Парадоксальним чином (а може й ні) п’ятниця виявилася найнасиченішим днем тижню. Цілих три події, про які ми зараз розкажемо – стисло, хоча кожна з них заслуговує окремої уваги.
1. Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В.С. Василька знов представив глядачам прем’єру. «Лебедине озеро. Зона» — це порівняно коротка (вона йде менше, ніж годину) енергійна вистава, котру поставив молодий режисер Іван Орленко. В основу спектаклю поклали однойменний художній фільм режисера Юрія Іллєнка за сценарієм Сергія Параджанова (1989); «Лебедине озеро. Зона» — пророцька назва, зауважу тут). Наразі Параджанов дуже активно повертається в український культурний простір – не тільки цією виставою, а ще й відреставрованою версією кінострічки «Колір Граната» (1968, оригінальна назва «Саят-Нова»), котра зараз демонструється в Одесі тут, і котра приурочена до 100-річчя з дня народження Параджанова. То не дивно, що театр ім. Василька обрав саме цю виставу. Далі будуть спойлери, але вважаю, що це не страшно, бо вже не я перша в медіа, хто спойлерить саме цю виставу, і до речі це не завадить тим, хто ще буде дивитися спектакль, а навпаки, дещо пояснить. Ось короткий переказ сюжету, звісно, з Вікіпедії, бо це наше все:
«За три дні до завершення терміну з в’язниці втікає Чоловік. Він знаходить притулок у постаменті проржавілого придорожнього пам’ятника «Серп і молот», де його знаходить Жінка. Вони закохуються один в одного, і Жінка навіть купує квитки на поїзд собі із сином та Чоловіком, щоб виїхати. Проте цього дня робітники приїжджають пофарбувати пам’ятник, і Чоловіка повертають до в’язниці.
Потрапивши назад на зону, Чоловік випиває фарбу і пізніше вмирає у шпиталі. Прапорщик везе його тіло на возі в морг, у тому числі проїжджаючи повз пам’ятник та Жінку, яка чекає там. Працівниця моргу випиває з прапорщиком з нагоди Великодня і помічає, що Чоловік не мертвий. Вона робить переливання крові від прапорщика Чоловіку. Наступного ранку прапорщик намагається виїхати, але падає непритомний у возі. Чоловік привозить до його зони, знову опиняючись там. Через деякий час стає відомо, що йому не додаватимуть терміну через втечу, і днями він вийде на волю. Проте авторитети зони загрожують, що він не залишить зону живим, бо в ній тепер тече кров «вівчарки» (тобто охоронця). У ніч перед визволенням Чоловік накладає на себе руки. Жінка продовжує чекати на нього біля пам’ятника».
Сценарій буквально нашпигований символікою — тут і Воскресіння у Великдень, і Серп з Молотом-Молохом, ненажерним радянським атрибутом, і обмін кров’ю як сакральною рідиною… Додам, що драма за мотивами сценарію в адаптації Івана Орленка також використовує нотатки Параджанова, які він писав у в’язниці – ось і вийшла історія про приреченість кохання при тоталітарному режимі, про несподіваний тісний зв’язок між конвойним та в’язнем, про їх дивне братерство — та про те, що тюремний досвід калічить і тих, хто наглядає, і тих, хто підпадає під нагляд. Бо ніякої взаємопідтримки в’язнів тут немає, а є первісні дикунські ритуали — і зона стає метафорою Великої Страшної Країни (тут Параджанов перегукується з іншим мучеником радянського режиму — Варламом Шаламовим, який писав про те, що ув’язнення дає виключно негативний досвід, а не очищення, просвітлення і інше бла-бла-бла)… Вінничанин Іван Орленко недарма відомий переважно, як режисер короткометражних фільмів; постанова вийшла лапідарною та експресивною не в останню чергу за рахунок суто кінематографічного прийому – «нарізки», коли кожна мізансцена відокремлена проваллям темряви. Тобто в даному контексті те, що спектакль розпадається на ряд мізансцен – це не баг, а фіча. Додам лапідарну і виразну гру акторів, вишукані декорації та світло і живу козу (ага!) і ми отримали один з хітів нового сезону.
Режисер-постановник – Іван Орленко
Художник – Максим Лапко
Помічниця режисера – Юлія Харчук
Музичне оформлення – Еміль Асадов
Тривалість вистави – 60 хв.
Вікове обмеження 16+
Робітниця моргу: Галина Кобзар-Слободюк, заслужена артистка України
Старий: Павло Шмарьов, заслужений артист України
Матір, вона ж Жінка: Марія Буймович
Гертруда: Мирослава Ткач
Син, він же хлопчик: Влад Баторій
Утікач: Анатолій Головань
ЗК в окулярах: Сергій Корнейко
Конвоїр: Павло Примак
Зеки, охоронці: Юрій Рекс, Владислав Цобенко
Пожежниця: Богдана Шуманська
Коза: коза
2. ONFAM / Одеський національний художній музей у співпраці з Музеєм Сучасного Мистецтва Одеси відкриввиставку Людмили (Люди) Ястреб (1945-1980) — видатної української художниці, яскравої представниці легендарної групи нонконформістів Одеси 1960-х-1970-х років. Це вже дев’ята персональна виставка її творів, створена Віктором Маринюком і вона присвячена виходу книги про художницю, яку Маринюк готував протягом багатьох років («Люда Ястреб (1945—1980). Живопис. Графіка». Київ, Софія А, 2024) і яка була видана і презентована у Києві 10 квітня цього року. Там, до речі оприлюднений також її есей «Духовний стоїцизм в радянському суспільстві» (1979) («Ніколи досі на художника не звалювався такий тягар стоїцизму в ім’я прекрасного — як зараз»). І справді – все життя Людмили було прикладом такого стоїцизму, враховуючи мужньо сприйняту тяжку хворобу та безліч робіт, які вона встигла написати за своє недовге життя – і її потужню, але не демонстративну протидію фальшивому оптимізму радянського мистецтва заради справжнього, непідробленого життєстверджуючого начала…
Тому й виставка вийшла вражаючою – чотири зали, понад 80 робіт живопису та графіки авторки з приватних колекцій та архівні матеріали (і це далеко не все, а лише те, що організатори виставки були спроможні показати в умовах війни).
На відкритті виставки Віктор Маринюк розповів про осередок неангажованих художників, який склався напочатку 60-х в Одесі. Різні, несхожі особистості, вони були об’єднані відношенням до життя і до мистецтва. Саме тому, зауважив пан Маринюк, що ми були такі різні, ми доповнювали один одного.
60-і – час «відлиги», свіжого повітря та відносної свободи. То ж однодумці поставили собі за мету відновити насильно перервані у 20-і роки процеси (художні добутки 20-х – одне з самих яскравих явищ в історії мистецтва України) – і транслювати їх далі, у майбутнє. Саме до цього осередка трошки пізніше приєдналася Людмила, саме там вона реалізувалася – і її роботи, які вона створила 50 років тому, актуальні й зараз.
Те, що роботи виглядають дуже сучасно, це безумовно. Але, додам, актуальним в історії мистецтва залишається майже все, що зроблено з тих часів, коли людина стала вперше вохрою малювати турів на стінках печер… Справа ще в тому, що уродженка села Квасниківка Саратовської області, котра з раннього дитинства жила в радянській Одесі, в своїх роботах демонструє глибоке розуміння джерел та першооснов національної культури – від узорів Трипілля і до барокових жіночих постатей, від переосмислення народної ікони до пастозних чорноземних пейзажів та супрематичних фігур у дусі модерністів 20-х…
Проект Віктора Маринюка
Виставковий менеджмент – Валерія Наседкіна, Володимир Чигринець, Тетяна Токарчук
Дизайн – Алина Одинець
Зовнішня комунікація – Валерія Шевченко, Катерина Харченко
Оформлення робіт – Ліля Панічерська
Переклад – Олексій Воронко
3. Одеська обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Грушевського представила зустріч-розмову з Войцехом Тохманом (модераторка Зоя Казанжи).
Войцех Тохман — польський журналіст, репортажист, який досліджує геноциди. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у Gazecie Wyborczej. У 1999 році заснував Фонд, ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює у ньому волонтером.
Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazety Wyborczej.
Зустріч, незважаючи на насичену подіями п’ятницю відбулася при повній залі — люди не розходилися навіть коли формально бесіда закінчилася; а тривала вона біля двох годин. Войцех Тохман, розповів про досвід, на підставі якого він написав три свої книжки, що в Україні нещодавно вийшли у видавництві «Човен» (переклад Андрія Бондаря):
«Ти наче камінь їла», 2022 рік. Про війну у Боснії та Герцеговині 1992-1995 років;
«Сьогодні ми намалюємо смерть», 2023 рік. Про геноцид в Руанді, 1994 рік;
«Піяння півнів, плач псів», 2024 рік. Про Камбоджу і людей, котрі пережили геноцид 1975-1979 років.
Протягом зустрічі він розповідав про те, що хоч авжеж кожна трагічна історія унікальна, при геноцидах діють певні спільні механізми – наприклад свідоме розлюднення тих, хто був обраний жертвою (противний бік порівнює їх з комахами або звірями, визначає як брудних, хворих тощо). Саме тому психологію геноцидів треба вивчати в школі – щоб вчитися розуміти, коли тобою починають маніпулювати…
Зараз Войцех пише книжку про Україну – навіть якщо в нього спочатку й не було такого наміру, він, допомагаючи притулкам тварин на визволених від окупації територіях (він взагалі опікується тваринами) почув багато страшних, оптимістичних, трагічних історій (щоб ризикувати власним життям заради рятування собак, навіть не своїх, а чужих, треба бути або трошки божевільним, або святим, каже він), які вимагають бути зафіксованими. Репортер, каже він, починає з того, що каже «я не знаю» – на відміну від аналітика, який каже «я все знаю», але на питання, «яке ваше враження від воюючої України?» він відповів, що хоч будь-яка війна схожа на будь-яку іншу, певні нетипові риси є – це мабуть перша війна у real time режимі, коли новини з лінії зіткнення одразу безпосередньо доходять до тилу; до того ж тил та бойові дії як би існують окремо, незалежно одне від одного (я тут додам, можливо через велику територію воюючої країни, це інший досвід, ніж, перепустимо у Руанді). Ця війна, каже він, має сюрреалістичне обличчя, але загибель завжди правдива.
Також він торкнувся теми — що буває між колишніми ворогами після геноцидів та воєнних дій, коли все врешті-решт закінчується, але ця тема зараз дуже болюча, то я мабуть залишу її тим, кому це випаде вирішувати у майбутньому.
Марія Галіна
