Музика, медіа та тілесність у «Безсмерті», «Нестерпній легкості буття» та «Жарті».
Кундериним романам не закинути одноманітності і повторюваності. Змінюються теми, місця дії, персонажі й головно — ідея, яку письменник обмірковує у створеному задля цього романному світі. На макрорівні все дуже розмаїто. Однак, якщо пригледітися, оприявнюються теми, які звучать у його романах невідлучними рефренами. Ці дрібніші й тонші, а проте вишукано змережані лінії надають Кундериним романам проникловості та спонукають до вдумливого уважного читання. Тут поговоримо лише про три такі лінії у романах «Безсмертя», «Нестерпна легкість буття» та «Жарт» — про музику, медіа і тілесність.
Музика (і філософія)
Й у «Жарті», й у «Нестерпній легкості буття» та «Безсмерті» є міркування про музику, персонажі-музиканти, композитори — чи то у ролі персонажів, чи у діялогах героїв. Музика неодмінно присутня у романах Кундери, й часто вона задає ритм самим історіям. Уся напруга конфлікту «Нестерпної легкості буття» — вибору поміж легкістю і ваготою — вміщена у фразі з фіналу струнного квартету Бетховена: «Es muss sein» («Так має бути»). Ба навіть можемо знайти академічні статті, у яких стверджено «паралельні мотиви і структурні елементи» між твором Бетховена та Кундери. Література справді з’явилася у житті Кундери значно пізніше, ніж музика (і спершу це була поезія). Та й у текстах про мистецтво роману сам Кундера стверджує, що в літературі послуговується структурою музичних творів.
Бетховен, звісно, далеко не єдиний композитор, який виринає у романах Кундери, однак саме до нього автор особливо уважний у згаданих романах. Лінія історії Ґете та його шанувальниці і (?) полюбовниці Беттіни розкриває ідею «Безсмертя» — усвідомлення власного безсмертя у пам’яті наступних поколінь. Показовим епізодом тут є надумана чи ні, а втім розтиражована (тою ж таки Беттіною) історія прогулянки Ґете і Бетховена (так по-своєму у романі зустрічаються література і музика). Бетховен у тій історії відображає дух зміни, непослуху і бунтарства, любові до новизни і гучності, а не тиші, багатоголосся, а не прозорості. Казали, що Ґете не любив музики. Кундера ж береться стверджувати, що він не любив гучної музики. Шум і тиша теж у фокусі уваги письменника.
Майже до музикознавчих теоретизувань вдається Кундера в «Жарті» у кількасторінкових розмислах музиканта Ярослава («Жарт» — єдиний роман Кундери, написаний не від імені автора). Кундера міркує про неможливість записати чимало з моравських народних пісень у хоч якійсь із канонічних тональностей, про історію цих пісень, їхні образи та втрачені/нерозгадані сенси. У «Жарті» теж, як і в попередніх романах, чільна ідея роману стає втілена у музиці. Адже у цьому романі жарт не один — це не лише центральний в сюжеті безневинний жарт відданого комуністичній партії головного героя Людвіка, що став приводом до його заслання. Помста Людвіка за це обертається проти нього лихим жартом. Але так само лихим жартом обертається і любов музиканта Ярослава до народної музики, силу якої комуністичний режим використовув, аби залучати людей до комуністичної ідеології. Тексти, звісно ж, були про партію та комуну. Ці «можливості» народної музики герої навіть порівнювали з джазом. Лихий жарт: усі ці «народні» комуністичні пісні зрештою зашкодили якраз тій таки народній музиці.
Медіа (і теологія)
У публічному житті Кундера відмовлявся спілкуватися із журналістами (окрім гучної справи Кундери, що сталася у 2008 році. Знайшли документ, який стверджує, що у 22-річному віці Кундера був донощиком. Тоді Кундера таки пішов на контакт з журналістами, аби це спростувати. Однак, ця історія — це вже тема іншої розмови. І сталася вона значно пізніше за час написання цих романів, як і більшости Кундерених творів.
Про медіа та журналістику Кундера у романах міркує чимало, його цікавлять теми публічності й видимості, зміни суспільної етики у світі медій. Особливо цікавим мені видається розмірковування Кундери про принцип «кажи правду» як нову одинадцяту заповідь, яка постала після заперечення Десяти заповідей. Виконавцями і гарантами цієї заповіді виступають, звісно ж, журналісти. Інтерв’юер отримує владу ставити питання, що є найбільшою владою. Політик перед цим правом і в цих асиметричних стосунках стає беззахисним і безвладним. Для осмислення сучасного явища постправди це спостереження з виданого у 1990 році роману може стати провокативною, але, напевно, продуктивною відправною точкою. «Кажи правду» водночас є вимогою прозорості та відкритості, вимогою говорити про все, що у тебе на думці, якої, як слушно зазначає Кундера, не було у Десяти заповідях та й загалом в етиці раніших часів (до історичних порівнянь Кудера вдається часто). Та й сама заувага, що щодо правди, яку з другої половини 20 століття вважають найвищою цінністю, не було заповіді, вже варта увага.
Інші — теж дещо довкола теологічні — міркування про роль медій стосуються фотографування. «Око Бога» заступили очі всіх, і коли перше було так чи так уявним, очі глядачів медій є цілком реальними. Утім, у «Безсмерті» показано, що видимість перед віддаленим поглядом інших усвідомлював вже й Наполеон. Йому було важливо, яким він увійде в пам’ять, і він зважав на те, що говорив. Втім, з відео- та фотоможливостями вплив на свій образ стає далі поза контролем суб’єкта. Коли Наполеон чи Ґете хоч якось могли контролювати, яким їхній образ залишиться в історії, у часі медійної фактичності контролю стає значно менше.
