Тривалий час незалежний проєкт Open Opera Ukraine концентрував свою діяльність на українській бароковій спадщині. За останній рік відбулися масштабні проєкти “Дилецький: Must Hear” та “Березовський / Рачинський. Нові звукові ландшафти”, що містили наукову складову (реконструкція версії Воскресенського канону Дилецького за нововіднайденими джерелами), виконавську (записи творів українських композиторів XVII–XVIII століть) та популяризаторську (видання виконаних творів Рачинського та Березовського, створення подкасту “Дилецький: Must Hear”).
За 2024 рік діяльність Open Opera Ukraine була гідно оцінена міжнародною професійною спільнотою та, на жаль, знехтувана державою. Втім зараз виглядає, ніби команда проєкту повертається до джерел — до ідеї, артикульованої під час заснування Open Opera Ukraine: постановки барокових опер. Зрештою, за їхніми плечима — поставлені “Дідона та Еней” Персела (2017) та “Ацис і Галатея” Генделя (2019). На початку жовтня до цього переліку додалася ще й семі-опера “Король Артур” Персела.
Підтримана рядом організацій та установ, серед яких Український культурний фонд, Посольство Іспанії в Україні, видавництво The Early Music Company, постановка семі-опери відзначалася потужним розмахом: залучення “Київської камерати”, кастинг серед вокалістів на участь у проєкті, запрошення іспанського молодого диригента Рока Фарґаса. Робота над таким проєктом виглядала в міру ризиковано у часи війни, а втім відбулася на гідному рівні всупереч всьому.
Всупереч простору
Семі-опера як жанр передбачає поєднання драматичних епізодів із музичними фрагментами, та зазвичай у “Королі Артурі” розмовні елементи при постановці адаптовуються і скорочуються. Так стало і цього разу: зусиллями драматурга Андрія Бондаренка створено розмовні вставки між двома персонажами — жінкою та чоловіком (Дарʼя Творонович і Павло Логвін). Вони коментували події, повʼязані з розгортанням сюжету “Короля Артура”: ось ці двоє занепокоєні надмірною довірливістю Артура, котрий дослухається порад зрадливого пастуха, зараз — радіють перемогам бритів. Автор поєднує дві мови — українську й англійську. І прагнучи подати фрагменти оригінального тексту, але перекладаючи їх для точного розуміння, виглядає, що він двічі повторює те саме. Тож слухачеві лишається сподіватися, що це не від снобства чи зневаги, а таки від бажання посмакувати мову оригіналу. Бо запал дослідника — цінний і важливий, але часто суперечить ідеї доречної презентації тексту публіці, що так з льоту не оцінить деталей. Та все ж загальна мета адаптації Бондаренка лишається зрозуміла і влучна — питома частка діалогів “Короля Артура” зменшується, і завдяки цьому увага зміщується на музичну частину семі-опери.
Хоча “Король Артур” у такому разі стає більш камерним, але досі лишається музичною виставою, яка потребує специфічного простору для розгортання. І для цього Колонна зала Національної філармонії годилася сяк-так. Її обмежений сценічний простір було зоновано деревами, на яких гарно відбивалося світло і які складали максимум декорацій. Таким чином інструменталісти розташовувалися у глибині сцени, актори й співаки — попереду. Отож дійові особи могли користуватися лише частиною і так малого простору сцени Колонної зали, що вочевидь обмежувало можливості для режисури (Олена Савчук).
Пропонувати оригінальне режисерське рішення вистави, зважаючи на такі вихідні дані для роботи, — справжній виклик. І режисура у такому разі не відрізнялася сміливістю ідей чи оригінальністю. Скидалося на те, що будь-яка дія на сцені підкорювалася єдиному принципу — заповнити чимось час. Для цього годилося стояння спиною до публіки, присідання, біг, хоровод чи традиційна метелиця.
Оскільки сценічна дія була досить однотипною, то візуальну виразність натомість компенсувало світло (Світлана Змєєва). Яскраві зміни насичених кольорів створювали казкову атмосферу, хоча часом здавалися надмірними — особливо зважаючи на шум, продукований світловим обладнанням, у тому числі і в найтихших моментах опери, що йшла майже без підзвучки. Підзвучувалися лише голоси драматичних акторів — тільки для того використовувалися колонки філармонічної зали, що постійно рипіли, і здавалося, що звук долинає десь з-за куліс.
Тож попри прагнення створити семі-стейдж постановку, котра не потребує багато костюмів та декорацій, все ж візуальний ряд не завжди був належно виразний. Обираючи шлях працювати малою кількістю засобів, слід ретельно підбирати найбільш дієві з них. Малий простір концертної зали, не призначений для театральних постановок, обережність у режисурі, мінімум декорацій — і мало що тримало увагу глядача прикутою до сцени.
Всупереч обставинам
Чи є у Києві достатні потужності для постановки барокової опери? Репертуари деяких оперних театрів досить обмежені, і барокова опера туди не потрапляє. На додачу важить закритість певних інституцій до співпраці. Уявити бурхливий розвиток ідей у такому середовищі складно. Звідки взятися оперним режисерам, співакам та оркестрам, що спеціалізувалися б на роботі з бароковою оперою? Тому спершу обрані музиканти до співпраці на “Королі Артурі” викликали гірку усмішку: як “Київська камерата”, що має своїм профілем радше українську музику кінця ХХ–ХХІ століття, виконуватиме бароко? А набрані вокалісти, серед яких є молоді без значного досвіду роботи з таким матеріалом?
Як приємно було визнати необґрунтовність своїх очікувань. Адже “Камерата”, всупереч тому, що за останній час не багато виконувала бароко, хіба з австрійським музикантом Йорґом Цвікером, звідкись почала звучати так стильно і смачно! Звісно, велику працю проробив запрошений диригент Рок Фарґас, але обмежений час репетицій не дав би так швидко просунутись колективу у грі репертуару, їм не властивого. Знову все трималося на власній ініціативі — серед музикантів ансамблю знайшлося чимало таких, які про себе виконували стару музику і розвивалися у цій сфері, зокрема завдяки ранішим проєктам Open Opera Ukraine. І не “Камератою” єдиною: серед інструменталістів були й запрошені музиканти, які є визнаними виконавцями старої музики, серед яких Наталія Фоменко (портативний орган), Ольга Шадріна-Личак (клавесин). Тому не дивно, що ансамбль був добре підготовленим і так легко сприймав коментарі диригента.
Зусилля і відданість диригента Рока Фарґаса захоплювали. Він ретельно пропрацьовував з музикантами кожну музичну побудову, кожен штрих. Гра ансаблю відрізнялася легкістю і стрімкістю звучання, природно вибудуваними фразами — що й не дивно: диригент співав під час репетицій і на самій виставі, і відштовхуючись від людського дихання інструментальне плетиво видавалося обʼємним та живим.
Для вокалістів спів бароко теж містить свої труднощі, всупереч простим запамʼятовуваним мелодіям та опорі на побутові жанри. Жваві темпи вимагають рухливості голосу, а поза всім — чистоти і природності звучання голосу. Цим можна було насолодитися у сольних номерах співаків, серед яких Олена Піньковська (сопрано), Володимир Щур (бас), Петро Пшеничний (тенор), Роман Арабаджі та інші. Водночас їм вдавалося напрочуд злагоджено і збалансовано звучати в ансамблі. Такого результату вдалося досягти зусиллями Наталії Хмілевської, котра була вокальною коучинею у проєкті.
Отож постановкою “Короля Артура” Open Opera Ukraine стрімко увірвалася у концертне життя Києва із англійською бароковою музикою і одразу таким потужним проєктом, що відрізняється серед інших подій. Робота із таким багатокомпонентним жанром як опера потребує неабияких зусиль та злагодженості. І хоч музичне втілення опери було на найвищому рівні, інші елементи постановки оприявнили проблеми, що вже давно існують в оперній сфері в Україні і які подолати можна лише системною працею. Це і обмеженість репертуару оперних театрів, які досі не помічають вимогливого глядача, котрий прагне складності та пошуковості у мистецькому продукті, і відсутність напрацьованих підходів в оперній режисурі, котра б розгорталася паралельним рядом сенсів до музичної та вербальної компоненти.
Текст: Марина Гордієнко
