«Мистецька справа не терпить жалості»

Товстуха

Піаніст Костянтин Товстуха про своє ставлення до онлайн концертів і майстер-класів, про те, що дуже важливе те, що стоїть за піаністом і про наслідки (та виклики) карантину, які нам доведеться пережити.

Это интервью-прогулка по центру Киева — Золотые ворота — Рейтарская — Гончара — Золотые ворота. И это не последний наш разговор. 

Хотела начать разговор с локдауна, о том, что он изменит лицо… культурной индустрии, если так можно сказать. 

— Добре, що ми про це говоримо. Ті виклики, які взагалі стоять перед культурою, перед всіма нами… все встало з ніг на голову. Не пам’ятаю, чи я вам писав, що ми вже не зможемо поспілкуватись восени? 

Да, и я об этом еще спрошу.

—  Ми з дружиною їдемо навчатися. Для нас цей локдаун був суперможливістю. Ми сиділи вдома, і поступили в європейський ВУЗ, в хорошу школу. Нам не треба було кудись їхати, нервувати на іспитах. Я відправив свої старі записи, які робив ще в Москві, і все чудово. Питання не в цьому. 

Ніхто не розуміє, що буде далі. Всі бачили страшилки з Берліна, коли — ось театр, два місця і більш нічого немає. 

Будемо викручуватись потихеньку. Нещодавно я побачив фотографію з Гонконгу, там поставили скляні бокси для музикантів. Їм зручно, вони не поширюють нічого. 

Індустрія повинна працювати, завжди можна щось придумати. Це —  жорстокий момент. Але з іншого боку він класний – ті, хто грали по 150 концертів на рік, вся верхівка музичного iстеблішменту, всі сіли тихенько на карантин, дивним чином на всі ці пів року. 

Однак, для музичних закладів чи театрів, оці 30 місць зі ста – катастрофа і повна нерентабельність. Вони і так.. 

Билеты уже дорожают. А что еще делать театрам?

—  Якщо в Німеччині квитки були по 10-15 євро, а зараз будуть по 50 євро, i це взагалі не міняє історію. 

Кроме экономических проблем, есть проблемы психологического характера. Все по-разному перенесли карантин и его последствия для всех будут разными.

По-перше, все залежить від  менталітету. Хтось є заручником свого власного адреналіну і людина не може жити без нього. Я сподіваюсь у всіх так. Сцена, кожного разу, це маленька ін’єкція допінгу і маленька ін’єкція особливого стресу, переживання. Потім ти отримуєш сатисфакцію емоційну, особливо, якщо все пройшло вдало. 

Отклик важен! 

—  Абсолютно точно. Ми з дружиною три місці сиділи вдома і в неї була шалена кількість уроків по скайпу. Ми вчимо німецьку.

Мене просто вбивають ці онлайн-майстер-класи, коли дуже серйозні музиканти погоджуються їх робити. Я можу це, звичайно, назвати якимось обманом. Це  — з одного боку. З іншого боку, я думаю, що когось це зламало, це ж — шалений виклик. А музиканти – творчі люди. Ми всі досить чуттєві. Я не сказав би, що ми сильні духом, хоч маємо такими бути. Загалом, це логічно. Це дуже смішна і примітивна аналогія, але навіть наш президент показує, що людина творча – якщо вона не має свого сильного стержня, дуже слабка істота.

Все ведь по-разному вели себя. Смотрите, Игорь Левит, начал до одурения устраивать онлайн трансляции. Сначала он записывал короткие произведения, а потом дошел Эрика Сати. 

—  Левіт – це все таки дуже серйозна фігура. В Ігоря Левіта дуже серйозна німецька аудиторія. Є два моменти з приводу онлайн-концертів. Перший момент – це величезна кількість неякісного матеріалу. Це слабкий звук, не якісна камера, не зрозуміле виконання і кількість цього контенту, який напружував до чортів. Але й при цьому було декілька дуже класних моментів. Особливо мені сподобалось з останнього, коли Рудін зіграв Три сюїти Баха у порожньому  Великому залі московської конси. Це було супер. Але з того, що мені дуже сподобалось, то це були концерти в філармонії. Наприклад, концерт Вінніцкой Анни, всього 40-50 хвилин. Ніяких 1 година 30 хв., це ніхто не буде слухати. Реально правильний формат, це 30-40 хвилин. Там супер звук, хороша камера і дуже хороше виконання. Дуже хороший формат.

