« В існуванні серії про котів «винні» діти»

Галина Вдовиченко

Десять років тому Галина Вдовиченко написала першу дитячу книжку, це були «Мішкові Міші». Потім з’явилися суперпопулярні «36 і 6 котів», вихід кожної нової частини яких діти чекають із нетерпінням. Книги для дорослих з’явилися раніше. Коли я готувалася до інтерв’ю, прочитала її останній роман «Найважливіше – наприкінці», майже не відриваючись, за день. Мова у Вдовиченко своєрідна і впізнавана, але і ритмічна, тому читається й легко, й швидко. Але це не означає, що в неї все легко за змістом і задумом. Із цим в прозі Вдовиченко міцно та добре. На вигляд — дуже людяне та просте, від цього — не менше пронизливе.

Пам’ятайте момент, коли ви усвідомили себе письменницею?

— Це сталося не одномоментно, це був перехід. Я кілька років поєднувала роботу в щоденній газеті з писанням романів і книжок для дітей. Якщо їздила на Книжковий Арсенал, на Запорізький фестиваль, у Миколаїв-обласний і далі для зустрічей з читачами, то відбирала по кілька днів від своєї майбутньої відпустки. І домовлялася з іншим заступником головного редактора (нас було двоє) про заміну на чергуваннях, які потім «відпрацьовувала». Але я привозила репортажі для публікації в газеті. Намагалася поєднувати дві роботи так, щоб це нікого не напружувало, окрім мене. 

Звісно, було важко. Тому тепер, коли я «на вільних хлібах», і коли сама собі планую день і весь час, то щоразу тішуся, що сама собі працедавець. І все в моїй роботі залежить перш за все від мене. 

Був, щоправда, момент не усвідомлення, а здивування — коли вийшов мій перший роман «Пів’яблука», і я побачила перед прес-конференцією таблички учасників, і біля свого прізвища, вперше, слово «письменниця». 

Почувалася дивно і трохи ніяково. Я і тепер, якщо десь доводиться відповідати на запитання про професію, трохи гальмую, перш ніж відповісти: «я пишу книжки»… Але це справді професія, якою я заробляю на життя. Це цілком реально – отримувати пристойні роялті за книжки, які виходять новими й новими накладами.

Галина Вдовиченко

Як уживаються в вас дитяча письменниця й автор книг для дорослих? 

— Мирно уживаються. Хоча авторка прози для дорослих щодалі з більшим нетерпінням нагадує собі про власні задуми й відкладені файли. Діти втручаються в процес. Читачі юного віку (мого улюбленого читацького віку – 6-12 років) знов і знов, щойно прочитавши нову книжку, вже цікавляться, коли наступна. Допитуються: «Коли?.. Через два тижні?»… Їм такий термін видається цілком достатнім. 

Я щойно подивилася новий відеоогляд  книжкового блогера з Луцька, третьокласника Володі Каліша, який за місяць прочитав вісім книжок, загалом 1200 сторінок… Він веде такі огляди вже кілька років. І от, притискаючи до себе книжку «36 і 6 котів-рятувальників», хлопчик каже до книжки: «Як довго я тебе чекав!». Для дитини рік-два очікування продовжень улюбленої серії – це багато. Тому наразі намагаюся тримати дитячі книжку в пріоритеті. Бо розумію, чому саме зараз, у ці важливі для нас усіх роки, деякі письменники, і я поміж них, відчутно подалися в бік дитячої літератури. Ми розуміємо, чому ми це робимо, і для чого. 

Ви поділяєте літературу на умновно жіночу і чоловічу?

— Не поділяю. І зазвичай навіть не замислююся над цим, читаючи книжки. Хоча існує й підкреслено «жіноча» чи акцентовано «чоловіча» література. Але такий поділ стосується вузького сегменту літератури. Добра література, як на мене, універсальна.

У чому секрет книжок про котів? Як, з чого ці «коти» почалися, просто: виникло бажання написати для дітей?

— Сама дивуюсь. У квітні 2015 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша частина серії – «36 і 6 котів» і дотепер вона в топах найпопулярніших дитячих книжок. З виходом кожної наступної частини, відбувається стрибок цікавості до усієї серії. Може, в цьому «секрет»? Не знаю.

Хтось каже: бо ти таку тему обрала. Коти! Хто ж їх не любить! І тому я спробую написати цікаву книжку про собак. Щоб її так само полюбили  читачі, і щоб вона теж виходила великими накладами. Діло не в обраній темі.  

Галина Вдовиченко

Я роблю те, що мене захоплює. Намагаюся писати так, щоб самій було цікаво. А от чому одні книжки стають більш популярними і затребуваними, а інші ні – не знаю. 

Кожна моя книжка для дітей починається з розповідей. Так починалася й книжка про «36 і 6 котів». Я вигадувала для онука пригоди безпритульних котів, і не сюсюкала з ним. Часом ввертала якесь слово, запитувала: знаєш, що це таке? Скажімо, гідрофобія. Він запам’ятовував. Часом бавилась зі словами, і він це підхоплював. Діти і деякі дорослі люблять перевертати слова з ніг на голову, створювати нові… А коли він запитав, коли буде така книжка, я перейшла від усних оповідок до писання. 

Якби знала, що у книжки про котів буде продовження, і то не одне, то назвала б її одразу «36 і 6 котів-танцюристів», бо далі називала кожну книжку саме за цим принципом: «36 і 6 котів-детективів», «36 і 6 котів-компаньйонів», «36 і 6 котів-рятувальників»… Але на початку я навіть не здогадувалася, що це буде серія книжок. Ще й з відгалуженням для найменших. Створили з художницею-ілюстраторкою цієї серії Наталкою Гайдою «бокову лінію». Перша в ній книжка – «Котохатка». Я вже написала ще два тексти для молодших читачів, діло за ілюстраціями. Це інший формат – книжка-картинка. І вона теж виходить у «Видавництві Старого Лева».

Отже, висновок такий. В існуванні серії «36 і 6 котів» «винні» діти. Від дитячих прохань спалахує іскра, народжується ідея, і я починаю писати наступні пригоди котячого гурту. Навіть боюся заглядати далеко, бо бачу нові й нові сюжети та історії героїв. Гальмую себе, бо є й інші задуми. Можливо, у цьому «секрет»: перемикаюсь на інше і встигаю за рік скучити за своїми героями і повертаюся до них з новими силами.

Дорослим здається, що діти не зрозуміють складних книг, що їм потрібні добрі історії про принцес і єдинорогів. А ви як думаєте: чи потрібно захищати дітей, наприклад, від складних сюжетів і історій в книгах?

— Неможливо відгородити тих, кого любимо, від усіх життєвих небезпек і випробувань. Коли дорослі створюють для дітей тепличні умови, то роблять їм погану послугу. Вони будуть безпорадними у багатьох ситуаціях. Тому варто розмовляти з дітьми на будь-які теми, зокрема складні й незручні. 

Тільки варто робити це щоразу на певному рівні. Залежно від віку дитини. Скажімо, про старість і немічність. Про втрату близької людини. Про вміння захистити себе. Про безпеку. Про інакшість і розуміння іншого. Про війну.

А ще можна дозовано і майже непомітно вводити у цікаву оповідь важливі знання з певної сфери. Скажімо, книжка «Містельфи» — це не лише історія протистояння міських ельфів, що живуть у вежках на львівських дахах, і щурів-мутантів з підземної річки Полтви. Книжка містить невеличкі вкраплення знань про архітектуру. Дитина, прочитавши «Містельфів», знатиме, що таке «фронтон», «барельєф», ще й батькам пояснить, якщо вони не знають. 

Дитячі книги можуть стати для батьків складною територією? Тобто опинитися для дорослих зоною  для їх власних почуттів і для осмислення? 

— Нещодавно я побачила в одній із соцмереж пост мами про те, що вона не розуміє, чому ця книжка (про котів) така популярна, і чому такий бум, а їй особисто вона зовсім не подобається. Її підтримали ще кілька мам. Написали приблизно таке: «Мені ця книжка не зайшла, а моя мала (малий) чомусь у захопленні, і перечитує знову і знову. Дуже дивно». 

Це ж нормально – одним подобається, іншим «не заходить». Мені тут важливіші діти, їхня цікавість і задоволення від читання. Ще й бажання читати нові й нові книжки різних авторів. Розбуджений смак до читання – ось що тут головне. Хоча я люблю коли в родинах читають книжки вголос. Отримую багато відгуків про те, яке це задоволення – читати разом, сміятися разом, вихоплювати з тексту фрази і слівця, і перетворювати їх на свій «таємний код» у розмовах. 

Галина Вдовиченко

Чи можна по героях і персонажах книги визначити характер автора? 

— Так, дуже часто. Хоча є автори, за текстом котрих їх майже не видно. Але у більшості книжок, автор у тексті – наче на долоні. Від обраної теми, до найдрібнішої деталі, яка може сказати дуже багато про автора.  

Чи будете ви продовжувати писати для дорослих? А для дітей? Це було питання про творчі плани. 

— Пишу і писатиму для дорослих. Написала оповідання до збірки. Пишу роман, про який ще рано говорити. Кілька файлів із початком іншого роману і заготовками до нього чекають на мене в комп’ютері. Я дещо розповідаю близьким і друзям і за їхньою реакцією роблю висновок: сідай, пиши негайно!  

Для дітей теж писатиму, звісно. Принаймні три книжки вже живуть у мені, навіть одразу з ідеями, сюжетами і назвами. Був би час їх написати.

Вам пропонували екранізувати «Найважливіше — наприкінці»? 

— Інші романи пропонували екранізувати. А цей поки що ні. Ви запитали —  і я вперше подумала про те, що це ж може бути справді добрий фільм. Тільки сценарій варто було б написати, перебудувавши історію по-іншому, в іншій послідовності. Це зовсім інша робота – писання сценарію. І дуже цікава.

З екранізацією дитячих книжок процес пішов…  Режисерка Наталка Гайда, повернувшись з навчання зі США, вже як професійна художниця-аніматорка,  працює з командою студії «Червоний собака» над мультсеріалом «Чорна-чорна курка». Ми нещодавно їздили з нею і звукорежисером в село на українсько-польському прикордонні, де я вигадувала й писала цю книжку. Наталці треба було там все побачити, і записати звуки села. Ми косили, ходили по воду до криниці і до джерела, записували пташок о п’ятій ранку і перше доїння корови, яку заледве знайшли у селі, де раніше корови були у кожному дворі…

Що впливає на письменницю Галину Вдовиченко? 

— Все довкола, як на нас усіх. Від ситуації в країні — до самопочуття. Люблю активні дні з поїздками і спілкуванням, але ще більше люблю спокійні дні, коли весь час належить мені. І я можу спокійно працювати за комп’ютером. Я майже не відволікаюся на соцмережі. Вони забирають надто багато часу. Потрібні мені як інформатори і робочі інструменти, і то не завжди. Найкращий день — той, в якому є місце писанню, а також читанню, а в ідеалі — ще й перегляду якісного фільму. 

Яку найголовнішу книгу ви купили на Книжковому Арсеналі в цьому році?

— Пообіцяла собі, що придивлятимусь, але купуватиму потім, вдома. Щоб не тягти з іншого міста стоси книжок. А все ж кілька купила, бо дочка попросила. Для себе теж привезла дещо. Не змогла пройти повз «Анатомію письменниці» від Creative Women Publishing, і тут таки почала читати її в готельному номері наступного ранку. Люблю книжки про письменництво, про цей стиль життя, про «секрети», які насправді не секрети, а обмін досвідом, який повторюється у багатьох. 

А ось тепер, у Львові, вже отримала поштою «Принцип втручання» Тамари Горіха Зерня. І піду до книгарні, щоб купити книжку інтерв’ю Ії Ківи з білоруськими письменниками «Ми прокинемось іншими», і першу прозову книжку поетки Галини Крук, і «Листи до Софії Зерової» Віктора Петрова, і дитячу книжку Вікторії Амеліної «Е-е-есторії екскаватора Еки»…

Спілкувалася Віка Федоріна

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *