« В існуванні серії про котів «винні» діти»

Галина Вдовиченко

Десять років тому Галина Вдовиченко написала першу дитячу книжку, це були «Мішкові Міші». Потім з’явилися суперпопулярні «36 і 6 котів», вихід кожної нової частини яких діти чекають із нетерпінням. Книги для дорослих з’явилися раніше. Коли я готувалася до інтерв’ю, прочитала її останній роман «Найважливіше – наприкінці», майже не відриваючись, за день. Мова у Вдовиченко своєрідна і впізнавана, але і ритмічна, тому читається й легко, й швидко. Але це не означає, що в неї все легко за змістом і задумом. Із цим в прозі Вдовиченко міцно та добре. На вигляд — дуже людяне та просте, від цього — не менше пронизливе.

Пам’ятайте момент, коли ви усвідомили себе письменницею?

— Це сталося не одномоментно, це був перехід. Я кілька років поєднувала роботу в щоденній газеті з писанням романів і книжок для дітей. Якщо їздила на Книжковий Арсенал, на Запорізький фестиваль, у Миколаїв-обласний і далі для зустрічей з читачами, то відбирала по кілька днів від своєї майбутньої відпустки. І домовлялася з іншим заступником головного редактора (нас було двоє) про заміну на чергуваннях, які потім «відпрацьовувала». Але я привозила репортажі для публікації в газеті. Намагалася поєднувати дві роботи так, щоб це нікого не напружувало, окрім мене. 

Звісно, було важко. Тому тепер, коли я «на вільних хлібах», і коли сама собі планую день і весь час, то щоразу тішуся, що сама собі працедавець. І все в моїй роботі залежить перш за все від мене. 

Був, щоправда, момент не усвідомлення, а здивування — коли вийшов мій перший роман «Пів’яблука», і я побачила перед прес-конференцією таблички учасників, і біля свого прізвища, вперше, слово «письменниця». 

Почувалася дивно і трохи ніяково. Я і тепер, якщо десь доводиться відповідати на запитання про професію, трохи гальмую, перш ніж відповісти: «я пишу книжки»… Але це справді професія, якою я заробляю на життя. Це цілком реально – отримувати пристойні роялті за книжки, які виходять новими й новими накладами.

Галина Вдовиченко

Як уживаються в вас дитяча письменниця й автор книг для дорослих? 

— Мирно уживаються. Хоча авторка прози для дорослих щодалі з більшим нетерпінням нагадує собі про власні задуми й відкладені файли. Діти втручаються в процес. Читачі юного віку (мого улюбленого читацького віку – 6-12 років) знов і знов, щойно прочитавши нову книжку, вже цікавляться, коли наступна. Допитуються: «Коли?.. Через два тижні?»… Їм такий термін видається цілком достатнім. 

Я щойно подивилася новий відеоогляд  книжкового блогера з Луцька, третьокласника Володі Каліша, який за місяць прочитав вісім книжок, загалом 1200 сторінок… Він веде такі огляди вже кілька років. І от, притискаючи до себе книжку «36 і 6 котів-рятувальників», хлопчик каже до книжки: «Як довго я тебе чекав!». Для дитини рік-два очікування продовжень улюбленої серії – це багато. Тому наразі намагаюся тримати дитячі книжку в пріоритеті. Бо розумію, чому саме зараз, у ці важливі для нас усіх роки, деякі письменники, і я поміж них, відчутно подалися в бік дитячої літератури. Ми розуміємо, чому ми це робимо, і для чого. 

Ви поділяєте літературу на умновно жіночу і чоловічу?

— Не поділяю. І зазвичай навіть не замислююся над цим, читаючи книжки. Хоча існує й підкреслено «жіноча» чи акцентовано «чоловіча» література. Але такий поділ стосується вузького сегменту літератури. Добра література, як на мене, універсальна.

У чому секрет книжок про котів? Як, з чого ці «коти» почалися, просто: виникло бажання написати для дітей?

— Сама дивуюсь. У квітні 2015 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша частина серії – «36 і 6 котів» і дотепер вона в топах найпопулярніших дитячих книжок. З виходом кожної наступної частини, відбувається стрибок цікавості до усієї серії. Може, в цьому «секрет»? Не знаю.

Хтось каже: бо ти таку тему обрала. Коти! Хто ж їх не любить! І тому я спробую написати цікаву книжку про собак. Щоб її так само полюбили  читачі, і щоб вона теж виходила великими накладами. Діло не в обраній темі.  

Галина Вдовиченко

Я роблю те, що мене захоплює. Намагаюся писати так, щоб самій було цікаво. А от чому одні книжки стають більш популярними і затребуваними, а інші ні – не знаю. 

Кожна моя книжка для дітей починається з розповідей. Так починалася й книжка про «36 і 6 котів». Я вигадувала для онука пригоди безпритульних котів, і не сюсюкала з ним. Часом ввертала якесь слово, запитувала: знаєш, що це таке? Скажімо, гідрофобія. Він запам’ятовував. Часом бавилась зі словами, і він це підхоплював. Діти і деякі дорослі люблять перевертати слова з ніг на голову, створювати нові… А коли він запитав, коли буде така книжка, я перейшла від усних оповідок до писання. 

Якби знала, що у книжки про котів буде продовження, і то не одне, то назвала б її одразу «36 і 6 котів-танцюристів», бо далі називала кожну книжку саме за цим принципом: «36 і 6 котів-детективів», «36 і 6 котів-компаньйонів», «36 і 6 котів-рятувальників»… Але на початку я навіть не здогадувалася, що це буде серія книжок. Ще й з відгалуженням для найменших. Створили з художницею-ілюстраторкою цієї серії Наталкою Гайдою «бокову лінію». Перша в ній книжка – «Котохатка». Я вже написала ще два тексти для молодших читачів, діло за ілюстраціями. Це інший формат – книжка-картинка. І вона теж виходить у «Видавництві Старого Лева».

Отже, висновок такий. В існуванні серії «36 і 6 котів» «винні» діти. Від дитячих прохань спалахує іскра, народжується ідея, і я починаю писати наступні пригоди котячого гурту. Навіть боюся заглядати далеко, бо бачу нові й нові сюжети та історії героїв. Гальмую себе, бо є й інші задуми. Можливо, у цьому «секрет»: перемикаюсь на інше і встигаю за рік скучити за своїми героями і повертаюся до них з новими силами.

Дорослим здається, що діти не зрозуміють складних книг, що їм потрібні добрі історії про принцес і єдинорогів. А ви як думаєте: чи потрібно захищати дітей, наприклад, від складних сюжетів і історій в книгах?

— Неможливо відгородити тих, кого любимо, від усіх життєвих небезпек і випробувань. Коли дорослі створюють для дітей тепличні умови, то роблять їм погану послугу. Вони будуть безпорадними у багатьох ситуаціях. Тому варто розмовляти з дітьми на будь-які теми, зокрема складні й незручні. 

Тільки варто робити це щоразу на певному рівні. Залежно від віку дитини. Скажімо, про старість і немічність. Про втрату близької людини. Про вміння захистити себе. Про безпеку. Про інакшість і розуміння іншого. Про війну.

А ще можна дозовано і майже непомітно вводити у цікаву оповідь важливі знання з певної сфери. Скажімо, книжка «Містельфи» — це не лише історія протистояння міських ельфів, що живуть у вежках на львівських дахах, і щурів-мутантів з підземної річки Полтви. Книжка містить невеличкі вкраплення знань про архітектуру. Дитина, прочитавши «Містельфів», знатиме, що таке «фронтон», «барельєф», ще й батькам пояснить, якщо вони не знають. 

Дитячі книги можуть стати для батьків складною територією? Тобто опинитися для дорослих зоною  для їх власних почуттів і для осмислення? 

— Нещодавно я побачила в одній із соцмереж пост мами про те, що вона не розуміє, чому ця книжка (про котів) така популярна, і чому такий бум, а їй особисто вона зовсім не подобається. Її підтримали ще кілька мам. Написали приблизно таке: «Мені ця книжка не зайшла, а моя мала (малий) чомусь у захопленні, і перечитує знову і знову. Дуже дивно». 

Це ж нормально – одним подобається, іншим «не заходить». Мені тут важливіші діти, їхня цікавість і задоволення від читання. Ще й бажання читати нові й нові книжки різних авторів. Розбуджений смак до читання – ось що тут головне. Хоча я люблю коли в родинах читають книжки вголос. Отримую багато відгуків про те, яке це задоволення – читати разом, сміятися разом, вихоплювати з тексту фрази і слівця, і перетворювати їх на свій «таємний код» у розмовах. 

Галина Вдовиченко

Чи можна по героях і персонажах книги визначити характер автора? 

— Так, дуже часто. Хоча є автори, за текстом котрих їх майже не видно. Але у більшості книжок, автор у тексті – наче на долоні. Від обраної теми, до найдрібнішої деталі, яка може сказати дуже багато про автора.  

Чи будете ви продовжувати писати для дорослих? А для дітей? Це було питання про творчі плани. 

— Пишу і писатиму для дорослих. Написала оповідання до збірки. Пишу роман, про який ще рано говорити. Кілька файлів із початком іншого роману і заготовками до нього чекають на мене в комп’ютері. Я дещо розповідаю близьким і друзям і за їхньою реакцією роблю висновок: сідай, пиши негайно!  

Для дітей теж писатиму, звісно. Принаймні три книжки вже живуть у мені, навіть одразу з ідеями, сюжетами і назвами. Був би час їх написати.

Вам пропонували екранізувати «Найважливіше — наприкінці»? 

— Інші романи пропонували екранізувати. А цей поки що ні. Ви запитали —  і я вперше подумала про те, що це ж може бути справді добрий фільм. Тільки сценарій варто було б написати, перебудувавши історію по-іншому, в іншій послідовності. Це зовсім інша робота – писання сценарію. І дуже цікава.

З екранізацією дитячих книжок процес пішов…  Режисерка Наталка Гайда, повернувшись з навчання зі США, вже як професійна художниця-аніматорка,  працює з командою студії «Червоний собака» над мультсеріалом «Чорна-чорна курка». Ми нещодавно їздили з нею і звукорежисером в село на українсько-польському прикордонні, де я вигадувала й писала цю книжку. Наталці треба було там все побачити, і записати звуки села. Ми косили, ходили по воду до криниці і до джерела, записували пташок о п’ятій ранку і перше доїння корови, яку заледве знайшли у селі, де раніше корови були у кожному дворі…

Що впливає на письменницю Галину Вдовиченко? 

— Все довкола, як на нас усіх. Від ситуації в країні — до самопочуття. Люблю активні дні з поїздками і спілкуванням, але ще більше люблю спокійні дні, коли весь час належить мені. І я можу спокійно працювати за комп’ютером. Я майже не відволікаюся на соцмережі. Вони забирають надто багато часу. Потрібні мені як інформатори і робочі інструменти, і то не завжди. Найкращий день — той, в якому є місце писанню, а також читанню, а в ідеалі — ще й перегляду якісного фільму. 

Яку найголовнішу книгу ви купили на Книжковому Арсеналі в цьому році?

— Пообіцяла собі, що придивлятимусь, але купуватиму потім, вдома. Щоб не тягти з іншого міста стоси книжок. А все ж кілька купила, бо дочка попросила. Для себе теж привезла дещо. Не змогла пройти повз «Анатомію письменниці» від Creative Women Publishing, і тут таки почала читати її в готельному номері наступного ранку. Люблю книжки про письменництво, про цей стиль життя, про «секрети», які насправді не секрети, а обмін досвідом, який повторюється у багатьох. 

А ось тепер, у Львові, вже отримала поштою «Принцип втручання» Тамари Горіха Зерня. І піду до книгарні, щоб купити книжку інтерв’ю Ії Ківи з білоруськими письменниками «Ми прокинемось іншими», і першу прозову книжку поетки Галини Крук, і «Листи до Софії Зерової» Віктора Петрова, і дитячу книжку Вікторії Амеліної «Е-е-есторії екскаватора Еки»…

Спілкувалася Віка Федоріна

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *