Кінець липня – початок серпня зформували кілька подій та процесів.
1. – мистецтво пішло в міське середовище, як власне воно й повинно бути; на Золотому Березі пройшла мистецька акція Free More, направлена проти незаконної забудови пляжів (ініціатор Ігор Гусев), під мостом Коцебу на Деволанівському узвозі Володимир Умма показав нову тимчасову експозицію фоторобіт Дмитра Журавеля – формат тимчасової виставки в присутності автора, який презентує роботи та відповідає на запитання, взагалі приємний;
Катерина Білетіна винесла свої роботи на продаж до Старокінного ринку, культової одеської барахолки (до речі обидва художника – учасники нещодавньої виставки “Під тиском”), Клим Степанов виставив гіпсову голову просто біля моря, Євген Ком відкрив персональну фотовиставку Impression (вражаючу!) у приміщенні Центрального входу на ринок «Початок», а Garage Gallery влаштувала щотижневі лекції по історії мистецтв з афтерпаті та танцями (непогане закінчення суботнього вечора).. Власне, саме міське середовище підштовхує використати його як арт-простір, і таке розчинення мистецтва серед міських ландшафтів як на мене є ознакою здорового суспільства.
2. Ну і, звісно, виставки там, де притаманно бути виставкам – на терені НСХУ відкрилася виставка Олексія Маліка «Шлях до себе», яскрава мальовнича інтерпретація родинного коріння художника, що працює у змішаній техніці (сам він визначає свої роботи як «полістилістичні»), а в галереї Artodessa – ювілейна виставка Леоніда Багрія «Емшан».
Треба помітити, що емшан – степовий полин з давнини є символом туги по рідній землі, але виставка – мальовнича та яскрава і життєстверджуюча, хоч певні роботи й виконані в тривожній кольоровій гамі. На відкритті, презентуючи роботи майстра, кураторка галереї у вступному слові відстоювала право художника на абстракцію (навіть в релізі вказано, що «абстрактні роботи містять сакральність, таємничість, складні духовні пошуки»). Але щиро кажучи абстрактний живопис давно вже не менш солідний напрямок ніж живопис фігуративний, і до речі, в презентованих роботах легко вгадати натяки або на пейзажі та натюрморти, або навіть – як у мабуть в яснішій з них – відсилку до відомого зразка наскельних малюнків. Наприкінці презентації були влаштовані розігри однієї з робіт, в яких квитками слугували листівки з репродукціями автора.
3. І нарешті – Одеський муніципальний музей особистих колекцій імені О.В. Блещунова відкрив тривалий проект про мову та деколонізацію «МОВНІ ВПРАВИ».
Мета події — як сказано в релізі – «створити простір для діалогу та запросити громадськість до рефлексії на тему мови як інструменту деколонізації, без нав’язування конкретних ідей чи ідеологій». На відкритті в рамках проекту відбулася презентація робіт художників з вісьми прифронтових областей України, так або інакше інтерпретуючих мову; серед яких експресивна графіка Алевтини Кахідзе (тут ми писали про її виставку в ONFAM), шрифтові композиції Кулани Світлинич, котра продовжує розробки Георгія Нарбута, використовуючи в своїх роботах «чотири унікальні українські літери, які стали шляхом до самобутності», світлини з «Сімейного альбому часів війни» Валерія Ведути, «Архітектурні Біженці» Богдани Косміної, а також роботи Ігора Гусева з серії «Третя світова війна»… Що до теоретичної частини, то її мета – подолати мовний бар’єр, який притомний мешканцям східних та південних регіонів, і тут мабуть буде на користь навіть консультація психологині, запланована на наступне засідання. Першого ж серпня, на відкритті, відбулася, як було заявлено, дискусія з філологинею Світланою Бондар — «ПРОМОВА про МОВУ». Світлана Бондар — популяризаторка української мови і літератури, журналістка й редакторка, завідувачка літературно-драматургічною частиною Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька, кураторка та модераторка Міжнародного літературного фестивалю «Одеса» та проекту «Теплі зустрічі в Грецькій залі» та викладачка Українського розмовного клубу – провела однак не стільки дискусію, скільки жваву розмову з відвідувачками (чомусь на такі події збираються переважно жінки), спираючись на їхній та власний досвід. Проблема звісно, є, бо мовне питання зараз – одне із самих гострих. Зонтична, якщо користуватися терміном пані Світлани, мова – це та мова, що в умовах двомовності панує. За радянські часи такою зонтичною мовою була російська, вона ж вважалася престижною, та «просунутою». Зараз навпаки, російська мова зробилася непрестижною, травматичною та небажаною, але певна кількість людей продовжують комунікувати саме нею, бо опанувати українську для них через певні причини не легко, навіть якщо вони є пасивними білінгвами. Саме на них (я до них належу до речі) і розрахований проект. Я ж додам, що йде до того, що в деяких регіонах може скластися парадоксальна ситуація, коли конвенційна писемна мова та мова побутової комунікації будуть протягом певного часу кардинально відрізнятися; для дослідника просто золоте дно.
Додам також, що цифрова тян з проекту МОВАМОВА Ігоря Гусева на його сторінці значно розширила свій словник, та наполягає на тому, щоб користуватися українськими словами «світлина» та «валізка», а не їхніми російськими аналогами. Бо до опанування мовою можна йти різними шляхами з різними помічними засобами.
Текст: Марія Галіна
