вже з’явилися Золота Баба й Дід (Лада з Ладом) і «люд божий викохали». «Люде проживали весело і радо» біля коренів ясеня Іґдразіля, але, на лихо, чорт із Лукоморя прислав лиху Ягу-Бабу, яка стала підмовляти людей проти батька-бога. Так предків наших було вигнано з раю. Далі поет прослідковує «шлях давно забутий» – «шлях з Ирану до Дунаю, / шлях словенських людів». Шлях аріїв, коротко кажучи. Арії, вони ж слов’яни, вони ж, «по богочестію свому», солняни. Всю цю фантасмагорію супроводжують докладні «наукові» примітки.

Божевілля? Так, звісно – але не більше, ніж ваґнерівські «Вібелунґи»: «В епоху, яку більшість казань зве Всесвітнім Потопом, коли північна півкуля нашої Землі була вкрита водою так само, як нині південна…» А потім передвічні арійці спускаються з Гімалаїв. 

Устиянович фантазував якраз у дусі свого часу – свого західноєвропейського часу, чому й залишився таким незвичним в українській літературі. Не судять лише переможців; а Устиянович програв.

Ніби міфоісторичної фантазії було мало, Устиянович влаштував ще й інтелектуальну провокацію, яка точно мала образити всіх співвітчизників: у поемі «Вадим» він прокляв саме́ ім’я Русі, бо Русь – це ж розбійники-варяги, а в «Іскоростені» зробив антигероїнею княгиню Ольгу.

Прочитайте ж, – тихо, сумно

Деревлян помніте, 

А «блаженною, святою»

Ольги не зовіте!

Тут обурився й дев’ятнадцятилітній Франко: історія освятила назву «Русь», і не Устияновичу це заперечувати. Крім того, рецензента дратувало, що віршова форма в поемах «крайнє занедбана». І справді: поет нерідко забував рахувати склади і стопи, а що́ він творив із наголосами, описати не беруся. Головний же, очевидний недолік «Іскоростеня» – це невимовне багатослів’я на межі з графоманією. Цілих триста сторінок, із яких надто багато написано в такому стилі:

Пімста у грудьох кипіла мохнатих,

Десна гнівная стискала булати,

Дрож нетерплива храбре тіло їла.

Поеми Устияновича – дивне поєднання знахідок і провалів, авторських міфів і літописної історії, бойовиськ і ліричних відступів. Якщо ми відкриємо початок розділу «Роз’єднаннє» – й заплющимо очі на принаймні дві метричні похибки, – то побачимо сонет, у якому, ніби в кривому дзеркалі, впізнається, сказати б, прото-Зеров. 

Устиянович непередбачувано чергує віршові розміри, і коломийковий вірш з’являється лише як один із багатьох, з повним усвідомленням основної асоціації, яку він викликає. 

– Будуть критики завзяті

Мене укоряти.

Та нехай там; а всі други

Моєї душиці

Не здивують і запросять

До себе в світлицю

Райськую, де між другими

І Тарас Шевченко,

Що учив мене співати

На лад солоденький,

Не здивує, звеселиться, 

Стане научати, 

Як ще краще, голоснійше

Баяти, співати...

Неабияке зухвальство.

«Критик завзятий» Іван Франко зустрів мляво-негативними рецензіями й наступний том «Писань», і постановки Устияновичевих п’єс. Між тим, поема «Святослав Хоробрий» виявилася вдалішою, ніж «Іскоростень» – не в останню чергу тому, що коротшою. Трагедії ж «Олег Святославич Овруцький» і «Ярополк І, Великий Князь Київський» – радше невдачі: надто прямолінійне перенесення Шекспірових прийомів на давньоруський матеріал (особливо помітний вплив «Річарда ІІІ»), без уміння творити драматичний сюжет і персонажів. 

«Історичними драмами Корнила Устияновича захоплювалися свого часу всі, а передусім тодішня молодь», – твердив один читач. Проте «Олег» забутий повністю, а з «Ярополка» в пам’яті народній залишився тільки один уривок – варязька пісня «По морю, по морю…», аналогів якої я в тодішній українській поезії не доберу. Композитор Анатоль Вахнянин, відчутно спростивши вірш, поклав його на музику. Олександр Колесса замінив слова на актуальніші («Шалійте, шалійте, скажені кати…»), й українські революціонери отримали ще одну бойову пісню; Ленін, кажуть, її теж любив. Вахнянінський варіант уже в ХХ столітті входив до пісенників січових стрільців, а в наш час його з ентузіазмом істинних берсерків виконує гурт «Кому Вниз». 

Франко міг скільки завгодно іронізувати над рецептом ідеального твору:

Щоб князів тут більш було, ніж є

В драмах Устяновича,

І щоб кождий говорив лише

Патріотичні словеса…

Іронізувати він міг, але саме в той рік, коли Устиянович опублікував «Іскоростень», Франко й сам почав писати поему про Ольгу й князя Мала; не закінчив. Пізніше він співпрацював із сатиричним журналом Устияновича «Зеркало» (1882–1883), одного разу побіжно похвалив Корнилові драми – в статті на експорт, для поляків, – а потім знову змінив милість на гнів і заявив, що «всі оті Ярополки, Олеги, Настасі» є «чистою мертвячиною і не мають ніякісінької поетичної вартости»: князівсько-боярські часи «поросли мохом» і нібито лишають глядача цілком байдужим.

Чи прислу́хався Устиянович до рецензій, чи просто зрозумів, що взяв тягар не по плечу, але він не завершив ані давньоруський цикл, ані п’єси про героїв пізніших часів – Дмитра Санґушка, Богдана Хмельницького та Саву Чалого. («Хмельницького» він просто спалив, прочитавши розділ про себе в «Історії літератури рускої» Омеляна Огоновського: «Не варто писати драми для русинів! Кажуть, що я не вмію писати драм…» Втім, чотири десятки аркушів у архіві залишилися.)

1891 року львівська «Зоря» надрукувала коротку поему Устияновича «Мойсей» (раніше, 1887-го, художник написав картину на цей же біблійний сюжет).

Бездольна, гнівом сонячни́м

Спале́на, камінна́ пустиня.

Помежи Сі́наєм святим

А пишним раєм Палестини.

Мертва очам, німа для уха

Жене від себе жизні духа.

Як гріб мовчить, як смерть лякає,

Людей не любить, не приймає.

Мойсей веде крізь пустелю свій народ, поки він не стане гідним життя і свободи. Русь чекає на свого Мойсея, який каратиме і дух підлого рабства, і «нездарство, / гріх первородний русина́»… «Родись, родися нам, Мойсею!»

«Невже ж воно не гарне, не поетичне і не сильне?» – питав у Франка священник Сильвестр Лепкий, прихильник Устияновичевої поезії. «Гарне та неглибоке. […] Побачите, якого я колись напишу», – відповів Франко. І написав.

Дивна доля – бути лише джерелом натхнення для талановитішого сучасника. Сумна доля – мати задуми, більші від таланту. Ще сумніша – це усвідомлювати. Головне при цьому – stiff upper lip, як кажуть англійці: робити вигляд, що нічого такого не відбувається.

Тому згадували про Устияновича так: «Взагалі той бездомний скиталець, той старіючийся самотник вносив розраду, розвагу, якесь оживленнє, якусь бодрість в усяку хату, в яку входив. А на енерґічнім єго лиці міг бути всякий вираз і оживлення, патосу, одушевления, обурення, гніву – один тільки вираз не з’являвсь на ньому ніколи, вираз кволої, безрадної жури, так частий у нас на обличчях […]».

Із поеми «Вадим»

Взбриніли ріки норманських країв,

Спустили в море щоглистих зміїв,

Звізда страшна на небі встала,

Дивокосу розчесала:

День судний наспів.

Горить на небі – заблисли в огни

Живим желізом набиті човни –

Лютує грім і воду по́ре;

Змінило ся люте море,

Ломить береги.

То Ізгої! то півно́чі

Ледяної покидь вся,

Що голодна смерть страшна

Вигнала геть в світ за очі

Із краю, із батька дому.

Знай! то Вікінґи завзяті,

То Берзерки бісноваті,

То Варяги-Русь, то Ляг;

Що ригнула рідна хата

На Балтик, розбоїв шлях…

І де покажуться они,

Там огні, пустки і гроби.

Ніхто не спиняє,

Европа втікає

На степ у вертепи і гори

Перед розбійником моря.

А в тім Словенську радоньку радять,

Радоньку радять – нічо не врадять;

А хоч і врадять, не буде добре,

Не йдуть боротись з Руссом хоробро; –

Хліб-сіль виносять, у князі просять

Понад містами своїми,

Щоб’ ними рядили, та щоб’ боронили

Перед збійцями морськими.

І посадили, близь на холодній

Ладозі, князем Рюрика; браття

Сінав і Трувор засіли згідно

В Ізборську і Білозорі з раттю –

Братів трьох, на трьох кінцях держави

Ставлять в сторожі мира і слави

Словен буйного народу.

Божевільні! Хіба ж вовці

Стерегуть отари?

Почекайте – побачите

За нерозум кару.

Бо Варяги не привикли

Слухати нікого,

Не привикли шанувати

Дзвона вічового.

Свій гаразд, і воля, й слава

Їх єдине право,

Розбій дикий єго пише

Батогом крівавим.

Із поеми «Іскоростень»

VI. Розбої

А там на небі, у раю,

– В бездоннім, ні́мім Лукоморю –

Всі звізди до вершка ідуть

На скляну гору Мандрагору.

І під звіздою Ясене́м

Всі Дії небесні усіли

Круг Соварога і огнем

Занялося небо й згреміло.

Чекають Воза – і мерців

Із битви – що Фірма́н заточить

В раю ворота – Лада всіх

Цілющою вічно́сти скропить. –

Чекають, радять о тому,

Якая го́дина жде Древу –

Она не вістна нікому, –

Она спить у Баби́ на небі.

І ніч-цариця прорекла –

Злякались бо́гове вселенни:

Ой Древо безталанная,

Судьба твоя крвава́, страшенна!

А зірка добрая встає

І сипле женьчугом-словами:

«Нехай же слава хоч буде

Сій Древі, мій отче і мамо!»

І Соварог кивнув на то

Своєю жарцвіт-головою, –

Кінчилась рада – втихло все,

І Мандрагора пустою.

VII. Крівавая ніч

Чуєш, як ревуть воли

Там в огни?

Коні йржуть,

Крик, і зойк, і плач, і стони

Люду, що села боронить.

– Страшна лють

Ворогів

На одчаяних хлопів.

Ломіт, треск, гук, бренкіт броні

І конаючих скрежіт

І розпука вдів, сиріт – …

То війни понурий дух,

То урманських волоцюг

Меч, обух.

То Ігоря і Варяг

Лад і ряд;

Що гуде і реве,

Люд в покоси кладе

І пожаром замітає,

І воронами вкриває

Землю власную свою –

Як чужу…

І се нині знов, лакомий,

Сьому бідному селу –

На криваві похорони

В броню дзвонить…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А раненько зірка встала,

Очі протирала;

Подивилась – налякалась

І назад сховалась.

XVI. Роз’єднаннє

«Встань, безталанная землице!

Доспалась ся лихої долі… Встань!

Іди і на ігровище поглянь

Великих тризн, на річці, на Ушиці.

Там бо найдеш покладених в травиці

Твоїх синів – що лучших Деревлян –

А з ними Мал, достойний твій жупан.

– Встань, подивись, як Ігоря вдовиця

Немов в барвінок і в повитицю

Убрала ними Ігорів курган!

Ні, не курган, а пишний коровай…

Що убгала безмилосердна мстиця

Собі на славу, а тобі на гань

І на хулу і горе. Уставай!»

Із поеми «Святослав Хоробрий»

Спить весь табір, стогнучи в нещастю;

Огні, світла вже поблідли, гаснуть –

Лиш одним одно ще світить ясно

Там, де виден прапір князя, власти.

Там хоробрий Святослав ночує;

Він не спить, не клався одпочити:

Мисли, думи кров єму бунтують,

Тнуть – неначе овод той неситий

Тура буйного, – і душу кають,

І тугою серце пригнетають…

Перед очи князя виступають

Переходом проминувші годи.

І дитинні ігри, і пригоди

Старших літ на пам’ять повертають.

Бачить він і Скоростно в пожарі –

Маму Ольгу мудру, а сердиту, –

І Добриню і Малушу в парі,

Діти милі сирітки ті Мала,

Що єму княгиня дарувала.

Бачить дальше, як з ними ховався,

Як єму служили бідні діти,

Як їх Ольга не могла терпіти,

Як над ними і він збиткувався…

Дальше видить битви і пригоди:

Як Хозарам брав їх Білувежу –

Як Болгарів забивав в колоди –

Як Вятичам клав желізом ме́жу –

І на Греках дань брав золотую –

І гнав в пущах Печеніга-збуя…

Мисли, думи по́ світу гуляють,

Переходять і нові події

І на дітьох – діти молодиї –

Тяжкую дорогу зупиняють…

Він роздав їм по Ольжиній смерти

Всю державу: Ярополку Поле,

Древу Олегови, а упертим

Новгородцям Владиміра волю –

Владиміра, синонька Малуши

Ключниці, що взяла в него душу,

Як з дитини виросла у панну

Прехорошу. Князь зітхнув глубоко,

Непритомно в ніч пронурив око –

В тім прояву заглядів неждану:

Перед ним явилась сумнолиця

Божа діва, дівчина Трояна.

На чолі у неї сріблом в’ється

Новгород, на грудьох розісланий

Наче Київ, у десници Древа,

А в лівици і Любеч і Крева.

В неї пояс, мов Дніпро, сияє

На підповню; ноги по коліна

Покриває мрак, немов пустиня, –

І сей привид д’ ньому нахиляєсь…

Сумно, сумно споглядав на князя;

Забило ся серце Святослава,

І він крикнув: «Маро, дочко Язі,

Що ти хочеш? ісчезай, лукава!..»

На те слово привид сумно каже:

«Слухай князю! слухай мя, Варяже!

Слухай бранки й матери твоєї:

Не на то-м тя дужим викохала,

Щоб’ в сирітстві кривджена стогнала,

А в благо і честь землі моєї.

Ти не дбав о мене; по чужині

Волочився для розбою, слави;

Розрубав мя, поділив країну

Між синів напа́стних, Святославе!

Знай же ж, що з них брат заріже брата,

І тому крізь брата умирати.

Син Слов’янки сяде на престолі,

А ти сам, як звір, погибнеш в пущі!»

Прорекла і щезла в пітьми гущі;

Дармо князь шукав єї в околі,

І тоска витя́зя розібрала…

Встав, курище мре, не палахкоче,

Заря вже край неба завитала –

Сонця луч гнав шпарко ту́ман ночі,

І князь крикнув на отрока свого

На Свена́льдича на молодого.

Із трагедії «Ярополк І, Великий Князь Київський»

По морю, по морю, по плинних вала́х

Пливем на щоглистих змія́х,

Над нами й за нами війни вітер віє

Грізна́ Валькирі́я!

Гей хлопці, моло́дці – меч острий в руці –

Провернем всі землі, краї́;

Страху́ ми не знаєм, щитом бо нас криє

Грізна Валькирія!

Хто верне додому, той з золота п’є;

А хто в лютій січи умре,

Той з Одіном віщим в Вальгалі ясніє,

І мід чистий добрий ему подає

Грізна Валькирія!

Грізна Валькирія!