Персонажі-журналісти, як і музиканти, є в усіх трьох романах. У «Безсмерті» наприклад, є дещо комічний персонаж Бертран Бернан, батько якого був політиком, а от син усвідомив, що справжня влада від тепер у журналістів і став радіоведучим. Він отримує анонімну записку, що є дурнем. Медійність та погляд всіх (виявляється, двонаправлений) обертаються проти нього самого.
Медії Кундера осмислює не тільки з теологічними метафорами, а й із політичними. У «Жарті» однією з важливих персонажок є журналістка — нав’язлива і наївна, вірна комуністичній ідеології навіть тоді, коли більшість вже від неї відмовилися, а разом з тим вірна і культурним кодам ідеології (як-от показно любити «народну» їжу у простих закладах, забігайлівках, а не вишукану). Помста, яку проти системи гадано зчиняє головний герой, направлена проти цієї таки журналістки, дружини партійця, що її заслав. Журналістка відтак стає образом політичної комуністичної системи, яка несправдливо заслала героя. Іронічно, що природи вчинку Людвіка як помсти ця журналістка не усвідомила, а сприйняла його абсолютно навпаки. Задавнені злі жарти продовжують обертатися новими злими жартами. Утім, персонажі-журналісти не винятково негативні. У Нестерпній легкості буття вчинок фотожурналістки Терези, яка йде фотографувати під час радянської окупації,зображено як відважний крок.
Тілесність (і душа)
Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Кундера пише свої романи передовсім не про реальні життєві ситуації і правдоподібних героїв, а про ідеї. Іноді на цій вигаданості він навіть наголошує. У «Безсмерті» одним із другорядних героїв роману є сам автор, який на початку роману нам повідає, як вигадав одну із головних персонажок: з одного жесту незнайомої жінки в басейні, з її помаху руки. Ідеї Кундери цілком таки можна схематизувати й унауковити чи то як психологічні типи, чи то як певні філософські концепції. Але хіба що як вторинний жест. Адже саме по собі філософування Кундери таке, що не може буде відображене в іншій формі окрім як літературної. Це ідеї, які неминуче мають бути втілені в живих тілах героїв, хай і опрозорювано вигаданих.
Жодну з ідей — чи то безсмерття, чи нестерпності легкості, чи жарту жарту — неможливо було би розкрити без історій тілесності персонажів. Нестерпну легкість буття годі показати інакше, аніж як через персонажа, який живе легко, блудно і неприв’язано. І відповідно ідею ваготи — без історії передовсім нетілесного кохання і потому нелегкої вірності, в якій, однак, можна віднайти основу і певність.
У «Жарті» помстою за «жарт» є тілесна помста, сексуальна наруга і тілесне від неї задоволення (однак і ця помста зчиняє «злий жарт»). У «Безсмерті» прагнення тілесної близькості до людини зображене і як прагнення близькості до безсмертя цієї людини, а не неї самої. По суті, у трьох романах теми тілесності і фізичної близькості — це передовсім про (не)залежність душі і тіла. І те, чого хоче душа, далеко не завжди є тим, що робить тіло.
Лора з «Безсмертя» говорить про велику кількість партнерів страдницьки, так само для Томаша з «Нестерпної легкості буття», у якого були десятки, якщо не сотні, партнерок, це є нічим іншим, аніж нестерпною легкістю. Водночас коханням він вважає свої почуття лише до однієї жінки — Терези, — яку власне постійно зраджує, переконуючи себе, що кохання — не про фізичну близькість. Цю нетлінну прив’язаність до Терези Томаш відчув, коли вона здалася йому беззахисною. Те саме відбулося із Ярославом зі «Жарту», якому його майбутня дружина одного разу здалася схожою на нещасну наймичку (хоч насправді була далеко не бідною) і нагадала про образ із народної пісні, який він так любив. Кундера часто, прямо й непрямо, висуває і обігрує тезу, що кохання не є тілесним. Дослівно цю фразу подибуємо у «Безсмерті», де йдеться про те, що ХХ століття сміялося над романтизмом і романтичним коханням, а натомість саме нічого не вигадало, залишивши спустошену, але досі незамінену і, отже, невичерпану до кінця концепцію романтичного кохання.
Цей перелік можна продовжувати. Можна окремо говорити про філософію, зокрема згадавши про Ніцше, чию ідею вічного повернення Кундера ставить поряд із Бетховеновим «Es muss sein». Чи загалом про історію ідей, зосібна про роль Европи і межі Сходу та Заходу. Про політизованість, — приховану чи явну, — що є часто обговорюваною темою довкола Кундери, зокрема з огляду на біографію письменника (його виключали й приймали до комуністичної партії, і досі в Чехії немає його одностайного сприйняття). Варта уваги й тема взаємозв’язків приватного і публічного, можна окремо говорити і про вужчі теми, як-от шлюбу. Тим і цікаві романи Кундери, що у них можна відшукати чимало тонких ліній, вигадливо переплетених, і спостерігати, як вони переходять і перевтілюються з роману в роман (з ідеї в ідею).
А ще можна читати, що сам Кундера говорить про свої романи. Він написав кілька есеїв про це, а також книжку «Мистецтво роману», де сам розбирає свої твори й не тільки.
Текст: Орися Грудка
