«Соло для душі» – так називається концерт солістів оркестру Національної опери України, який відбудеться у столичній філармонії 4 березня. Автором ідеї виступила київська піаністка Ліана Косович – багаторічний концертмейстер, що паралельно веде активну концертну діяльність, бере участь у різноманітних фестивалях. Рік тому вона звернулася до своїх колег і друзів, оркестрантів Національної опери, із пропозицією спільного концерту: музиканти виступлять у ролі солістів. Перш ніж розповісти про цей проект, Ліана Косович поділилася також своїми думками про професію і роль концертмейстера. В основі «другорядності» концертмейстера насправді лежить важлива якість: вміння слухати іншого, водночас, бути опорою, тилом. 

Ви – концертмейстер із 25-річним стажем. Увесь цей час працюєте в Національній опері?

Не зовсім. Двадцять п’ять років я працюю вокальним концертмейстером у принципі. А в Національній опері – лише сім років. Після закінчення 1994 року фортепіанного факультету Київської консерваторії мене запросили працювати концертмейстером в Оперній студії, і я погодилась; навчалася тоді в аспірантурі. Пам’ятаю, мені казали: «Дитинко, що ти робиш? Концертмейстером? Та ще й до вокалістів!». Спочатку я планувала перекантуватись, як то кажуть, завжди ж можна піти. Але мене так затягло, що, бачте, вже 25 років працюю і нікуди не йду. 

Чому концертмейстерство? Невже у вас ніколи не було амбіцій солістки? 

Не бачу себе сольною виконавицею. Складно сказати, чому концертмейстерство. Можливо тому, що я більше люблю слухати когось, прислуховуватись, люблю підлаштовуватись – під голос, під інструмент. Люблю ансамбль як такий, це дає відчуття особливої гармонії. А також дуже люблю солістів. 

Це правда, що не кожен соліст може грати в ансамблі, і взагалі, грати в ансамблі складніше, ніж грати соло?

Це абсолютно вірно. В ансамблі ти мусиш бути частиною організму, повинен вміти працювати з різними диригентами, отже, з різними характерами, темпераментами. Колись в якості виключення я грала в оркестрі, і знаєте такого стресу, як тоді, я ще ніколи не переживала. Я не розуміла, як 50 чоловік можуть грати всі разом, а як можна разом зіграти піцикато? З іншого боку – поєднувати гру в оркестрі і сольні виступи – це надзвичайно складно, це, сказати б, різні ідеології.

Як би ви описали функцію концертмейстера?

Функція різна, залежно від того, з ким ти граєш. Якщо це вокалісти, концертмейстер часто поєднує в собі дуже багато функцій: це і викладач по вокалу, і викладач із теорії музики, і по історії музики, і викладач з італійської мови. Із вокалістами концертмейстер – це, як правило, опора. Він задає темп і характер виконання. З інструменталістами ситуація інакша, тут не концертмейстер, а саме вони ведуть, вони мають свою концепцію виконання. Інструменталісти, вони більш, скажімо так, самостійні. 

Італійську мову вивчили через професійну потребу?

Так, вважаю для вокального концертмейстера – це професійна необхідність. Мені пощастило, бо в мене є близька подруга, яка колись була моєю студенткою, а зараз живе в Італії. Це співачка Оксана Дика. Я часто буваю в неї. Ось днями я їду на її прем’єру «Набукко». Її чоловік – відомий італійський баритон Габріеле Вівʼяні. Ми з ним якось разом виконували оперні арії, спершу розмовляли музичними термінами, а потім я «нахапалась» і потрохи почала розмовляти.  

Ваші музичні інтереси обмежуються концертмейтерством?

Так, мені цього вистачає. Репертуар величезний. Я відчуваю, що оперний театр – це моє місце, я тут є собою. Щороку намагаюся організовувати якісь концерти в філармонії. Не скаржусь. Сказати, щоб хотілося б чогось ще, скажімо, танцювати фламенко, то ні.  

Хто серед концертмейстерів для вас є авторитетом? 

Зі світових авторитетів це, звичайно, Важа Чачава, геніальний концертмейстер. А ще кілька років тому я потрапила тут у нашій філармонії на концерт Дмитра Хворстовського, останній, як виявилось, його концерт в Україні. Його концертмейстером був Ілля Іварі. Це було таке потрясіння для мене! Хворостовський до того завжди працював з Михайлом Аркадьєвим, і я думала, що кращого за Аркадьєва немає нікого. Але коли почула їхній дует з Іварі, я просто ридала. Я не знала, як це взагалі можливо? Його інтелігентність, поведінка, коли його на сцені ніби немає, він немовби непомітний за інструментом, звучить тільки музика. Пам’ятаю, це були романси Рахманінова. І це було дивовижно. 

Розкажіть як виникла ідея організувати концерт із оркестрантів оперного театру, які виступлять у ролі солістів? 

Після 25 років співпраці з вокалістами, граючи тільки вокальну музику, мені стало цікаво пограти з кимось із оркестрантів, тобто із музикантами оркестру Національної опери. Декого з них я знаю ще із років навчання в консерваторії. Двоє із моїх солістів – це мої однокурсники: Андрій Мельник і Павло Сиротюк, контрабас і туба. І коли два роки тому в нашому театрі ми грали Другу симфонію Малера з Миколою Дядюрою, а там велика кількість соло, – я остаточно вирішила. «Так, Косович, – сказала я собі. – Або зараз, або ніколи». Потім я ще довго зважувалась, як же до них підійти, як запропонувати, вони ж такі зайняті, як відреагують. Вирішила. І що для мене було приємною несподіванкою, жоден із восьми солістів навіть не сказав «я подумаю». Всі сказали «Чудово, давай!». Де? У філармонії, звичайно! Я не розглядаю інші зали взагалі, філармонія – найкращий зал для камерної музики. Отже, всі сказали «так!». І рік тому ми запланували і почали потихеньку готуватися. 

Хто вибирав репертуар? 

Кожен із музикантів приносив свої ідеї, показував ноти, які хотів би зіграти. Багато хто спеціально вчив до концерту. І так вийшло, що наш репертуар – від Боттезіні до Пʼяццолли. У нас є твір, який пов’язаний з оперою: це Фантазiя на теми з опери «Кармен» Бiзе-Ваксмана. Також прозвучить «Вокаліз» Рахманінова у виконанні Павла Сиротюка, уявіть собі на тубі! Пʼяццоллу зіграємо тріо: Богдана Стельмашенко, Юрій Василевич і я. Ще одне тріо – Патетичне тріо Глінки: Василь Голяк (кларнет), Сергій Михайлов (фагот) і я. 

Глінку у нас не часто грають…

Дуже не часто! Ще буде дует для контрабаса і скрипки Джовані Боттезіні. Отакі у нас ансамблі. Все решта це – сольні номери. 

Ви будете грати соло?

Я – ні. Не граю соло вже 20 років. 

Ви якось сказали дуже цікаву метафору, що оркестр оперного театру – це як шахта. Що саме малося на увазі?

Малася на увазі, насамперед, їхня зайнятість. У них може бути ранкова репетиція, з 10-ї до 13.00. Потім трохи вільного часу, а тоді ще вечірня вистава. А коли прем’єра, то репетиції буквально зранку до ночі. Тому ми оркестрантів називаємо «шахтарями». Так що я просто знімаю капелюха перед їхньою згодою взяти участь у цьому відповідальному концерті. Шахта – це, звичайно, жарт, але трохи сумний. 

Я сприйняла це по-іншому: оркестранти опери роками сидять в «ямі», публіка їх не бачить, вони й самі не бачать світла рампи, бо не виходять «на поверхню». Хіба це не шахта?!

Це теж. Але ви собі й уявити не можете, наскільки вони яскраві солісти! Так, вони сидять у темряві, але на їхню виконавську майстерність це абсолютно не впливає. 

Розкажіть про кожного соліста трохи більше?

З Богданою Стельмашенко я навчалася ще у школі, це дуже тонкий музикант, вона грає дуже багато різної музики і відкрита до найсміливіших проектів. Богдана – солістка Національного ансамблю «Київська камерата». В неї постійно відбуваються сольні концерти, зокрема й у філармонії.   

Юрій Василевич – це справжня зірка. Він викладає в консерваторії і в «десятирічці», його учні грають у нашому оркестрі. Він грає зі своїм чудовим квартетом. Це людина надзвичайно зайнята, і я йому дуже вдячна, що він погодився.

Андрій Мельник – теж цікава персона, дуже весела, душа будь-якої компанії. І водночас він дуже глибокий музикант, він грає таким густим звуком, який рідко коли можна почути на контрабасі. Можливо, тому, що він представник контрабасної династії. 

Павло Сиротюк. Дуже відповідальний, серйозний, дуже скромний. Але коли починає грати, це зовсім інша людина. Взагалі твір, який він приніс – «Вокаліз» Рахманінова, який прозвучить на тубі, – це несподівано і дивовижно. 

Сергій Михайлов – представник харківської школи, а Василь Голяк – одеської. Обидва вони понад 10 років працюють в нашому оркестрі. Це вони запропонували Глінку.

Тетяна Койчуренко – представниця нашої десятирічки, клас Ярослави Рівняк. Потім навчалася в київській консерваторії, потім – в Англії, і зараз працює в нашій Національній опері. Дуже яскрава скрипалька. Я би в жодному разі не повірила, що вона оркестрантка.

Дмитро Таран – це, як то кажуть, наша золота молодь, він тільки нещодавно закінчив Одеську аспірантуру. Буде грати твір Карла Черні. А що таке Карл Черні?

Це етюди!

Так. А цей твір надзвичайної складності, він називається Andante e Polacca (анданте і полонез). Дуже технічний.

У світі є така практика, щоб оркестранти грали як солісти?

Я знаю, що в Берлінському філармонічному оркестрі така практика є, вона відбувається систематично і є обов’язковою. Якщо ти кілька разів відмовляєшся, тобі більше не пропонують. Але твоя репутація як музиканта вже міняється, не в найкращу сторону. На один із таких концертів ми колись потрапили із чоловіком, оркестром на той час керував Саймон Ретл. Рівень був такий, що я просто не повірила. 

Серед українських оркестрів, знаю, що такі концерти практикує з музикантами Національного  симфонічного Володимир Федорович Сіренко. Місцем проведення є відкритий концертний майданчик (Мушля) у Маріїнському парку. Тут оркестранти можуть себе показати в якості солістів.

Сподіваюсь, і наш концерт у філармонії приємно здивує слухача. Запрошую! 

Спілкувалась Олеся Найдюк

• Що: Концерт солістів Національної опери України
• Коли: 4 березня, 19.00
• Де: Національна філармонія України, вул.. Володимирський узвіз, 2
• Квитки тут