До 12 червня у Galeria Bielska BWA, польського міста Бельсько-Бяла, триває виставка «Блакитне збіжжя». Художник Міколай Собчак досліджує проблему українсько-польських відносин.
Чому вирішили взятися за таку тему?
— Ідея виникла рік тому, 8 травня, якраз на день Пам’яті та примирення. Передували цьому довгі розмови з моїм другом, українцем Тарасом Гембіком, про часто протилежні погляди на одні й ті самі події нашої спільної історії. Почали аналізувати, чому це так. Тарас з Волині. А для поляків перша асоціація з цим словом — неприємна. Згадують тисячі закатованих УПА поляків у 1943-му. Але мало хто задумується, чому це сталося. Ніхто не згадує сотні років поневолення українських земель Польщею, жорстоке ставлення панів до селян. 1938-го на Волині, зокрема, Варшава організувала акцію ревіндикації церкви православної. Масово знищувалися храми східного обряду, або перетворювалися на костели. Неважливо, була це церква ХVI століття, чи зведена за останні 20 років на той час. Також прагнули переселити на українські родючі землі “справжніх” поляків. А українців – у якісь заокеанські колонії в Латинській Америці чи Африці. Таким чином хотіли побудувати польську ідентичність. Це була велика помилка. Бо польська нація ніколи не була гомогенною. Це комбінація з поляків, німців, українців, татар, євреїв. Ми зруйнували наш культурний спадок своїми руками. І не знаємо, чим би закінчилась ця історія, якби не почалась Друга світова. Я зосередився на дослідженні історії наших країн, починаючи з Люблінської унії 1569 року і до Волинської трагедії. Дуже допомогла в цьому завданні книжка про історію взаємовідносин України, Польщі і Росії професора із Сорбони Даніеля Бевуа “Український трикутник”. Сюжети для написання картин брав з неї.
Яка концепція виставки?
— Поділив її умовно на дві частини. Перша – освітлена, де глядача зустрічає так званий іконостас. Не справжній, а стилізований. Складається з 5 картин, багатошарових за сюжетами. Але об’єднаних темою. З першого залу глядач поринає у другу, темну кімнату. В ній на всю стіну показуємо наш спільний з Тарасом Гембіком фільм “Упир”. На створення якого надихнула праця Юліуша Коссака з однойменною назвою. В ній досліджує проблему іншого, чужинця, якого символізує упир. Це істота з двома душами. Одна покидає тіло під час смерті, а інша повертається, щоб оживити його. Живиться кров’ю і молоком. Неконтрольований, може убити. Саме такими багато років поляки бачили українців. Упир зустрічає у церкві, де живе, клерка з міністерства. Останнього прислали провести інвентаризацію у храмі. Починають розмовляти. Упир проводить бюрократа епізодами з свого життя. У фіналі службовець розуміє, що ті, кого поляки роками вважали монстрами, мають свою правду. Яку не намагались зрозуміти. Вважали, що українці пили їх кров. А насправді, самі не є кращими. Хочемо зламати цю традицію побудови історії на міфах і упередженнях. Фільм зроблений не з повчальною метою. А для залучення глядача, щоб ніби на своєму досвіді пережив події. Спробував проаналізувати минуле, що призвело до страшних наслідків.
Ваші картини багаторівневі, із складними сюжетами і історичними алюзіями. Надихаєтеся народним мистецтвом, міфологією. Звичайний глядач не одразу збагне, які смисли закладені в роботах. Розкажіть про кілька сюжетів.
— Так, дійсно. Мені подобається працювати з історією, насичувати картину кількома сюжетами і смислами. Я не хочу, щоб глядач розумів, яка найважливіша частина в картині. Кожна з них творить цілісність. Має обрати сам з безлічі компонентів. Дивитися глибше і помічати деталі.
Захоплююсь українським народним мистецтвом. В одній з робіт іконостасу “Вершники” використав сюжет з картини Марії Примаченко “Кінь в смутку”. Російська пропаганда у 19 столітті зображувала українців як диких коней, що біжать через палаючий пейзаж, залитий кров’ю. Через поширені селянські бунти, під час яких вбивали своїх панів. Троє чорних коней зображені реалістично. А четвертий – в стилі Примаченко. Коли дізнався про потрапляння російської ракети у музей художниці на Київщині, зобразив її коня. Ці четверо коней можуть нагадати чотирьох вершників Апокаліпсису. Що несуть такі біди, як пандемія, війна, голод, посуха. І це наша реальність. Вершники мчать на шаленій швидкості, залишаючи позаду всі описані біди. Саме так уявляли українців – як дику, неконтрольовану енергію. Це, звісно, було пропагандою. Нагорі картини бачимо образ з ікон, що вціліли в рамках акції ревіндикації. А знизу зобразив чоловіка й жінку, яких примусово переселили, в народному вбранні з немовлям і сокирою в руках на пляжі в Бразилії. Цей сюжет взяв з обкладинки часопису “Польща на морі”. Під час навчання в Академії образотворчого мистецтва в Амстердамі задумався над проблемою колоніалізму. Оскільки це міжнародна резиденція для художників з усього світу, тут багато студентів з колишніх голландських колоній. Вони створюють клуби, де обговорюють проблему. Помітив, що про колоніалізм говорять тільки в західно-атлантичному контексті. Але чомусь про нього не згадують у моїй центрально-східній Європі. Почав одержимо досліджувати проблему.
Мене вразила художниця Поліна Райко з Херсонщини. Не люблю називати таке мистецтво наївним, примітивним. Моя картина “Янгол” містить її сюжет. Захоплююсь тим, як вона розписувала стіни і стелю своєї хати зображеннями янголів, святих, птахів, квітів. Це виглядає як церковний інтер’єр, перенесений у хату. Створює містичне враження. Зблизька картина виглядає ніби опаленою вогнем. Здалеку можна роздивитись фрагмент фотографії вірних, що стоять перед храмом, що охопив вогонь. Тримають вцілілі образи. Янгол, взятий з картини Райко, одягнений у форму медсестри, що своїми руками прикриває палаючу церкву. Обрамлена картина сюжетами двох польських митців – Юліуша Коссака і Яна Матейко. Коccак створив альбом “Волинь”. На його обкладинці зображений економ на коні з батогом у руці і селяни, які працювали на його землі. Польські землевласники відомі своєю жорстокістю у ставленні до українських селян. Зокрема, за невиконану роботу селянина могли облити киплячою смолою. Поміщик же міг просто відкупитися від покарання. Тоді одним з вироків було обійти костел три рази. Система дозволяла жорстоке поводження з селянами, що відробляли панщину. Нагорі ж картину обрамляє сюжет Яна Матейки з його картини “Полонія. Рік 1863”. Пані в чорній сукні символізує Польщу, від неї російські солдати відривають жінку в білому. Це Русь, тобто сучасні Україна і Білорусь.
На картині «Гарем» бачимо жінок в українському вбранні. Яку історію тут хотіли розказати?
— Зобразив гарем Мечислава Потоцького, який він заклав у своєму палаці в Тульчині на Вінничині. Надихався модою на орієнталізм, яка панувала в ХІХ столітті. Декорований відповідно. В ньому ґвалтували селянок. В основі сюжету картина Ежена Делакруа “Алжирські жінки в своїх покоях”. Бачив, як її відреставрували в Луврі. Була пожовкла, тьмяна. А насправді кольори шалені. На картині створіння з тілом у вигляді чоловічого статевого органу і головою Потоцького обвиває жінок. Хотів, щоб це мало огидний вигляд.
Кажете, що хочете зламати традицію побудови історії на міфах. Як це зробити, якщо пропаганда роками вкладала потрібні упередження людям у голови?
— Ми ніколи не робили належних спроб написати історію, базовану на фактах. Обидві наші нації надають перевагу переписуванню історії своїх країн, базуючись на міфах. Польща ніколи не усвідомлювала себе як гнобителя. Ми завжди вважали себе жертвами. Тими, хто страждає, як Христос. Але наше співіснування з українцями протягом більш як чотирьох століть було болючим для вашого народу. Це, своєю чергою, призвело до страшної Волинської трагедії. Ми думали, що невдячні українці вбивали наших бабусь. Але ми ніколи не намагались зрозуміти, звідки походить ця жорстокість. Бо не хотіли. Польща завжди блокувала освіту в Україні. Перші україномовні школи виникли на західній Україні у 1930-х завдяки воєводі Генріху Юзефському. Він був українцем. Хотів зробити баланс з україно- і польськомовних шкіл. Згідно Конституції представники української меншини були польськими громадянами. Якщо ти хотів бути освіченим, мусив вивчати так звану цивілізовану мову. Якою була польська. Але ж в Україні були такі відомі письменники, як Тарас Шевченко, Леся Українка та інші. Які намагались врятувати, зберегти українську мову. І просувати її у світі. Як мову нації, що бореться за незалежність, свободу.
Путін розпочав війну проти України, виголосивши свою довгу промову про те, що України не існувало. Її створив Ленін. Росіяни, задурені пропагандою, роками “споживали” цю маячню. Більше того, ми усі її “їли”. Зі школи нам розповідали вигідну історію. А зараз ми чомусь дивуємось, як так сталося, що розпочалась війна. І ображаємось, чому Захід не розуміє страшної загрози зі сторони Росії? Чи ми дійсно думаємо, що у німців, голландців, французів був час на вивчення, аналіз наших проблем і спадку? Звісно, ні. Бо ми ніколи не намагались “доставити” їм правдиву інформацію. А тепер хочемо, щоб вони швидко зрозуміли витоки проблеми, яка сягає декількох століть. Але вони мають свої власні колонії, жорстокість і геноциди.
Пам’ять минулих поколінь вже в нашій крові від народження. Історики привносять елемент суб’єктивності. А це небезпечно. І цим користається пропаганда. Бути істориком означає шукати правду, але бути свідомим, що достеменно нам ніколи її не дізнатися. Тому важливо працювати з пам’яттю, аналізувати історію, аби не дозволити змінювати її кривавим режимам. Межа між гнобителем і пригнобленим неймовірно тонка. Слухаючи страшні історії з війни в Україні, ми переймаємося. Питаємо: Що було б, якби ґвалтували твою матір? Але не ставимо питання: Що, якби я сам був ґвалтівником? Бо ми на стороні світла, добра. Але я походжу з тієї культури, яка століттями вбивала і ґвалтувала.
Добре, що сьогодні поляки проявляють найкращі якості по відношенню до українців. Але ми пам’ятаємо і приклад з біженцями із Близького Сходу на польсько-білоруському кордоні. Тоді їх не пустили в ЄС, прирекли помирати у лісах. А через кілька місяців ми перемкнулись у режим святих. Можна рятувати біженців, а можна бути причиною того, що ці люди змушені тікати зі своїх країн. Усвідомлення, прийняття уроків минулого може запобігти тому, що ми опинимось в ролі російського солдата.
Текст і фото Анастасія Хлапоніна
