Дорж Бату та «Моцарт 2.0»

Дорж Бату

QR-коди, музика Моцарта, шум Таймс-сквер та відеопрогулянки Нью-Йорком – на сторінках нового інтерактивного роману Доржа Бату «Моцарт 2.0».

Вже за місяць у «Видавництві Старого Лева» побачить світ нова історія від Доржа Бату, автора українських бестселерів «Франческа. Повелителька траєкторій» та «Франческа. Володарка офіцерського жетона». На сторінках довгоочікуваного роману – всесвітньо відомий композитор Вольфганг Амадей Моцарт, що опинився у Нью-Йорку ХХІ століття з усіма його перевагами та недоліками. «Моцарт 2.0» цілком і повністю занурить читача у світ головних героїв – і не лише за рахунок майстерних описів автора, а й завдяки інтерактивній складовій книжки. Текстова частина роману доповнюється численними QR-кодами з відеороликами, які збагачують його музикою Моцарта, краєвидами Нью-Йорку та влучними коментарями самого Доржа Бату, разом з яким читач прогуляється місцями розгортання подій книги. Художнє оформлення виконала Юлія Самелюк. 

У центрі сюжету – той самий Вольфганг Амадей Моцарт, який потрапив у сучасне місто. Його вражає і дивує усе: метро та галас, одяг, особливо жіночий, спосіб життя, звички і манери людей та навіть вбиральні тут такі пахучі і красиві, наче у цісарському палаці. А ще, виявляється, сучасний рояль суттєво відрізняються від звичного Моцартові клавікорду… Та доведеться пристосовуватися, адже видатному композиторові хоч і випав шанс на нове життя, дещо залишається незмінним — музика і Моцарт нероздільні.

“Ви можете з ходу сказати, хто такий Моцарт? “Видатний композитор”, “геній світового масштабу”, “Турецький марш” і все? Якийсь чувак у перуці? Бачите, з Моцартом у музичному світі такі самі проблеми, як і з Шевченком в Україні. Вони сакралізовані. З них зробили ікони, знаки і символи. А поміж тим, генії це звичайні люди. Зі своїми примхами і недоліками. (Я тут працюю з однією кучерявою математичкою, тож знаю, про що говорю). Я перелопатив тонни літератури у електронних архівах Бібліотеки Конгресу США і консерваторії Моцартеум. Перечитав кілометри його переписок та переписок його сучасників. І спробував зобразити того Вольфа, яким я його побачив у його листах, у описах, і звісно, у його музиці”, — розповідає про роботу над книгою Дорж Бату.

У книжці тісно переплітаються вигадка й реальні та дуже цікаві факти про життя і творчість Моцарта, детективний сюжет за участі нової подруги композитора офіціантки Стейсі та роздуми про сенс життя. На полицях книжкових магазинів книга «Моцарт 2.0» з’явиться у травні. 

Живий, грайливий, неочікуваний твір. Відчуття, що не прочитав книгу, а подивився блискучу кінокартину з дотепною режисурою та яскравими персонажами. Попри доступність і динамічне розгортання історії, в кожному епізоді дізнаєшся чимало цікавого про творчість, життя та епоху головного героя. Дотепні жарти в стилі оригінального й часто терпкого гумору Моцарта раз за разом спонукають до сміху. Неначе в пізнавальному квесті — блискуче зіставлені відмінності та особливості минулого та сучасного, які часто стають поворотними пунктами сюжету. Особлива «музична» форма викладу літературного тексту інтригує з першої сторінки. По завершенню одразу поглинає відчуття, що не хочеш прощатися з улюбленими героями і обов’язково мусиш дізнатися продовження історії. А ще ця книга — невимушене втілення найзаповітнішої мрії: особисто познайомитися і прогулятися з улюбленим композитором — Моцартом”, Оксана Линів, диригент, ініціаторка, співзасновниця та арт-директорка Міжнародного фестивалю класичної музики LvivMozArt

Дорж Бату (Андрій Васильєв) — український письменник бурято-монгольського походження. Громадянин США. Автор дилогії «Франческа. Повелителька траєкторій» і «Франческа. Володарка офіцерського жетона» та роману «Моцарт 2.0». Народився і виріс в Бурятії, закінчив Бурятський державний університет. За освітою історик-сходознавець, спеціаліст з історії Китаю. Одружився з американською дизайнеркою українського походження Яриною Жук і 2002 року переїхав жити до України. Виховують двох доньок, Софію та Христину. Працював телевізійним журналістом на загальнонаціональних каналах «1+1» та «Інтер». Переїхавши до США, працював кореспондентом «Голосу Америки» та «ТСН». Член Медіакорпусу ООН. У 2013 році покинув журналістику і став працювати у авіакосмічній галузі. Нині Дорж Бату — математик, спеціаліст з траєкторій космічних апаратів.

Дорж Бату

Передзамовлення

***

Франческоманія: Влітку 2018 року, у дні Книжкового Арсеналу Дорж Бату розповів Kyiv Daily про те, як потрапив на роботу в NASA, як писав свою першу книгу, і чи буде у неї продовження.

Ваш батько хотів, щоб ви пішли по його стопах і стали віолончелістом?

— Моє дитинство пройшло в оперному театрі, в музичному коледжі. Мої батьки музиканти. Мама теоретик по теорії музики, піаністка-композитор, а тато віолончеліст. І, звичайно, вони мене зі старшою сестрою віддали в музичну школу. Сестра музичну школу закінчила по класу фортеп’яно, бо в неї залізний характер. А я довчився тільки до третього класу віолончелі, і кинув. Так я не став музикантом. Хоча у мене всі музиканти: мама, тато – музиканти, бабуся музикант, дідусь взагалі один із засновників класичної музики Бурятії. Тобто всі: загалом всі музиканти. А в мене – не склалось.

Це було трагедією для ваших батьків? 

— Ні, трагедії не було абсолютно. Ні в кого причом. Тато сказав : «Ну окей, не хочеш, не будеш. Будеш займатись чим захочеш».

І чим ви займалися?

— Коли я вчився… Перший раз про це говорю, ми робили з другом вибухівку. Ми робили різну вибухівку. Світлову, шумову, з бікфордовими шнурами, навіть з годинниковим механізмом. Все працювало, взривалось, вибухало. Це було жахливо, насправді. Зате нас ніхто не чіпав. Тому що всі знали що ми небезпечні. 

Але кар’єра терориста не відбулася теж?

— І сапера так само.

Як ви вирішили, що сходознавство це те, що вас буде цікавити довго?

— Я цікавився цим з дитинства. Тибетом, Монголією, Китаєм і буддизмом. Тому, в принципі, це було логічно, логічне рішення піти на сходоознавство. 

Було б логічно від вас чекати книгу з мистецтва, трилер з області тибетських таємниць. 

— Насправді, дуже кльова ідея. Я часто пишу, намагаюсь писати історії про свого вчителя. В мене в дитинстві був духовник. Буддійський монах Чімітдорж-лама. Він, в принципі, це одна людина заклала в мені характер. І він знав купу таких напів містичних історій, бачив на власні очі. Про старі книги з шифрованими текстами, які там показують в якійсь тіні закладений скарб з книг. Я не знаю чи все це правда. Але це все страшно захопливо. Я, поки що не забув, собі так тихенько занотовую. Можливо колись в майбутньому, я щось таке напишу. А поки маленькими порціями видаю історії про чимдуж лама. На мій превеликий подив,  їх читають. 

Як у вашому житті з’явилася Україна?

— Двотисячний рік, один із чатів, які були страшно популярні. Я зустрічаю дівчину з дуже незвичним ім’ям Ярка. Виявилось, що дівчина з України. Ми познайомилися по переписці. Переписувались, потім вона приїхала до мене в гості. Наступного дня ми вирішили одружитись. Так у моєму житті з‘явилась дружина, котрій я зобов‘язаний тим, що говорю і пишу українською. Саме дружина, першою сказала мені «пиши – в тебе вийде!». І так, з дружиною і двома доньками, у моєму житті з‘явилась Україна а згодом і США.

Перша зміна діяльності була в третьому класі після музичної школи, потім …

— Сходознавцем я так і не став, я став журналістом. Тому що я вже почав займатись журналістикою будучи студентом. Я спочатку потрапив…

І знову випадково?

— Так, випадково. Було мені років дев’ять, тато мене взяв на телебачення. На запис концерту. Він солірував, був солістом оркестру. І я потрапив у великий знімальний павільйон. З камерами, з софітами, зі світлом, обширмлений. І я пропав. 

Який був перший жанр, з яким ви працювали на телебаченні?

— Це була прямоефірна програма для молоді. 

В Україні це вже була програма новин?

— В Україні це були новини, так. 

Що було далі?

— Дві тисячі тринадцятий рік, я звільняюсь з російської служби «Голоса Америки». І шукаю роботу. Я шукав, в принципі, будь-яку роботу. Я міг бути баристою в Старбаксі, піти прибирати в офісі, чи кудись. Але так сталось, що я потрапив лаборантом в лабораторію, яка розробляла і випробовувала деталі для космічних апаратів. Це посада така, абсолютно не вимагає ні бекграунду, ні технічної освіти. Я просто натискав на кнопки, записував там якісь показники. Робив чисто механічну роботу. Але мені дедалі ставало цікавіше. Ви знаєте, кожного хлопця приваблюють кнопки, ну переважно. Кнопки, дроти, ресептики, розйоми. Ну і я почав цікавитись цим. Мене почали вчити, я почав більше цікавитись, мене почали більше вчити. Таким чином за три неповних роки я доріс, фактично, до інженерної посади. Називатись став інспектором. Я інспектував, досліджував та випробовував кінцевий продукт. Тобто, датчики, деталі космічних апаратів та інше таке. Дуже цікаво було.

Де була ця лабораторія?

— Місто Амхерст. Штат Нью Йорк. 

Але це ж не останній життєвий етап, як ви знову змінили все, і стали розраховувати траєкторії для NASA? 

— Ми переїхали в інший штат, і я знов шукав роботу. І я подав своє резюме в  рекрутингову компанію, яка займалась працевлаштуванням працівників, які працювали в авіокосмосі. Вони викинули з мого резюме абсолютно всю журналістику, лишили тільки останні три роки. Вони розписали з чого я почав, що я вмію, з якими програмами я працюю, що я робив на останній роботі. Рекомендації  додали з попередньої роботи. І почали пропонувати моє резюме абсолютно в різні контори. А так сталося що мною зацікавилися роботодавці. Так я туди потрапив. 

Наскільки ви присутні в вашому романі?

— Роман ведеться від першої особи. Це я з моїми почуттями, з моєю реакцією. Тобто я змальовував себе абсолютно точно, як я це бачу.

Франчески не існує?

— Реальна Франческа існує, в неї реальне ім’я. Єдине що я не вказую її прізвища. 

Вона себе впізнала?

— Звичайно. Вона ще себе впізнала на тому етапі, коли я почав писати про неї пости в фейсбук. Звичайно, що вона скаржилася на мене. Вона не читає українською. Вона намагалась перекладати це через автоперекладач. І (якщо чесно) була в ужасі. Тому що автоперекладач… якість перекладу була жахлива, і мені доводилось самому їй перекладати. Вона дуже допитлива, її цікавить, про що я пишу, і як саме про неї я пишу. Вона слідкує за всіма лайками, за всіма коментарями. 

Найуважніший читач і героїня книги?

— Вона не скільки читач, скільки спостерігач. Оскільки вона дивиться за лайками і за кількістю коментарів. А якщо дуже сильно хоче, то я їй перекладаю власне суть тексту, який я написав. 

Ви очікували такої успіх?

— Ні. В мене ніколи не було письменницьких амбіцій. Ці пости я писав для своїх друзів. Тому що вони всі питали мене: «Як ти там?», «Як ти там на новому місці?», «Що ти там робиш?». І я спочатку почав відповідати в приватні повідомлення, а потім… Запитів було дуже багато, і я просто почав писати коротенькі оповідання в стрічку. Причому спочатку не про Франческу, а про супутники, про траєкторії. А потім вже з’явилась Франческа і вона була настільки неординарна, що я почав писати про неї. І раптом, зовсім неочікувано, власне, оповідання саме про неї стали найпопулярнішими у мене в стрічці. 

Вийшов нон-фікшн з людським обличчям.

— Знаєте, я не претендую на документалістику. Я з міркувань безпеки міняю або викривлюю імена, я трошечки міняю технічні параметри, цифри. Суть події залишається та сама. Так що я б назвав це фікшн. Це не чиста документалістика. 

Виробничий роман. У вас є плани писати науково-популярну літературу, для дітей і підлітків? Як Стівен Гокінґ? 

— Я не відчуваю що я достатньо компетентний в цій галузі як Гокінґ. Якщо у мене буде повна освіта з техніки, з математики, з фізики… То можливо. Поки що таких думок не було. 

Є плани на майбутнє?

— Поки що тільки про другу книжку, продовження, оскільки я підписав останню книжку словами «Далі буде». Обіцянки треба тримати і я буду. Щодо яких дуже далеких планів… Якщо я захочу залишатися на цій роботі і просуватися, то, звичайно, мені треба буде освіта. І мені треба буде вчитися, тому що я не зможу просунутися по службі, не маючи профільної освіти. Бекграунд і досвід це, звичайно, дуже важливо, але освіта все-таки найважливіша. 

Франческа буде головною дійовою особою в наступній книзі?

— Ну куди ж вона подінеться? Звичайно. 

Будете займатися самоосвітою?

— Справа в тому, що цю книжку я написав на роботі. В мене є дві коротких перерви. Перша і друга, обидві по п’ятнадцять хвилин. Це сумарно у мене є півгодини для того, щоб написати коротку історію, прописати діалоги, продумати сюжетну лінію, початок, кінець там, подивитися за помилками. Про все на все в мене є  тридцять хвилин. І це залежить від того, якщо щось трапиться, то я напишу. А якщо нічого не трапляється я, відповідно, з голови нічо не видумую. А буває так, що у мене не вистачає часу написати історію, в такому випадку історія просто уходить в нікуди. Тому що я намагався пару разів згадувати і писати по пам’яті. Але писати по пам’яті діалоги це, навіть із дуже хорошою пам’яттю — це неможливо. І получається що я видумую, а коли я починаю видумувати, в мене (якщо чесно) таке лайно виходить. Я просто забуваю про цю історію. Тому дуже багато в книжку не увійшло. Те, що написано в книжці — це тільки мала частина з того, що ми пережили. 

Там є такі історії, які тривали не один, а два дні, наприклад. Але в такому випадку я чекав продовження, і коли воно траплялось, я вже дописував продовження в real time. Я ж репортер, я пишу те, що бачу. 

Що ви читаєте з сучасної української літератури?

— Останнє, що я прочитав з сучасної української літератури це було «Поклоніння ящірці» Дереша. Мені дуже сподобалось. Я читав Прохаська. А взагалі часу читати, на жаль, нема. Тому що здебільшого я читаю якусь технічну літературу, яка мені просто необхідна по роботі, оскільки я постійно мушу підтримувати свій рівень.

Ваша книга продаватиметься в Штатах?

— Якщо буде англомовний реліз,  напевно буде.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *