Велети українського авангарду, герої виставки «Футуромарення» – від себе і про себе. Версія Дмитра Горбачова.
Казимир Малевич – засновник небаченого в історії мистецтва напрямку абстракціонізм (супрематизм).
З листів Малевича до київських друзів художників Ірини Жданко та Лева Крамаренка:
«Многоуважаемая Ирина Александровна!
Я вже писав Льву Юрьевичу… Де ж він милий чорнобривий запропав, лічить все свої ніжки? Жаль, що ніяк з ним не зберемося на этюды. В Київі кажуть еды хоч відбавляй – вишні черешні та друга ягода що росте пиля самої землі. От би добре було вареників з сметаною та оцієї ягоди з молоком та с сахаром. Еще кажуть що поросята в будинку вчених на обід можна брати.
Де ж він милий чорнобривий чи приїхав додому чи ні?»
1931. Ленинград
З листа до Л. Крамаренка 1931: «Згадую Київ, коли до вас їду від Таранів, цур йому пек. У нас (у Ленінграді) уже дощі та холод, а на горизонті не видно жодного Полєнова ані дров. Розказують із Пулковської обсерваторії, що Луна грітиме всю зиму. А щоб було жарко, то треба полічити плішивих: не допускає морозу… Будьті ласка навідайтесь у той музей (київську картинну галерею) де сидить той Вампука (директор) чи він вислав мої малюнки чи ще міркує. Я послав ему заяву, написал ещё квадрат – второе письмо».
З дитячих та юнацьких спогадів про українське село:
…«Пригадуються мені весілля, на яких княгиня з дружками були якимсь барвистим візерунчастим народом. Молодий та його бояри – у блакитних шароварах, на їхнє пошиття ішло не менше 16 аршин краму. Я в усьому наслідував життя селян. Натирав часником шкуринку хліба, їв сало, тримаючи його пальцями, бігав босоніж і не визнавав черевиків. Я волів дружбу водити з селянськими дітьми, завжди вважавши їх вільними на просторі полів, лугів, лісів, разом з кіньми, баранами і свинями. Мені не подобалися заводські діти. Вони завжди ходили в черевиках і панчохах, у яких не можна було ні лазити на дерева, ні забігати у річку, щоб бити жаб. Селянські хлоп’ята пасли великі череди свиней, на яких увечері їхали додому, сидячи верхи і тримаючись за їхні вуха. Свині мчали з вереском швидше за коней, здіймаючи неймовірну куряву на сільському шляху. Селянські одежі подобалися мені тим, що вони барвисті, візерунчасті, що кожен шив собі таку вдяганку, яку хотів».
Пам’ять про художній світ хати – мазанки вивела його на космічну орбіту. Ренесансну поземну перспективу Малевич назвав «стійлом для художників», а небесну перспективу, набачену в хатніх розписах селянок Подільської губернії та у православних іконах, охрестив супрематизмом (від слова supremus – вищий). Як і в хаті – мазанці, так і в супрематичних картинах Малевича, залишається біле тло. «Супрематичне полотно зображує білий простір, а не синій. Причина зрозуміла: синє не дає реального уявлення безконечності.» Дитиною Малевич бачив: на білому тлі стіни або печі рухаються та чергуються за законами ритму геометричні площинні форми. Ці орнаменти символізують світовий розквіт, прикликають добрі сили вогненної світової речовини. Біле тут – безконечність. У ній проростають ритми життя, котрі долають аритмію смерті. У селянських композиціях він бачив птахів вічності і тотемних коників, спрощених до умовного знака. «Ось на такому тлі в мені розвивалося замилування мистецтвом, художництвом».
«Село займалося мистецтвом (такого слова я не знав тоді). Правильніше сказати, воно робило такі речі, що мені дуже подобалися. В оцих-то речах і була вся таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням спостерігав, як селяни роблять розписи й допомагав їм вимащувати глиною долівку хати і робити візерунки на печі. Селяни чудово зображували півнів, коників і квіти».
У гранітному місті на Неві художник помічає «кольоробоязкість» людей, що одягаються у строї темного кольору, протилежного одягу мешканців глибокої провінції. У міському мистецтві, передбачав він, активні гами чорного і білого посядуть почесне місце. А тимчасом, коли «більшість городян потрапили до міста з природи, у людей великого культурного базару (міста) час від часу спалахує пам’ять про безпосередній зв’язок з природою, що вони полишили її заради нової культури. Тоді людина міста забарвлює вулиці, і місто набуває вигляду квіткового поля. Будемо розглядати столицю як приймач кольорової енергії, що вона лине з сіл – цих маленьких центрів глибокої провінції – через повітові й губернські міста. І в кожному центрі кольоровий промінь зустрічається із променем затемнення».
Сільське єство в нього було нездоланне навіть коли він був у полоні абстрактності (1910-і)- про художників, котрі малювали природу він казав: «Барбізоністи, імпресіоністи, передвижники- це все житня обставина (ржаное обстоятепьство)». Або – «Тіло собору Клода Моне, як поле, де виростають трави і посіви жита».