Якщо Левіт грав два дні (а Саті він грав дуже довго), то, звичайно, це ризики, слухати неможливо.

Он играл 20 часов.

Можливо ви чули, що зробили в Москві, був такий проект на Ферматі, але там піаністи мінялися. Всі грали по 1-2 годині, він серйозно грав 20 годин? Не ввійшов в Книгу рекордів? 

Да, наверное, должен был войти. 

Знаєте, все таки він музикант мислітельного напрямку. З Левітом питань немає. 

У него была цель — привлечь внимание к пианистам и артистам во время локдауна.

—  I це дуже добре, і він молодець, що це робить. Але, перший момент, всі фрілансери Німеччини отримали разову виплату — 5 тисяч евро, просто треба було заповнити документи. Мої знайомі, які зробили цю заявку, отримали по 5 тисяч. Друге, там були і ще будуть безпрецендентні виплати на підтримку. Німеччина – це країна культурного менеджменту. Люди розуміють,  що культура повинна бути підтримана. 

Не будемо говорити, що у нас взагалі не було підтримки. Можна сказати коротко, що ті концерти онлайн, що робила Філармонія, це був сором. І не тільки ця історія з трансляцією за 50 гривень, яка не працювала. 

Весь мир открыл архивы и просто показывал трансляции — концерты и  спектакли. Нам нечего показывать. 

—  Наш продукт – це одні і ті ж самі солісти, одні і ті ж самі програми. Концертні зали торгують своїми приміщеннями, щоб вижити. Наприклад, Одеська філармонія утримується тільки за рахунок того, що там регулярно виступають поп-артисти. Київська філармонія весь час проводить концерти, за які платять посольства. Абсолютно не зрозуміло, де вони викопують цих солістів, яких соромно слухати. Втретє —  повинні бути трансляційні вимоги. Насправді, театральних вистав було і є багато. Вже  могли б  в театрі на Подолі зробити записи тих вистав, і їх багато. Це було б класно. 

Дивишся — Концерт-Хол відкрив архіви, і це бомба. Це круто, є такий багаж і його можна показати. До речі, архіви робляться тільки на радіо. Найкращі наши  архіви —  радянські, і їх небагато. Сучасні архіви – це те, що інколи пишуть для Європейської спілки. Дуже мало, це точкові випуски. Відео контент настільки був затребуваний і те, що це врешті решт вистрілило. 

З того, що для мене було абсолютно неприпустимо, це коли досить відомі артисти з досить великими аудиторіями в інстаграм чи фейсбук, пишуть пост, що займаються чимось.  Кого взагалі цікавить твоя робота? Ясно, що  це рутина..  Ти покажеш якісь секрети? Ні. Це кількість годин і твоя школа. Все, більше нічого. 

Викликів більше ніж їх рішень. Запитань набагато більше, ніж рішень. 

Товстуха

Костя, какие прогнозы для Украины?

Вика, вы бы что-то светлое спросили. 

Хоча…. Не треба бути фаталістом, бо це — дурниця. Той, хто здається, той і програє. Хто бореться, той в решті решт в кінці переможе. Головна наша проблема, що треба міняти структуру нашого музичного життя. Театр є і кіно розвивається, нашу галузь мочать.

У нас все набагато гірше, тому що дуже маленьке коло людей, які щось роблять, у яких достатньо креативу і бажання, які ще готові боротися. 

Мені, звичайно, не хочеться про це говорити, але супер яскравий приклад – це Київська філармонія. Це абсолютна відсутність нового вектору. Робляться мізерні кроки вперед, а потім — кроки назад. Найбільше сумно, то це два стовпи: програми і артисти. Це ротація тих самих на тих самих. Говорити про щось новаторське взагалі годі. 

А тут была табличка о том, что это — Институт развития Киева, у меня есть фотографии. Костя, ваш личный выход из локдауна. Как вы будете сопротивляться? 

Мій особистий вихід вилився в те, в що мав. Дев’ять років я вчився закордоном. Я бився, старався, а потім я повернувся сюди на три роки. В мене були думки про те, що я можу щось робити,  знайти однодумців. Звичайно, я їх знайшов, але їх дуже мало, у всіх свої життєві проблеми, кредити, сім’ї. 

Коли ти думаєш про гроші, то ти ніколи не будеш думати про високе мистецтво, тому що тільки ти відчуваєш стабільність, тоді у тебе є час на власну творчість, на креативність. Тільки ти думаєш, як себе прогодувати, то ти не будеш думати, як зiграти 6 симфонію Малера чи 8 симфонію Брукнера. Ти зіграєш вісім разів Вівальді! 

Шкода, звичайно. Тут інший момент: до цього я був один, а тепер у мене є дружина, вона флейтистка. Ми ще планували рік тому їхати, хотіли виїхати в Мюнстер, я поступив,  вона ні. Зараз дивним чином, ми їдемо в Берн, в Швейцарію. Так склались обставини цього сюрреалістичного моменту. 

Десь є не сприйняття, як людини, яка поїхала, а потім повернулась. Якщо поїхав, то все, ти вже труп. А якщо ти повернувся, дивуються, чого ти повернувся. 

Кстати, может пандемия изменит отношение к людям, у которых не получилось. Их называют сбитыми летчиками. 

—  Що значить «не получилось»? Ми всі живемо дурними категоріями. Що значить «не получилось»? Комусь «не получилось» — це коли людина стрибнула на 10 голів, а комусь це — якась піщинка. Ця категоричність була у мене років 5 тому. Це юнацька дурість, тому що життя не біле-чорне, там в сірому багато відтінків. 

В мистецькому світі ми можемо говорити, що в тебе є певні терміни, за які ти повинен щось зробити. 

Не зрозуміло кому повинен? Собі, мамі, татові? Сам перед собою я можу сказати, що на половину я дуже задоволений тим, що я зробив і що в мене  за спиною. Половина є, якою я безперечно не задоволений: десь я не допрацював, десь не дотиснув, десь дурний був, занадто гарячкуватий.

Ті, хто їдуть звідси, шукають кращого життя і хочуть десь там говорити, що «я — українець», то в більшості випадків вони досягають вершини. Коли ти відчуваєш це зневажливе ставлення до себе через те, що ти той, який поїхав, а потім повернувся, а потім знову поїхав, то це неймовірно не приємно.

Чого нам ще не вистачає? Запрошувати наших справжніх зірок. Їх багато. Але, по-перше, потрібна хороша організація, по-друге, заплатити маленькі гроші для них, але великі для нас. Насправді вони всі, в більшості випадків, приїдуть додому і їм буде радісно грати. Їм буде приємно, що їх не забули свої і їх кличуть свої.

Костя, по время пандемии пианисты зачарованно смотрели ролик 9-летнего мальчика, играющего Берга. Слушатели умилялись, а как вы на него смотрите глазами пианиста? 

—  Чесно скажу, дивитись і слухати його мені було емоційно боляче і страшно, тому що я не знаю.. Йому ж дев’ять років? Що має бути  в душі 9-річної дитини, щоб вона захотіла грати сонату Берга? Хоча соната Берга – досить мелодійний твір. В віці 12-13 років його осилити можна без проблем, але.. Тут два моменти: чи це феномен? – безперечно, чи це щось екстраординарне? – звичайно. Чи вийде з нього наступний Соколов, Рихтер? Абсолютно незрозуміло. І найголовніше питання: хто стоїть за ним. Може це вчитель. Цей хлопчик виглядає дуже цікаво. Так, наче це для нього не дитячий садок. Якщо для нього це осмислено, то… 

Розумієте, кожного разу, коли ти бачиш такого виконавця, то думаєш, аби його не поламали, він не зійшов з глузду і зберіг свій дар, бажання рухатись далі. Щоб в підлітковому віці він це все не закинув і не став скейтером, геймером чи ким завгодно. Безперечно, до 18 років і потім все життя важливо, те що ззаду, це наставник. Навіть не педагог чи професор, саме наставник. Мені дуже подобається це слово, ментор. Коли є справжній ментор, який не тільки вишколює тебе як в армії, робить з тебе свого робота і ти виконуєш команди, а який тебе тримає, десь відпустить, десь підхопить, десь придавить чи дасть свободу. Безперечно, за кожним великим митцем стоїть великий педагог. Бачте, коли Ріхтер прийшов до Нейгауза, то той що йому сказав? «Простите, мне вас нечему учить!» Але він добавив: «Учить нечему, но технику нужно подтянуть!» Він його 2-3 роки вчив, давав повний джентельментский набір. А потім був уже Ріхтер, якого ми всі знаємо. 

Обов’язково має бути той, який десь кольне, підкаже, уже коли ти став професiоналом. Цей тил — важливий. Ясно, що коли людина знаходить підтримку, сім’ю, партнера, який підтримує, це добре. В моєму житті це зіграло кардинальну роль. Це, і те, що мене знову повернуло на шлях того, що носа вище, «вперед з піснею». В кожного в житті є якась невдача і ти її емоційно переживаєш. Інколи ти собі дозволяєш себе жаліти. І як тільки ти це собі дозволяєш, це тебе уже переманюють на темний бік. Наша мистецька справа не терпить жалості, вона безкомпромісна.

Костя, вам никогда не хотелось зайти на смежную территорию? Я имею в виду, на инструментально смежную территорию? 

Ні, ніколи не хотілось чогось іншого. В плані цікавості, я людина, якій в цьому житті цікаво все. Я вважаю, що людина, — не важливо чи ти займаєшся музикою, чи ти математик, чи спортсмен, — повинна знати, що відбувається в житті, яке воно, і чим живуть люди. Наприклад, коли в мене був  перший головний педагог, Донська, то це був абсолютно безапеляційний рух вперед з занадто авторитарним вектором. Коли була 10-річка, був момент емоційного спаду для мене, то навіть тоді я все одно розумів, що це — шлях: якийсь буде пройдено. 

То есть дирижировать и играть на скрипке вам не хотелось? 

Ні, ні в якому разі. До речі, з приводу диригування, я бачив і бачу батька. Можливо, це мені трошки передалось. Я люблю грати в ансамблі, а там треба відчувати цей момент ведучого. Все ж таки рояль настільки різноманітний, багатий всіма речами, то навіть в темні часи я знаходив для себе цей емоційний момент. 

Из академической территории не хотелось перейти в джаз или фольклор? 

В джаз завжди хотілось через батька. Тато майстер в цій справі. Мені дуже подобається джаз. Я би хотів колись, коли буде свобода робити, що я хочу, я би придумав декілька нотних джазових програм. Академічна музика завжди тримає в тонусі і сильно нікуди не походиш. Будеш ходити, можеш частину втратити. 

А фольклор? 

—  Фольклор також був присутній через батьків. Тут гріх жалітись. Завдяки музичному дитинству і тому матеріалу, який я чув, то все відкладалось в правильних місцях. Тут, звичайно, мені пощастило. Дитина – це терабайти інформації, які накопичуються. Мою долю і мій шлях це вирішило. Батьки опосередковано допомогли стати музикантом, тому що наруги наді мною не було. 

Костя, что вами движет? Что вас заставляет каждый день служить?

Можу сказати відверто, що для мене карантин в плані продуктивності був поганим. Я така людина, що коли в тебе мало власних цілей, є невизначеність і підвішений стан, то треба якийсь час. Певний час я взагалі не займався. Я щось слухав, робив, читав, прибирав, мив посуд. Ти ж розумієш, що  треба чимось займатись. Місяць, п’ять, пів року. Ти розумієш, що матеріал гігантський і на все життя не вистачить, на 100 життів не вистачить. Нам чому так важливо повернутись до нормального життя? Бо артист без виступів – це не артист. Онлайн-артист – це до лампочки, нічого не буде. Якщо ти не маєш мети, що ти винесеш..  Хай це буде лише один нещасний концерт. 

З приводу вашого питання, то воно прекрасне. Кожен може по своєму сказати. Важливо те, що рухає. Рухають навіть супер примітивні речі, такі як відповідальність, обов’язок, те, скільки в тебе вклали багато людей. Ти все таки пройшов якийсь шлях. Інколи ти себе змушуєш і це найблаженіше, коли тобі хочеться, йде емоційний імпульс. 

Будь який музикант, артист, який зупинився у своєму пошуку, в саморефлексії, він моментально починає рухатись назад. Чим частіше він зупиняється, тим швидше він деградує, тому що деградувати в наш час дуже легко. Величезна кількість артистів втратили іскру, бажання, музикантський клас втратили. Пояснити це досить тяжко. 

Планируете в ближайшее время учится или принимать участие в концертах?

Вчитись треба до смерті. Будь який митець, зупиняючись, починає деградувати. 

Є деякі плани в Україні. Це концерти з оркестром. Це точно буде не в Києві, десь в інших містах.

Текст: Вiка Федорина

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *