«Світло далекої зірки»

Аманда Лі Коу

Наприкінці червня у Видавництві Старого Лева вийде друком роман письменниці Аманди Лі Коу  «Світло далекої зірки»  у оформленні  Творчої майстерні «Аґрафка». Kyiv Daily публікує з дозволу відавництва урривок про знайомство Лені Ріфеншталь з Гітлером.

Ця розповідь починається з випадкової світлини, зробленої на одній з артистичних вечірок у міжвоєнному Берліні, де вперше перетнулися життєві траєкторії трьох жінок — Марлен Дітріх, Анни-Мей Вонг та Лені Ріфеншталь. Перша з них — німкеня, що покинула рідну країну в час нацистського панування й стала американським символом свободи. Друга — американка китайського походження, чужа в Америці і в Китаї, чия акторська кар’єра — це ненастанне долання культурних стереотипів. Третя — німкеня, авторка визнаних кіношедеврів, яка поховала свій талант, поставивши його на службу Адольфові Гітлеру.

Три зірки кінематографу — мистецтва, що уособлює довге XX століття, такі яскраві й різні. У їхньому світлі розкривається ціла епоха, сповнена відчайдушної творчості, боротьби за мрію, незмірного болю та неминучої самотності. Долі реальних людей авторка відтіняє історіями вигаданих, але реалістичних героїв, створюючи багаторівневе й багато­голосе сюжетне полотно, що широко розгортається в часі і просторі.

«Світло далекої зірки» — перший роман англомовної письменниці родом із Сінгапуру Аманди Лі Коу, який, завдяки хисту й майстерності авторки, здобув високу оцінку критиків і припаде до смаку шанувальникам драматичної та художньої біографічної прози.

Видано за підтримки National Art Council Singapore

Аманда Лі Коу «Світло далекої зірки» / Переклад: Анна Вовченко. Л.: Видавництво Старого Лева, 2022

Замовити

УРИВОК

Дізнатися більше про чоловічка з вусиками виявилося неважко. Його антикорпоративні, антикапіталістичні, антибуржуазні промови здобували дедалі більшу прихильність серед утомлених, розчарованих робітників, які щосили борсалися, проте ледь-ледь могли заробити собі на хліб. Усі, навіть його опоненти, згодні були, що він — блискучий оратор. Він відбув ув’язнення за спробу путчу, а тепер очолював праворадикальну Націонал-соціалістичну партію. У нього велике майбутнє, подумала собі Лені. Треба якось познайомитися з ним особисто. Звернутися не зашкодить. Найгірше буде, якщо він не відповість. З виборами ще нічого не зрозуміло, виграти може будь-хто, а якщо він таки переможе, то буде вже пізно. Зараз або ніколи — і байдуже, що вона гадки не має, чим саме він може їй допомогти. Якщо ж НСДАП із тріском програє, не біда: амбітна жінка завжди знайде собі чоловіка, щоб запросити на каву.

Сутужно було тільки з часом. Через тиждень Лені мала їхати до Гренландії на зйомки «SOS. Айсберг», але це навіть на краще. Вона напише йому листа: даруйте, мабуть, я дурна, що звертаюся до вас отак, у письмовій формі, та ми їдемо в Арктику на зйомки нового фільму — веземо з собою сорок наметів, дві тонни техніки й білих ведмедів із гамбурзького зоопарку. Цікаво, чи це його заінтригує — вона десь за тисячі кілометрів, творить мистецтво в такій непривітній місцині…

Напередодні поїздки їй зателефонували. Чи зможе панна Ріфеншталь завтра по обіді приїхати у Вільгельмсгафен? Вождь НСДАП хотів би зустрітися з вами. Вранішнім поїздом ви прибудете о четвертій. Партія відшкодує вам дорожні витрати. Вас зустрінуть на станції і відвезуть до нього в Горумерзіль. Лені затамувала віддих. А це не розіграш? Ви обіцяєте?

Уранці її бентежила споконвічна проблема кожної новобуржуазної жінки: шафа тріщить від речей, а вдягти нема чого. Одначе зараз від цього, подумала вона з ретельно відміряною дрібкою перебільшення, залежить її життя. Лені вибрала білу крепову чайну сукню й уклала каре.

О четвертій пополудні вона стояла на платформі вокзалу у Вільгельмсгафені.

Високий чоловік у простому костюмі підвів її до червоного мерседеса. Лені здивувалася: така помітна марка, та й колір теж… У машині вона намагалася підтримувати розмову. За що її удостоїли такої швидкої відповіді? Вона ж навіть не сподівалася, що її лист прочитають. Ні, справді!

Перед мітингом ми прогулювалися понад морем, пояснив ад’ютант, і розмовляли про кіно. Наш вождь міркував, кому він хотів би довірити закарбувати образ партії на кіноплівці. Я пропонував кандидатури, але він не виявив жодного зацікавлення. Загледівся на воду і спитав мене, чи бачив я сцену танцю головної героїні на морському березі у «Священній горі». Сказав, що ця акторка вже почала знімати свої фільми. Хороші фільми. Лені Ріфеншталь. Подивіться її роботи, сказав він, можемо попрацювати з нею. Жінка? — здивувався я. Даруйте, не знав, що є жінки-режисерки. Він відповів: а що такого? Я повернувся в готель, а там на мене чекала пошта з Коричневого дому, і з нею ваш лист. За чаєм я нагадав йому: пам’ятаєте, ви казали про Лені Ріфеншталь?

Так, і що?

Вона сама вам написала.

Він узяв листа. Прочитав і сказав: усе не випадково. Спробуйте з нею зв’язатися.

Машина сповільнила хід, зупинилася, і перед Лені розчахнулися дверцята. Вона виступила на берег моря й одразу побачила його — в білій сорочці й темно-синьому костюмі з краваткою, без капелюха і в наваксованих черевиках. На шиї у нього висів бінокль. Вони обмінялися формальними привітаннями, він запросив її прогулятися над берегом. Гаряче тут не в пору, завважив він. Лені хотіла справити на нього враження, але не знала, як з ним поводитися.

Не в пору! — весело повторила вона.

Він дивився в бінокль на море й розповідав їй усе, що знав про судна, які проходили повз. Це катер, пояснював він. У нього вітрила різного розміру. Це йол. А це шхуна. А оте велике? То, напевно, дрифтер. Він удавано недбало жонглював темами: то говорив про Ваґнера (Обожнюю Ваґнера! — спромоглася вставити Лені), то про баварського короля Людвіга ІІ. Аж нарешті дійшов до кіно. Вичерпавши весь набір загальних фраз, він прокашлявся й визнав за необхідне майже сором’язливо сказати: я бачив усі ваші фільми. Коли ми прийдемо до влади, надіюся, саме ви будете створювати всі партійні стрічки. У цю мить Лені зрозуміла, що умови їй диктуватиме він, бо йому від неї потрібно більше. Отже, гонитву за згодою слід розтягти якнадовше, а це вона вміє. Ох, мовила Лені, я ж зовсім не знаюся на політиці.

Тим краще, не забарився він із відповіддю. Мені потрібен мистецький документ нашого часу.

Він розповів, що найбільше йому сподобалося «Блакитне сяйво». Чи варто казати, як він був вражений тим, що в цьому фільмі вона не просто зіграла роль, а ще й виступила режисеркою, авторкою сценарію і монтажеркою?

Лені злякалася, раптом він вирішить, наче вона одержима бажанням мати тотальний контроль і з нею важко буде домовитись, тому заходилася вибачливо пояснювати, що взялася за все одразу лише через стислий бюджет: мовляв, виробничі витрати скрізь доводилось урізати. Насправді ж вона ненавиділа зніматися у сторонніх режисерів, так само як і знімати сторонніх акторок, і була переконана, що найкраще зробить усе сама, та озвучити це означало виставити себе мономаніячкою.

Як дивно, насупився він. Чи я неправильно розумію?

Даруйте? — заціпеніла вона.

Ваша Юнта непорочна. Я був упевнений, що ви взяли весь робочий процес під свій особистий контроль, щоб нікому й нічим не дозволити заплямувати цю чистоту. І саме цього ми шукаємо для Німеччини. Легко знайти собі послідовників, додав він. Але набагато важче знайти союзників.

Так, авжеж, негайно змінила вона курс. Але я сама лише починаю пробиватися. І я жінка. Не варто мені, мабуть, говорити так прямо, але коли Фанк, Пабст і Ланг…

Він підняв руку. Не порівнюйте себе з іншими, звелів майже тим самим голосом, який звучав на стадіоні. Не ображайте себе. І мене також не ображайте: я знайомий з їхніми роботами. Але я запросив саме вас на зустріч, тому що в «Блакитному сяйві» побачив, як ви вмієте горіти.

Горіти?

Той, хто хоче сяяти, як сонце, мусить так само горіти. 

Лені затамувала віддих.

Може, погодитися, думала вона. Робота хлібна, а якщо партійні фільми йому сподобаються, можна буде попросити фінансування й на свої власні. Фанк в усьому її підтримував, але їхні шляхи розійшлися, відколи Лені вирішила пробиватися сама. Її самостійні зусилля здобувалися на помітну увагу: дехто навіть хибно гадав, що це теж Фанкові роботи. Їй це дошкуляло, вона хотіла дистанціюватися від нього. Краще здатися на допомогу організації, партії, з якою можна вибудувати професійні відносини, ніж на ласку підтоптаного вже ментора, примхливу милість якого-небудь грошовитого спадкоємця чи привабливі чеки від кіностудій. А в Г. відчувалося щось… Так, він виявився куди сором’язливішим, ніж Лені могла припустити, анітрохи не гарним (для початку, думала вона, варто б йому зголити ці вусики) і нижчим, ніж уявлявся, але від нього що далі, то менше хотілося йти. Що це — його спокійна впевненість у собі? НСДАП не здобула ще жодного місця ні в уряді, ні в парламенті, а він уже розводиться про те, які фільми замовлятиме режисерам після виборів. Чи така поетична серйозність? У її фільмах, розповідав він, дуже відчувається, як вона прагне єдності і тривкості, яких так бракує надовкіл. Міфічний погляд із минулого в майбутнє. Він знає, він сам такий. Разом вони повинні винайти нову мову для цього.

За спиною в нього жовтогаряче сонце повільно сповзало за обрій.

Лишайтеся на вечерю, запросив він.

Я б радо, мовила Лені, проте мушу повернутися першим вечірнім поїздом. Завтра ми зі знімальною групою їдемо з Гамбурґа в Арктику.

Лишайтеся на ніч, відповів Г., а вранці ми організуємо для вас приватний літак.

Приватний літак? Ви що, мене за носа водите?

Я звик завершувати розпочаті справи, мовив він. То ви приєднаєтеся до нас?

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.