Свіжість нашого світу

Лу Сахно

Лу Сахно системно і постійно займається живописом. Її роботи впізнаються миттєво, їх відрізняє самобутність, літературність, оригінальність сюжетів. Серія, присвячена Одесі — світла, радісна, зворушлива і безпосередня — майже ідилічна. «Зайки» залишають у глядача неясне відчуття тривоги. Лу Сахно рухається далі, невідомо, яка серія робот буде створена нею в цьому, в наступному і так далі роках. Вміння вловити нове, безпосереднє дихання світу буде незмінним. 13 липня в «Барвах» відкриється персональна виставка Лу Сахно, підготував виставку Алік Журавльов.

З чого все починалося: школа, напрямок… Коли ви зрозуміли, що мрієте бути мисткинею і мистецтво — ваше життя?

— Усвідомлення прийшло не відразу, і навіть не по закінченню Академії. Я навчалася на архітектурі. Малювала я з дитинства, як всі художники — як дихати, так і малювати. І навіть ніколи не думала, що є люди, які не вміють малювати. Моя родина — не художники, я не думала, що саме це стане моєю професією, коли обирала кім стати, обирала між адвокатом і архітектором.

А чому архітектором?

— Це теж прийшло випадково. Ми з татом подорожували, у нас був туристичний тур, по країні, тоді ще — по Радянському Союзу. Туристичний поїзд, який їде вночі, вранці опиняється в новому місті й цілий день в ньому гуляємо, і знов їдемо вночі. Це були й країни Балтії, і Білорусь, і Золоте Кольцо — широкий тур. Я передивилась багато цікавої архітектури, і потім стала цікавитися нею більше. Отак я й вирішила. Я навіть не уявляла тоді, що є люди, які просто можуть малювати, і більш нічого не робити. Мама була задоволена, така професія — архітектор — «добре, доню». А коли почала вчитися, стала спілкуватися з художниками, стала більше дивитися живопис, цікавитися історією мистецтва. І я почала потрошку малювати. Мені так сподобалося, що з’явилася думка перевестись на графіку після третього курсу, батьки не дозволили. Так я поступово малювала, все більше й більше. Менше ходила на лекції по будівничій механіці. Потім в мене була перша виставка. Після Академії сталося так, що архітектором можна було працювати тільки в Київпроекті, і там було дуже нудно. Ми проходили там практику, і я бачила, що жінки там просто сидять і в’яжуть носки цілими днями й більш нічого не роблять. І я розуміла, що я не буду цим займатися, і потрапила на мультстудію, працювала там роки три напевно, починалося з якихось азів, потім була постановча по персонажах. Паралельно займалася живописом.Перша персональна виставка живопису була в «Ірені». Була така галерея, одна з найперших, досить відома. Туди прийшли всі мої друзі з мультстудії.

Що за студія?

— «Борисфен». Україно-французька, некомерційна організація, були «Київнаукфільм» і ще одна студія, ми для французів малювали телесеріали. Один наш фільм, до речі я там працювала, «Казки вулиці» зайняв перше місце у Франції, це був 1996 рік, здається.

Як ви собі уявляли життя після першої виставки?

— Я не була готова, навіть після виставки. Такого: «от нарешті, ти знайшла себе, стала на свою доріжку» — ще не відбулося. Я не була готова, і не тільки в матеріальному сенсі. Мені треба було більше якогось досвіду життєвого, знання, — себе і світу, для того щоби я могла прямо піти в цьому напрямку. Тому, я не кинула малювати, я малювала, це було як хобі. Я повернулася в живопис, коли, певно був 2013 рік. Тобто, були весь час якісь виставки. І загальні, і персональні, але в році 2013… може на початок 2014-го в мене вже пішла дуже активна робота із живописом, кожен день.

А чому 2013-й рік? Тому що Майдан?

— Щось таке було в ті часи, що відбувалося з людьми. Якесь переосмислення.

Паралельна річ ставалася з мовою?

— Ні я трохи пізніше, це я тільки починала себе дознавати.

Ваш живопис дуже різний. Але є таке уявлення, що ви вивчаєте світовий живопис, знаходите його для себе.

— Можливо. Наздоганяємо свої прогалини, які пропустила. Якби я вчилась живопису, більше присвячувала часу натурі, наприклад. А так я наново вчуся.

