Якщо б квіти могли говорити — саме так визначено жанр моновистави «Люби мене не покинь», яка вийшла в цьому сезоні у театрі «Золоті ворота». Прем’єра вийшла восени і безсумнівно вартує, щоб її побачили якомога більше глядачів. Виставу за п’єсою драматургині Ольги Анненко, яка родом з Донеччини (Часів Яр), поставила режисерка Таня Губрій.
Інтригуюча назва вистави, у головній ролі — Віталіна Біблів, глядач в очікуванні чогось неймовірного. Перед початком вистави лунає попередження для всіх, хто у залі: вистава про важкі теми, пов’язані з війною, тому, якщо хтось не хоче залишатися, має право обрати інший спектакль. З місця ніхто не ворушився.
Починається. Сцена нагадує бал квітів — ніжні пелюстки виблискують крізь софіти, нагадуючи чи то фентезі, чи то церемонію вшанування. З’являється героїня — квіткарка Катя, роль якої майстерно виконує Віталіна Біблів. Катя — біженка з України, яка раніше працювала квіткаркою у Києві, а потім опинилася у Мюнхені і майже миттєво знайшла роботу у квітковій німецькій крамниці. Вона намагається жартувати, зокрема, практикує свою німецьку, яка їй важко дається. Але вона сповнена надією і світлом, стримуючи хвилювання за свого сина — 21-річного Віталія. Він в Україні волонтерить, допомагає вивозити котів і собак. І вже кілька днів не виходить на зв’язок. «Але ж котики і собачки — не зброя, тому я себе не накручиваю», — так Катя намагається приховати материнську тривогу за єдиного сина.
«Коли я вперше прочитала цей текст, я ревіла, як белуга. На жаль, кожна друга українська мама зараз не дочекається своїх синочків, своїх дочок. Ми домовлялись, що я не буду вмикатися, що я не буду пропускати це через себе. Але коли ти живеш в цьому постійно, коли це все поруч з тобою, неможливо не пропускати через себе», — зазначає акторка Віталіна Біблів.
На сцені акторка не просто створює образ української біженки і матері, яка чекає свого сина. Це не тільки символ нескінченного болю і поламаних життів. Вистава-сповідь розкриває неабияку силу і любов всіх матерів, які чекають своїх дітей. Чекають востаннє.
Акторка Віталіна Біблів упродовж годинної вистави постійно апелює або до уявних співрозмовників — ніби клієнтів або подруг, або звертається до глядачів — розповідаючи про своє життя. Її хвилювання ледь помітні через погляд, інтонацію і легкі метушливі рухи.
Вона знає абсолютно все про квіти, які для неї, мов люди. І ця крамниця для Каті — справді рятівне коло від туги за Україною і від постійних переживань за сина. Квіти — єдина відрада у чужій землі від моторошного мовчання телефону, з якого вона чекає почути голос дорогої людини.
Жанр моновистави — це передусім відкритість і тотальна чесність перед глядачем, який тут є не просто спостерігачем, а справжнім співрозмовником і співучасником. Хтось впізнає себе або знайомих-переселенців, комусь «зайде» жарт про життя у Європі, а хтось не може стримати сліз від своїх втрат. Емоційна напруга зростає неминуче і образ матері стає більш глобальним.
З одного боку, історія Каті — це персональна і надто чуттєво-інтимна, як і кожна родина, якій довелося пережити трагедію. І в той же час – це відкрита травма національного масштабу наших реалій.
«Це колаж реальних історій, які я почула в перший місяць повномасштабного вторгнення дорогою до Франції, а потім і у Франції. Це новини, які ми всі бачили. Це свідки, яким вдалося врятуватися. Це тотальний, колективний біль. Ми всі стали однією мамою, яка понад усе турбується про одну дитину, наче уособлюючи в ній майбутнє життя, яке або продовжуватиметься, або ні. І не завжди зрозуміло, від чого це залежить: від зусиль, обставин або долі. Описане вже відбулося, але ще не пережите, ще не усвідомлене, ще болить. І такий спосіб — публічно оголосити про біль — важливо для подальшого пошуку відповіді на питання: як з цим тепер жити. Із втратами, зі змінами і так — день за днем», — зазначає драматургиня Ольга Анненко.
Рефлексувати на події сьогодення, коли кожен день – нова трагедія, яку все важче усвідомити і емоційно стримуватися, — гострий етап пропрацювання спільного досвіду. Крізь пекучі страждання і втрати викарбовується нові форми існування, до яких ніхто не був готовим. Фіксація реальності і опрацювання через театр, який є по факту, є з одного боку нашою захисною реакцією, а з іншого – допомагає прожити цей травматичний досвід разом, як нації.
«Більше 8 мільйонів українців зараз знаходяться за кордоном. У кожного, хто залишився і хто поїхав, є своя історія. Твій мозок, твоя душа, твоє серце — залишаються вдома, в Україні. І тобі важко таким чином розподілитися: фізично ти знаходишся в одному місці, а душевно, морально, головою, серцем, всім — в іншому. Думаю,що нам важливо чути і розуміти один одного. Не втрачати зв’язок. Це наша спільна праця, за нас це ніхто не зробить. Пам’ятати і поважати історію кожної. Історію кожного!» — режисерка Таня Губрій.
У середні віки незабудці надавали деякого релігійного значення. Її назва повинна була служити постійним нагадуванням про Бога. Думка ця особливо часто отримувала своє символічне вираження на зроблених з дерева вирізках, що зображають небесне око, оточене вінком з незабудок з написом: “Пам’ятай про мене”.
До речі, незабудку в народі називають «незабудь-мене» або «люби-мене-не-покинь».
Побачити виставу можна 24 лютого в театрі «Золоті ворота».
Текст: Ірина Голіздра
Фото: Анастасія Мантач
