У червні у «Видавництві 21» вийшла друком книжка Ії Ківи «Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі». До цієї збірки ввійшли 10 інтерв’ю з білоруськими авторами, центральною темою яких стали протести проти фальсифікації президентських виборів, які почалися 9 серпня 2020 року і згодом переросли у боротьбу не лише за чесні вибори, а й за вільну й демократичну країну без терору та репресій з політичних мотивів.

Kyiv Daily публікує передмову Ії Ківи до книжки «Ми прокинемось іншими», яка вийшла в межах серії «Бібліотека Українського ПЕН» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Ідея цієї книжки почала давати паростки ще у серпні — вересні 2020 року, коли Український ПЕН провів серію онлайн-розмов із білоруськими письменниками на знак солідарності з неймовірно мужнім і сильним народом Білорусі. Можливо, це звучить трохи пафосно, але, говорячи одне з одним напряму, без посередництва імперського дискурсу, українці та білоруси справді міцнішають і набувають упевненості, що десь там, у каламутній темряві змін, поруч є плече сусіда, до якого завжди можна озватися рідною мовою — і тебе зрозуміють.

Саме з цих міркувань — після запеклих і захопливих дискусій^* з редакторкою цієї книжки Анастасією Левковою — для передання імен, прізвищ і неусталених географічних назв була обрана стратегія, яку можна назвати поміркованою транслітерацією, коли транслітерується майже все, окрім тих випадків, де це ускладнює відмінювання й заважає читанню. І хоч чинний український правопис рекомендує слов’янські імена та прізвища адаптувати, ми вирішили, що Святлана Ціханоўская (біл.) у нашій книжці буде Святланою Ціхановською, Альгерд Бахарэвіч (біл.) — Альгєрдом Бахаревічем, а Валерый Цапкала (біл.) — Валєриєм Цапкалою тощо. Таке рішення — це передусім спроба повернути білорусам суб’єктність, право бути собою і мати власний голос, і в контексті вкрадених на президентських виборах 2020 року голосів аж ніяк не виглядає перебільшенням. Водночас у тому, щоб називати інших їхніми справжніми іменами, є і повага до самих себе, адже за СРСР і українці, і кримські татари, і євреї, і представники інших народів були змушені добирати собі «зрозуміліші», тобто російські чи бодай «російськіші», версії імен та прізвищ. Але якщо ми всі вирішили прокинутись іншими, то чому б не почати з повернення власних імен?

Однак у перші місяці білоруського мирного спротиву думалося про інше: допомогу, бажання бути поруч і спробу зрозуміти без порівнянь і оцінок. Саме тому онлайн-розмови Тетяни Терен із Таццяною Нядбай, Остапа Сливинського з Андреєм Хадановічем, Анни Вовченко з Альгєрдом Бахаревічем, Олега Коцарева з Мариєю Мартисевіч, Оксани Луцишиної з Вальжиною Морт, Костянтина Сігова з Дмітрієм Строцевим і моя з Юлею Цімафєєвою, які згодом стали фундаментом для книжки «Ми прокинемось іншими», були не стільки добре спланованими інтерв’ю за всіма правилами журналістики, скільки жестом підтримки та намаганням бодай щось зробити для білорусів, адже солідарність — страва, яку варто подавати гарячою, проте їсти повільно. І кожен з героїв цієї книжки додавав у неї то дрібку солі, то перцю, то лавровий лист, то кінзу, а то й усе разом. А згодом героїв стало десятеро, адже без класика білоруської літератури Уладзімєра Арлова з його додатковою оптикою історика розмова про Білорусь у протестний час була б неповною. Як і без дослідницької та вчительської оптики Ганни Сєвяринєц або ж досвіду Уладзя Лянкєвіча, який за цей час устиг двічі опинитися за ґратами, відбуваючи адміністративний арешт.

Можливо, за інших історичних і політичних обставин усі десять інтерв’ю під цією обкладинкою могли б стати розмовами про літературу, але нині, як писав Пауль Целан, «такий час, з якого вирізають труни», тож головною героїнею наших діалогів стала Білорусь — сьогодні, вчора і завтра. Однак, говорячи про неї, усі герої розповідають також і про себе, адже їхні письменницькі голоси виростали саме з білоруського ґрунту й саме про Білорусь і білорусів усі вони пишуть у прозі, віршах і дослідженнях або ж намагаються розповісти світові в есеях та інтерв’ю. Деякі вірші, цитати з есеїв, постів на фейсбуці та інтерв’ю наших героїв також стали частиною контрапункту в цій книжці, адже переважна більшість із них — із протестного часу і про протестний час. І якщо думки героїв колись перетворяться зі свідчень про Zeitgeist (дух часу, нім. — Авт.) на історичний документ, то мистецтво, а особливо поезія, як це слушно зауважила в розмові Вальжина Морт, завжди опиратиметься смерті та забуттю. Однак нині голоси білоруських інтелектуалів — той кисень, без якого вогонь білоруської свободи просто не горітиме, адже саме вони допомагають його підтримувати і розповсюджувати далеко за межі своєї країни.

Книжка «Ми прокинемось іншими» створювалася й побачила світ, коли білоруські протести 2020–2021 (сподіваюся, цими цифрами вони й обмежаться) ще тривають, залишаючись work in progress. А це означає, що всі оцінки та міркування, які читачі знайдуть на її сторінках, можуть швидко втратити актуальність, а герої — пожалкувати, що сказали щось занадто оптимістичне або ж, навпаки, перебільшили зі скепсисом. Однак сподіваюся, що цього не станеться, бо книжка виникала як полароїдний фотознімок, як намагання зафіксувати час змін і вир великої історії, в якому білоруси борються не лише за інше майбутнє, а й за інше минуле, оскільки їхня перемога означатиме перемогу всіх тих, хто прагнув її в попередніх поколіннях, але так до неї і не дожив. І тут українцям і білорусам є про що разом поговорити під час спільних дискусій та помовчати під час пам’ятних дат: про розстріляних у 1930-ті митців, украдене ХХ століття, історичні шляхи до Незалежності…

Звісно, перемога білоруського культурного й політичного спротиву навряд чи матиме красивий кінематографічний фінал з гепі-ендом, адже, як показують білоруські події, ціна, яку доводиться за неї платити, занадто висока, а Лукашенка, схоже, збирається триматися за свою диктаторську ілюзію влади до останнього подиху. Та єдине можна сказати напевне: після 9 серпня 2020 року ми знатимемо й пам’ятатимемо Білорусь у тій версії, яку розповіли нам самі білоруси — власними голосами, тілами, прапорами, іншими символами, зрештою, власними життями. Частина цієї оповіді — під обкладинкою «Ми прокинемось іншими».

Більшість розмов у цій книжці (маю прохання до її майбутніх читачів зважати на дати інтерв’ю) відбувалася двічі: на початку протестів, коли перша кров мирних протестувальників уже пролилась — Аляксандр Тарайковський був убитий силовиками 10 серпня 2020 року, однак масштаб репресій, насилля і переслідувань через політичні переконання, а часто і без жодного формального приводу, ще не став нестерпно очевидним, — і набагато пізніше, в лютому й березні 2021 року, коли все піднесення перших місяців білоруського спротиву закреслила безжальна рука історії. Однак не викреслила, не стерла. Саме тому, розмовляючи з героями у 2021-му, хотілося, щоби травма не накрила своєю чорною жалобною хусткою все, що білоруси пережили влітку та восени, адже саме там з’явились і перемога над байдужістю, і віра в себе, і розуміння, що довкола безліч людей, які прагнуть жити в демократичній європейській країні, де поважають права і свободи, а передусім — людське життя.

Звісно, спроба зшити різні часові клаптики білоруських протестів не була легкою, адже події та настрої в Білорусі змінюються так швидко, що сказане ввечері — без сенсу друкувати в ранкових газетах, а люди, поки їхній шлях із пекла триває, як колись Орфей, не мають права озиратись. Але пам’ять — річ ненадійна, а спогади мають здатність змінюватися, тому, хай би чим скінчилися білоруські протести, хочеться, щоб світ пам’ятав не лише про звичайний фашизм лукашенківської влади, а й про звичайний героїзм людей Білорусі. Щоденний, як хатня праця, і тому не завжди помітний. Це, можливо, звучить трохи ідеалістично, адже після всіх жахів ХХ століття фраза «ніколи знов» була повторена стільки разів, що могла б замінити вірянам щоденну молитву, але нехай це бажання буде маленьким острівцем надії на те, що в нашому світі добро все ще здатне перемагати зло.

Ія Ківа, авторка та упорядниця книжки «Ми прокинемось іншими: розмови з сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє Білорусі»

^*Докладніше про це читайте в колонці редакторки видання Анастасії Левкової «Імена і суб’єктність» .