Лу Сахно

Хотіла запитати вас про такі ваші улюблені теми.

— На мене дуже величезне враження сприйняв творчість Кафки, і навіть не сам його роман, а перетворення, як людина перетворилась в жука. В нього є лейтмотивом творчості якісь таки фантастичні речі, абсурдні, або дивні, що на голову не налазять. А ніхто не дивується, тобто це сприймається як так і треба. І я б хотіла, щоби люди, коли дивляться моїх зайців, вони не бачили вуха. Тобто це — не карикатура, це не смішно. Можливо — це іронія, але це не самоціль. Я б хотіла щоби вони просто були людьми — це просто люди. Просто не такі як всі, просто трошки дивні.

Всі трошки дивні, але ж вони милі, але вони не зайки.

— І це не плейбой.

І це не плейбой. А яке відношення ваші зайки мають до Олега Голосія?

— Ніякого. Я виклала одну роботу в групи Євгена Карася.

На продаж?

— Так, там був розгляд робіт, публічний, і Євген сказав: «Боже це ж Голосій!» Я дуже сильно здивувалась, а потім думаю: «блін, точно». Я не очікувала. Почалося все взагалі з цієї роботи (показує). Вона досить абстрактна. Це такий внутрішній зайчик, а ви бачили той кліп що я зробила?

Ні.

— Зараз покажу. В мене вийшло невеличке відео. Воно скоріше пояснить, що я мала на увазі.

Але ж ми тут бачимо, великий живопис, тут є й Пікассо і всі інші.

— Це як відсил до модернізму.

Теж вивчення світового живопису, але ж в іншій інтерпретації. Я бачу тут бруталізм, але ще й наївний живопис. Я бачу абстракції, я бачу іронію, а ще вивчання кубізму, фігуративний живопис, і так далі.

— Це власне і є це мої студії.

Тобто, внутрішній музей мисткині Лу Сахно.

— Думаю, що десь так воно і є.

Ваша серія, присвячена Одесі. Вона дуже яскрава, дуже добра, кольорова. Вона більш ніколи не повторювалася?

— Ні, вона якось. Вона була надто емоційна. Мені хотілося себе трошки стримувати, я повернулася у Київ, мене все само собою пішло.

А більше не було присвят іншому місту? Львові, файному місту Тернопіль, Києву?

— Так щоби саме місту, напевно, що ні.

А що саме ми побачимо у «Барвах»?

— Алік казав, що в мене робіт на дві виставки, поки я точно не знаю, що саме виберу.

Лу Сахно

Добре. Це буде сюрприз. А що вам самій цікаво бачити? Тобто, я зараз питаю про джерела натхнення.

— Зараз я більше надихаюсь природою. Раніше, я не відчувала таких нюансів в природі — вечір, ранок, а зараз дуже чуттєва до цих речей. Я думаю, що в мене скоро почнеться інший період, я роблю перші ескізи, відчуваю що буде цікаве.

А ви завжди відчуваєте, коли починається щось нове?

— Так, і просто воно йде само собою, становиться не цікаво.

Ви не повертаєтесь до серії, які були розпочато раніше?

— Ні, вже ні.

Тобто, все йде послідовно, без флешбеків. А як починається ваш такий буденний творчий день, вмикаєте музику можливо, наливаєте каву, як?

— Я дуже організована людина, в мене немає такого, що: ні, потім, післязавтра. Я можу себе настроїти, сісти й почати роботу. Завжди йде внутрішня робота. Думаю, у всіх так. І важливо, щоб спочатку була ідея. Тому що якщо її немає…

А коли її немає, що ви робите?

Нічого, дивлюсь кіно.

Відпускаєте?

— Так, просто читаю, все що завгодно.

А головна ідея, саме як формулюється у вас, образами чи словами?

— Це скоріше за все образи.

Ви формулюєте для себе внутрішні правила митця: «ніколи не роби того-то, і так то»?

— Напевно, важливо бути різним. І дуже сварю себе за те, що намагаюся сподобатися.

Для вас важливий відклик, розуміння, чи діалог з глядачем, з критиком?

— Так! Важливо, але я не можу сказати, що я залежна від критики, але мені цікава обґрунтована критика і розмова.

Текст: Віка Федоріна

  • Де побачити: BARVY, вул. Мечнікова, 3; посилання на інші роботи
  • Коли: 13 липня, о 19:15

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *