19 та 20 червня в Музеї Івана Гончара відбудеться ХІІІ Фестиваль української епічної традиції «Кобзарська трійця» – фестиваль для тих, хто хоче відкрити собі українську культуру через один із найдавніших її проявів — співогру та світоглядно-філософські надбання кобзарів. Цех-майстер Кобзарського цеху Микола Товкайло розповідає про сучасних кобзарів, особливості інструментів.
…Колись їх можна було почути щодня на вулицях міста чи села. Вони поширювали історії про минувшину, співали про любов до бога та про людську долю, були живим джерелом національної пам’яті та культурного коду. Колись за це їх репресували, найжорстокішими з методів. Їх винищували та цькували, аби змусити український дух замовчати назавжди. Та не вдалося.
Після Другої світової війни у світі залишився лише один чоловік, що грав на народній бандурі, саме з нього й почалася нова історія кобзарства. Якою вона є і хто вони — сучасні кобзарі? Розповідає цех-майстер Київського кобзарського цеху Микола Товкайло.
Діяльність сучасних кобзарів
Я — Микола Товкайло — цех-майстер Київського кобзарського цеху або простими словами голова громадського об’єднання «Київський кобзарський цех».
Цех об’єднує людей, які грають на бандурах, кобзах, лірах та співають традиційні кобзарські твори. В Україні наразі є три цехи: Київський, Харківський кобзарські та Львівський кобзарсько-лірницький цех. До них входять люди з різних міст, не лише з зазначених у назвах. Усі товариства об’єднані — разом все проводимо, і Кобзарську Трійцю також.
Головна мета діяльності кобзарських цехів — зберегти давню традицію кобзарства та продовжити її.
Ми не створюємо нових творів. Звісно, це можна робити, але хтось має зберігати те наше, давнє. Наша культура ж не почалася вчора чи позавчора, а існує в глибині тисячоліть. Відтак, є твори, які неперехідні, речі, яким по 500 років, і теперішні твори їх не заступлять. Це глибинні та символічні речі, вони для всіх часів. Традиційний кобзарський репертуар включає канти, псальми, тобто твори релігійної тематики, які кобзарі співали поза церквою, а також — українську епіку: думи, історичні пісні, козацькі пісні, балади.
Крім цього ми влаштовуємо наукові конференції, досліджуємо кобзарство та лірництво. Уже вийшло друком декілька монографій на цю тему: три книги Костя Черемського, нашого бандуриста, який ще й лікар за професією: «Повернення традиції», «Шлях звичаю», «Традиційне співоцтво», книги Володимира Кушпета: «Старцівство», «Школа реконструкції виконавської традиції (ліра, кобза, торбан, бандура, спів)» та книга Михайла Хая «Микола Будник і кобзарство». Опубліковані й матеріали конференцій, присвячених різним аспектам історії й теорії кобзарства. Для декого з учасників цехів кобзарство це професія, для інших як друга професія або хобі. Людина сама обирає свою роль в цьому.
Жінки не входять до учасників цехів і не стають ученицями. Нам важливо зберегти традицію. Якщо ми почнемо змінювати щось навіть у цьому плані, то просто все втратимо, ми вже майже втратили. Кобзарів фактично знищили у 20-ті та 30-ті роки ХХ-го століття: і моральним тиском, і постріляли. Тож наше завдання — відродити те, що було, а там вже побачимо. Можливо в столітті так 25-27-му будуть інакше вже робити.
Єдина людина в світі, яка після Другої світової війни грала на народній бандурі, або історія відродження кобзарства
Коли ми почали цим займатися, виявилося, що є два типи бандур: народні традиційні бандури та академічні бандури, які виникли в 2-й половині 20-го століття. Це фактично два різних інструменти: різний стрій, різний спосіб гри, різний репертуар і різна естетика.
Ба більше, після Другої світової війни виявилося, що лише одна людина в світі грала тоді на народній бандурі.
«Після Другої світової війни виявилося, що лише одна людина в світі грала тоді на народній бандурі»
Це був Ґеоргій Ткаченко, можна сказати, засновник нашого Цеху, адже якби не він, невідомо, що би було. Робити бандури він правда не робив, але виготовив креслення і за ним ми вже почали виробляти і відроджувати народні бандури.
Сам Ткаченко навчився кобзарству ще під час 1-ї Української революції 1916-1917 років. Він тоді навчався в Харківському художньо-промисловому технікумі і там уперше побачив на вулицях бандуристів, які мешкали в околицях Харкова. Від них традицію він і перейняв. Ткаченко доніс до нашого часу не лише інструмент, але й спосіб гри і репертуар у неспотвореному вигляді: думи, канти, псальми.
Звісно, у тих часах було ще багато бандуристів і лірників по всій лівобережній Україні, а на Правобережжі бандуристів уже не було – самі лірники. Після поразки української революції і визвольних змагань Україна була окупована московитами – встановилася так звана радянська влада й почалися репресії. І це були системні дії тодішньої влади, спрямовані проти української культури і її носіїв. В цих умовах кобзарі фактично опинилися поза законом: їм заборонили співати, мандрувати, вести звичний спосіб життя. Під заборону потрапив також традиційний кобзарський репертуар. За непослух – конфіскація бандури чи ліри, тюрма чи заслання, а то й розстріл. Кобзарські інструменти тоді стали називати націоналістичними, буржуазними, куркульськими, синонімів багато було і всі негативні. Й багато співців змушені були зректися своєї професії. А потім був так званий «кобзарський з’їзд» і голодомор. Лише одиниці пережили ті трагічні часи. А ті хто вижив, змушені були покинути народну бандуру. До прикладу, Єгор Мовчан — справжній бандурист, що був «сповна науки», зрештою перейшов на академічну бандуру, але повикидав зайві струни, тримав і грав на ній так, як на народній бандурі. Та це все ж було вже не те.
Навчання
У цехах ми також займаємося відтворенням та продовження давньої системи навчання кобзарів. Набираємо учнів, навчаємо та пускаємо їх у світ, як це і робили попередні братства, цехи та об’єднання. Навчання триває, як і у старі часи, залежно від здібностей та віку учня. Чим старший чоловік, тим швидше він переймає світоглядно-філософські принципи кобзарства та практику співогри. Загалом, навчаються кобзарству 3-5 років. До нас приходять всі, хто хоче, незалежно від віку, й отримують науку. Спосіб навчання традиційний, народний – із уст в уста та персональний підхід, незалежно від того має учень музичну підготовку чи ні.
Окрім співогри, кожен учень також йде в науку до гарного майстра, який вміє робити бандуру, кобзу, ліру, та майструє для себе інструмент. Таким чином він отримує собі інструмент, хай недосконалий, але на ньому вже можна вчитися. І головне, що пройшовши цю школу, він вже його ногою просто не шпурне. Зробити інструмент – це треба багато чого пізнати, і мозолі заробити, і пальці порізати або ще щось пошкодити, це ціле випробування.
Після навчання кожен майбутній кобзар складає своєрідний іспит. Перевіряється рівень майстерності, знання репертуару і головне — чи готова людина виконувати завдання, які стоять перед товариством. Наше головне завдання: грати і співати, і і співати конкретно кобзарські речі, тобто берегти і розвивати кобзарську традицію.
«Наше головне завдання: грати і співати, і співати конкретно кобзарські речі, тобто берегти і розвивати кобзарську традицію»
Ми намагаємося триматися і виконувати те, що до нас робили наші предки.Ми зберігаємо не тільки тексти стародавні, скажімо думи, створені в 16 столітті, не лише словесну частину, а й відтворюємо саме ту давню музику. Вона, я вам скажу, значно вище ніж деякі сучасні твори. При чому, музика, як і тексти, є результатом передачі їх із уст в уста, досить мало записів було, а збереглася ж до наших часів. Кожен кобзар має власний архів репертуару.
Особиста історія
Я сам прийшов до бандури десь у 70-х роках. Я тоді жив у Києві, працював, і захотілося мені музики, душа прагнула її. Тоді натрапив на оголошення, що на Подолі, де зараз Музичний театр, існувала самодіяльна капела бандуристів. Здається, її створив Андрій Бобир, відомий бандурист. Я пристав до цієї капели і став навчатися на академічній бандурі, але через певний час відчув, що то не те.
Я взагалі цікавився фольклором, кобзарством, читав літературу, щось штудіював і просто душа моя не приймала ту музику з академічної бандури. Ну що там було? Треньки-бреньки: “Я тебе люблю, а ти мене не любиш” чи навпаки. Приблизно таке ми тоді грали в капелі. Мені ж хотілося чогось справжнього. Я почав розпитувати, чи є справжні бандуристи в Україні. Тоді Віктор Лісовол, який також грав у цій капелі, познайомив мене з Ґеоргієм Ткаченком, і я попросився до нього в учні.
У Ткаченка було багато учнів. Не лише бандуристів, а й митців. Він мешкав на Солом’янці на п’ятому поверсі хрущовки, і там навчання відбувалося трохи конспіративно. Нижче поверхом жив відставний полковник КГБ, який доповідав куди треба, що мовляв до Ткаченка ходять якісь підозрілі люди і невідомо чим займаються.
Ткаченко — це визначна особистість. Він і архітектор, він і художник. У нього було маса виставок в ті часи, багато його картин є по музеях України, в тому числі і в Музеї історії Києва, і у Музеї Івана Гончара. Видатна людина, але за радянських часів не був у спілці художників України, бо туди “ненадійних” не пускали.
«Знаєте, чим ми цікаві для Європи? Бо ми зберегли традицію нашого співу, а вони свою загубили»
Стереотипи про Кобзарів
Мало що люди думають про нас. Про що говорити, якщо у консерваторіях не викладають народну бандуру, навіть у формі факультативу. Тому ті студенти, що там навчаються, навіть не знають нічого про це.
У минулі часи кобзарів сприймали як «божих людей». В основному вони були незрячі чи мали якесь каліцтво. Тоді вважалося, що здорова людина може заробити на хліб будь-яким способом, а ось співогра віддавалася незрячим. Утім у них був і краще розвинений слух, і відчуття. Завдяки їхньому репертуару їх так називали, бо вони «треньки-бреньки» не виконували, співали не про люблю — не люблю, а про вищу любов — до Бога.
Наразі ж мало хто про нас знає. Іноді звертаються європейці, запрошують до себе. А знаєте, чим ми цікаві для Європи? Бо ми зберегли традицію нашого співу, а вони свою загубили. В Україні ж ось влаштовуємо фестиваль Кобзарська Трійця щороку, аби зацікавити людей, показати їм справжню живу традицію.
Розкажу історію про хорову капелу «Думка». Коли вони вперше після створення у 1921 виїхали на гастролі і прибули до Переяслава, їх знаєте скільки людей зустрічало? Кілька тисяч! І це в будній день. Бо люди тоді обізнані були, вміли та любили співати, їм цікаво було. Вони собі думали тоді: “А що ця Думка може, а я може краще заспіваю”. Тож ми хочемо, аби і надалі поширювалася кобзарська традиція, аби відроджувався інтерес до неї у людей і відчуття причетності.
Бо ж саме звучання цього інструмента — бандури, воно українців поціляє в саме серце.
«Саме звучання цього інструмента — бандури, воно українців поціляє в саме серце»
Фестиваль Кобзарська трійця
Ми влаштовуємо схожі за наповненням щорічні фестивалі. Минулого року він правда був онлайн, а цьогоріч через пандемію не буде виставки та наукової конференції. Та вона плануєтьсяу жовтні на Покрову.
Цього року, 19 та 20 червня будуть майстер-класи, де ми показуємо як робити наші інструменти і грати на них. Впродовж цих днів ми будемо кобзарювати біля вхідної брами до Музею Івана Гончара, як традиційно це й відбувалося.
Буде також два концерти, де виконуватимемо традиційний кобзарський репертуар. При чому в суботу і неділю будуть різні учасники, бо ми вже в один концерт не вміщаємося. До концертів ми також залучаємо й наших кращих учнів – їх треба «обстрілювати», привчати до публіки.
Зранку у неділю 20 червня ми будемо освячувати новостворені інструменти у Михайлівському монастирі, в церкві Іоана Богослова. Це теж давня традиція.
Тож, приходьте в Музей Івана Гончара. Тільки тут Ви зможете побачити традиційних бандуристів та лірників, почути у їх виконанні справжні кобзарські думи, історичні, козацькі пісні, балади, канти і псальми. Саме ці твори складають основу традиційного кобзарсько-лірницького репертуару.
Подія фестивалю у фейсбуці.
