Цикл есеїв колекціонера, який любить і знає історію авангарду, зокрема українського, Євгена Деменка для Київ (чи Одеса?) Дейлі.

«…Я тримаю в руках чудовий авангардний малюнок, ескіз костюма до фільму або, швидше, спектаклю, і абсолютно точно розумію, що він створений на початку минулого століття – принаймні в першій третині.

— Це Мюллер, тридцятий рік, — сказав він тоді. 

Я кивнув головою, не дуже звертая увагу на прізвище, яке рівно ні про що мені не говорило. По-перше, мені потрібно було заповнити лакуну 1930-х – робіт цього періоду у моїй колекції було зовсім небагато. Вазагалі творів, а тим більше цікавих творів того періоду небагато – художники, які вціліли після жовтневого перевороту, громадянської війни, голоду та хвороб, часто не мали в нормальній кількості ні фарб, ні полотен, а ті, хто мали, вже вбудовувалися в нестерпно нудну «генеральну лінію» соцреалізму. Малюнок же, який я тримав у руках, був яскраво, тріумфально авангардним – і це було другою і головною причиною того, чому я його купив. 

Крім того, я був впевнений, що мій товариш, котрий ще не займався тоді детальним вивченням творчості авангардних українських художників, просто переплутав прізвища і під Мюллером розумів саме Меллера, тому вважав свою покупку великим успіхом. 

Цю роботу я хотів показати на черговій виставці робіт зі своєї колекції. Звісно ж, в Одесі. 

Виставку було заплановано на червень 2022 року. 

24 лютого розпочалася війна.

Довгі місяці було не до мистецтва. Тому я уважно розглянув малюнок – гуаш на тонкому картоні, що запилився по краях, у деяких місцях проїденому жучками – тільки тепер.

Внизу, під зображенням фігури – напис тонким олівцем «Мюллер. 1930». На обороті – вже кульковою ручкою: «В. Мюллер. 1930 Театральний художник, професор ОХІ».

Я негайно написав другу. Вибачився за те, що турбую його через дрібниці — він зараз на фронті. 

«Купував як Володимира Мюллера», — відповів він. «Пам’ятаю, що вона була в старій побитій рамі і задник був старий, дуже схоже було на першу чверть 20 століття. Продаж супроводжувався словами – “це зі старої квартири, де поруч жив якийсь театральний художник”. Напис олівцем уже був, ручкою на звороті написав я». 

Професор Одеського мистецького інституту В. Мюллер. Як цікаво! Адже тепер можна розпочати найцікавіше для мене у мистецтві – пошук. 

І я почав шукати інформацію про Мюллера. І відкрив для себе чудового художника, тісно пов’язаного з Одесою, якого, на свій сором, раніше не знав. 

Володимир Миколайович Мюллер народився 23 січня (4 лютого) 1887 року в Херсоні, у родині банківського службовця Миколи Федоровича Мюллера, німця за національністю. Микола Федорович був спадковим почесним громадянином, статським радником і потомственим же фармацевтом, провізором, що не пішов, проте, стопами батька і діда. У свою чергу його батько, Федір Миколайович, або Фрідріх Ніколаус Мюллер, був відомим херсонським фармацевтом, кавалером ордена Святого Станіслава 2-го ступеня. Аптека Мюллера була чимось на кшталт аптеки Гаєвського в Одесі за ступенем популярності і взагалі стала першою приватною аптекою в Херсоні (відкрилася 1828 року). 

З 1896 по 1907 Володимир Мюллер навчався в Рішельєвській гімназії в Одесі і після її закінчення вступив до Новоросійського університету, але провчився там всього рік – він твердо вирішив стати художником і поїхав вчитися в Петербург. У 1908 році він вступає до Центрального училища технічного малювання барона Штігліца на керамічне відділення, яке успішно закінчує в 1915 (за іншими відомостями в 1916), отримавши звання художника з прикладного мистецтва. 

На жаль, це були роки насуваючої катастрофи. Через рік після закінчення училища, 10 листопада 1916 року, його призивають до армії та зараховують рядовим до 172 піхотного полку у Вільманштрад (Фінляндія). Це був перший момент, коли німець Мюллер опинився у двозначному становищі, адже головним ворогом Російської імперії була Німеччина. Тоді все пройшло благополучно, вже в березні 1917 року його визнають непридатним до військової служби і демобілізують. 

Кілька місяців Володимир Мюллер працює бібліотекарем у тому самому училищі барона Штигліца, а майже одразу після жовтневого перевороту він із першою дружиною, Юлією Гельдер, повертається до Одеси. 

Ще в училищі Мюллер захопився театром і вивчав роботи театральних художників. Тому, приїхавши до Одеси, він майже одразу починає працювати саме в цьому амплуа – благо, такої роботи навіть у ті складні роки було достатньо. 

Вже 1918 року Володимир Мюллер стає членом Товариства незалежних художників та бере участь у його виставці (грудень 1918 – січень 1919 року). Це не дивно – його завжди цікавив авангард, і конструктивістські його роботи є, мабуть, найцікавішими. А тоді, у грудні 1918-го, його роботи згадуються журналістами як одні з найцікавіших на виставці – поряд із роботами Гершенфельда, Фраєрмана, Олесевича, Фазіні. 

Незабаром, у січні 1919-го, Мюллер з Олесевичем, Фазіні та кількома іншими художниками займатиметься оздобленням підвалу петербурзького кабарі «Весела канарка», що відкривається в Одесі, і створювати декорації до вистав. 

У своєму бібліографічному довіднику «Товариство Незалежних художників в Одесі» Ольга Михайлівна Барковська пише: «У 1918 працював художником-декоратором у театрі «Гротеск», навесні 1919 – у Весняному театрі (кер. Ю. Озаровський та О. Толстой) та Камерному театрі (кер. К. Міклашевський); влітку 1919 р. разом з Миклашевським організував «розбірно-пересувний театр» при культвідділі Червоного флоту; працював у театрі Н.Собольщикова-Самаріна, на кінофабриці К. Борисова. Брав участь у виставках ТНХ1918 та 1919, а також у виставці пам’яті Т. Шевченка 1920. У 1920 – зав. декоративної майстерні ІЗО політпросвіту. У 1921 р. був одним з організаторів Союзу ремесла і творчості, підписав «Декларацію» спілки, опубліковану в № 2 журналу «Театруда», восені того ж року брав участь у виставці спілки. Продовжував працювати художником у театрах Одеси «Будинок народу» (1920), Массодрам (1921-1922) та ін. одночасно з 1920 – на 1-й держкінофабриці (пізніше ВУФКУ). В т.ч. був художником фільмів Л. Курбаса «Вендетта» (1924) та «Арсенальці» (1925) та фільму О. Довженка «Арсенал» (1929). У 1926-1927 – відряджено на Ялтинську кінофабрику «для практичного знайомства з кіновиробництвом». З 1921 по 1934 – професор ОХІ (ОПОМ), керівник театральної майстерні. Брав участь у «Першій виставці картин, графіки, скульптури художників м. Одеси» 1934 року. У тому ж році переїхав до Москви».*

 *Общество независимых художников в Одессе. Библиографический справочник. Сост. О.М. Барковская. Одес. нац. науч. библиотека им. Горького. Одесса, 2012. С. 159-160.

Як бачимо, одеські роки Володимира Мюллера були дуже насиченими. Його роботи на виставках незмінно удостоювалися уваги критики, причому навіть тоді, коли вони були показані поруч з роботами визнаних майстрів. 

Ну що ж, коло інтересів та сфера застосування таланту Володимира Мюллера в ті роки зрозумілі. Але в контексті придбаного мною малюнка цікаво інше – судячи з відгуків критиків, Мюллер виставляв лише ескізи декорацій, але не театральних костюмів. «Мій» малюнок – ескіз саме костюма, та ще й блискуче виконаний. 

І ще один вкрай важливий момент. 1919 року в Одесі майже півроку провела Олександра Екстер – вона відкрила в нашому місті свою студію, оформляла вулиці до святкування 1 травня (за словами Марінетті, її авангардистські плакати зривали та топтали революційні матроси), і, звичайно, негайно зайнялася оформленням вистав. Причому насамперед створювала саме костюми… 

Так ось, після повернення до Києва заняття з дітьми в студії Екстер продовжував ніхто інший, як… Володимир Мюллер. Щоб віддякувати, набагато пізніше вона подарує йому свою роботу, причому передасть її через Володимира Татліна. 

«У Києві В. Меллер та Олександра Екстер продемонстрували кубо-футуристичні елементи у своїх костюмах та сценографії спочатку для балетів Б. Ніжинської, а пізніше для різних інших вистав. Меллерові зображення фігур були розламані на криві, трикутні чи загострені форми та на параболи. Усе це було потрібно для того, аби створити динамічну напругу та відчуття руху», – пише Мирослав Шкандрій у своїй статті «Геній Вадима Меллера: Танець та декоративне мистецтво в українському авангарді».

В Одесі Олександра Екстер співпрацювала з режисером Костянтином Міклашевським, готувала з ним постановку «Саломеї» Оскара Уайльда на музику Р. Штрауса. На жаль, прихід більшовиків не дозволив реалізуватися їхнім задумкам. 

Але з Миклашевським співпрацював і Мюллер! 1 червня 1919-го «Известия» писали: «…У неділю, 15 червня, о 2-й годині на Миколаївському бульварі… комедія Мольєра ”Лікар мимоволі“ у постановці т. Миклашевського. Розбірна сцена особливої ​​конструкції побудована за моделлю Миклашевського та худож. Мюллера».**

 **Общество независимых художников в Одессе. Библиографический справочник. Сост. О.М. Барковская. Одес. нац. науч. библиотека им. Горького. Одесса, 2012. С. 161.

Просто детективний клубок… 

Проте… Як я вже писав, серед переглянутих мною ескізів Володимира Мюллера (зрозуміло, це лише мала частина від виконаних ним робіт) дуже мало костюмів, а якщо вони і є, то і стилістично, і за кольором відрізняються від купленої мною роботи. Крім того, Мюллер підписував свої малюнки особливою монограмою, якої на моєму аркуші немає. Однак відсутність підпису можна пояснити багатьма причинами, адже головне – художник жив в Одесі до 1934 року, і ймовірність того, що його роботи залишились у місті, велика. Отже, робота в моїй колекції, цілком можливо, виконана саме ним. 

А якщо подивитися на ескізи Меллера до вистави «Мазепа», поставленої у Першому Державному театрі УРСР імені Тараса Шевченка, або ж до вистави «Небо горить» (Київський театр ім. Г. Михайличенко, 1921 рік) можна побачити певну схожість рішень (ті ж округлі форми фігури), що і на «моєму» малюнку. 

Може, це все ж таки Меллер? 

До речі, тут трапляється аж ніяк не єдиний випадок плутанини – у багатьох джерелах зазначено, що художником знятого Курбасом фільму «Вендетта» (1924) був Вадим Меллер, у той час як ним насправді був… Володимир Мюллер! Те ж саме і з фільмом «Макдональд» (1924) – в одних джерелах художником фільму вказан Мюллер (макет Лондона, що спорудив для фільму), в інших – Меллер…

Крім того, якщо почитати рецензії одеської преси, можна побачити, що працював Мюллер аж ніяк не лише у стриманій кольоровій гамі: 

«Любимов А. З суфлерської будки// Театр. день. – О., 1918. – 14 (27) жовт. – С. 4. – «Дивився будинок нового нічного кабаре “Весела канарка”, який ще ремонтується… – Яскраво талановитий розпис приміщення. Цю роботу виконує художник п. Мюллер. Його ескізи та мотиви стін та вікон – різкі за колоритом та поєднанням фарб – говорять про неабиякий талант художника. Декоративні ескізи, розписи стін і ніш дуже виразні, які жовто-золотистий тон приємно пестить погляд».

Повернемося до біографії Володимира Мюллера. Майже віддразу після повернення до Одеси він починає викладати. З 1921 до 1934 року він – професор Одеського художнього інституту, де керував театрально-декораційним відділенням мальовничого факультету. 1934-го бере участь у «Першій виставці картин, графіки, скульптури художників м. Одеси». Того ж року переїжджає до Москви – його запрошують до МХАТу 2-го. Там він обіймає посаду завідувача художньо-постановної частини театру. Тут працювала його друга дружина, актриса Ю. П. Гельдер-Рауш, яка й познайомила його з Володимиром Татліним. Зберігся рукопис спогадів про зустрічі з Татліним, де Мюллер пише, що той ревниво ставився і до нього самого, і до його театральних робіт, і лише заступництво Гельдер-Рауш змогло їх примирити. 

З 1939 року Мюллер викладав у ГІТІСі, став професором. У роки війни він працював у сценічній експериментальній лабораторії при МХАТ СРСР ім. М. Горького, створював оформлення для фронтових пересувних театрів. Писав книги та статті з питань сценічного оформлення. 

А потім настав другий складний період у його житті. Як німець, він не міг не зазнавати дискримінації – і в роки другої світової війни, і після того. І без того скромний художник вважає за краще бути в тіні – тим більше, що його улюблений конструктивізм був не те що не в моді, а давно небезпечний. 

«Саме його яскраво виражена інтелігентність та скромність, яку завжди відзначали його друзі сучасники, серед яких були Яків Зіскінд, Сергій Образцов, Іван Якович Гремиславський та Олександр Тишлер, не дозволили йому увійти до когорти найвідоміших художників Росії. Він ніколи не прагнув участі в офіційних виставках, практично не виставлявся і останні кілька десятиліть життя повністю присвятив викладанню у ГІТІСі, став улюбленим учителем для своїх студентів. І тільки їм він міг показувати повні збори своїх театральних робіт, які зберігалися в його будинку з 1918 року. Навіть останньою дружиною художника стала його студентка, з нею він і прожив аж до смерті в Москві 18 грудня 1978 року. 

Єдина персональна виставка театральних робіт Мюллера відбулася Москві, у залах Всеросійського театрального суспільства на лютому 1968 року. На жаль, багато його графічних робіт не збереглися. Якісь залишилися в Україні, а значну частину, особливо ескізи сценічних костюмів, виконані у 1920–30-ті роки, викрали з квартири його вдови, і нині їхнє місцезнаходження невідоме. Але я радий, що можу в цій статті познайомити читача з низкою робіт авангардного періоду його творчості, які свідчать про існування нині маловідомого, але чудового художника-авангардиста» – пише Анатолій Боровков, який зібрав представницьку колекцію робіт Володимира Мюллера.

До речі, з приводу палітри Мюллера – Боровков також пише про неї як про «яскраву»: 

«Того ж 1929 року в Одеському оперному театрі В. Мюллер підготував та оформив до постановки оперу Б. Яновського “Дума чорноморська”. У роботі художник використовував всю яскравість своєї палітри, водночас не відступивши ні крок від свого стилю художника-конструктивіста. Від ескізів до трагедії “Отелло” оформлення “Думи чорноморської” відрізняється ретельно заповненим кольоровим тлом, а також дрібнішим та яскравіше опрацьованим деталуванням кожної дії. Особливо авангардно виглядає оформлення ІІ дії – “Каменоломні”, що є як би суміш супрематизму і конструктивізму, настільки не характерну для кінця 1920-х років. Підкреслено лаконічні ескізи костюмів до “Думи чорноморської”, яких Мюллер створив понад шістьдесят. Ці ескізи виконані у найкращих традиціях художників-авангардистів першої чверті ХХ століття. В оформленні “Думи чорноморської” митець не відступає від своїх лівих принципів у сценографії театральної дії, чим дивує глядача, оскільки на той час лівий напрямок у мистецтві вже став піддаватися обструкції та повсюдно переслідуватися владою та критиками. Наставала епоха соцреалізму …».

Слід зазначити, що «російським художником-модерністом» називають Мюллера навіть на українському сайті, присвяченому Лесю Курбасу. Навряд чи з цим можна погодитися – художника, який народився в Херсоні і прожив понад двадцять років в Одесі, з повним правом можна називати художником українським (Вадим Меллер, наприклад, народився в Санкт-Петербурзі). 

Рівень робіт Мюллера настільки високий, що деякі критики, порівнюючи його з Ларіоновим, Татліним та Малевичем, писали: 

«Ларіонів — Малевич — Татлін: усталений склад трійки лідерів трьох головних “ізмів” лише наслідок скромності Один із головних героїв розділу конструктивізму — Володимир Мюллер, ім’я якого взагалі не чули багато глядачі. Художник, що проживав в Одесі, у 1920-х і 1930-х був занадто скромний, а пізніше побоювався за своє життя. Масу його робіт, напевно, вже підписано іншими, набагато гучнішими іменами — його театральні ескізи неважко сплутати з роботами Олександри Екстер, Володимира Татліна чи Густава Клуциса. Графіка та фотографії макетів декорацій Мюллера та Татліна на виставці висять поряд — Мюллер кращий».

Тим ціннішим буде, якщо куплений мною ескіз справді виявиться роботою його авторства. 

Зрозуміло, ніколи не можна відкидати версію про те, що малюнок – просто пізніша підробка, наслідування того чи іншого художника. Але… У цьому випадку є багато «але». Навіщо підробляти мало кому відомого художника? Чому тоді не підписати роботу його підписом? Крім того, наслідування такого рівня потребує чималої майстерності. 

Мій друг, художник Ігор Гусєв, відповів на моє запитання про підробку, не замислюючись: «Це дуже хороша річ. За датою не скажу впевнено, але до 1935-го. Думаю, що чим пізніше, то менше ймовірності, що в такому стилі імхо могли малювати. І це явно не наслідування». 

А що ж Меллер? 

Зрозуміло, я відправив фото ескізу до Києва, до свого знайомого, одного з найбільших колекціонерів та знавців його творчості. І отримав таку відповідь: 

«Женя, добрий день. Єдине, що можу сказати, це те, що є ряд деталей, які я ніколи не бачив у Меллера, через що і не схильний бачити тут його авторство. Решта для мене – terra incognita, не знаю творчості Мюллера, не можу однозначно сказати по фото, фальшивка чи ні. 

Якщо оригінал, то це цікаво, незалежно від автора». 

Остання фраза неймовірно мене обнадіяла. 

Адже краса мистецтва в тому, що вона дає не лише естетичну насолоду, а й радість пізнання, інтелектуальну насолоду. 

Тому, якщо у вас в руках справді класна робота, не так важливо, наскільки відомий її автор.

P.S. Придивився до зробленого олівцем підпису до одного з надрукованих ескізів Мюллера та зʼясував, що він дуже схожий на підпис олівцем на «моїй» роботі.

Євген Деменок