Днями до Києва приїздить нідерландський кларнетист Мішель Маран, аби дати тут кілька концертів та майстеркласів для молодих музикантів. Маран — приклад сучасного виконавця, коло інтересів якого заледве закривається: класична музика, фотографія, історія, клейзмерська музика, цікаві співпраці та міждисциплінарні проєкти, які дозволяють по-новому глянути на світ. Про свій музичний шлях, співпрацю з композиторами та унікальність концертів сучасної музики Маран розповідає в інтервʼю. 

Чи можете кілька слів сказати про своє навчання? Певна річ, що воно не обмежилося стінами консерваторії в Амстердамі та роками навчання…

Звісно, навчання бере не один день, це процес, і багато в чому він залежить від твого розуміння світу. Інша річ — вчителі. Мій консерваторський викладач Вальтер Бойкенс був не так ретельним вчителем, скільки чудовим виконавцем. Він мав часті гастролі, а відтак давав мені багато свободи досліджувати кларнет у свій спосіб. Він був досить консервативним, як і більшість кларнетистів у той час, але він ніколи не наполягав на своєму, а давав мені можливість йти за власними бажаннями і потребами. 

До прикладу, під час навчання у консерваторії моя поведінка могла відрізнятися від решти студентів. Я міг дозволити собі поїхати на пів року, і мій викладач не казав жодного слова впоперек мого бажання. Зазвичай за таке студента відраховують, але мій викладач мене захищав. 

Сучасною музикою я зацікавився у підлітковому віці, і з 16 років почав грати ці твори, тож це стало моєю пристрастю певною мірою. Пізніше у 1984 році мені випала можливість мешкати певний час у будинку Карлгайнца Штокгавзена, маючи нагоду спілкуватися з ним та співпрацювати творчо. Я рішуче вхопився за цю ідею, і це стало можливим виключно завдяки Бойкенсу, який звільнив мене від занять на цей час. 

Так можна і Штокгавзена таким чином зарахувати до моїх вчителів. І не тільки його — будь-яку людину, яка траплялася на моєму шляху. Особливо мене надихали композитори, аніж кларнетисти. Безумовно серед виконавців безліч справжніх профі, і багато хто точно майстерніший за мене, втім класичне виконавство для мене виявилося досить обмеженою цариною. А в композиції — завжди відкриття, завжди щось нове і незвичне. 

Зустріч з Олівʼє Мессіаном стала також важливою для мене. Я мав тоді проєкт з Національним філармонійним оркестром у Руані. І Мессіан був у тому ж місті протягом двох тижнів. Я любив його музику, а Квартет на кінець часу грав залюбки ще з підліткового віку. Тож я попросив про зустріч з ним, аби зіграти йому третю частину з Квартету, яка для кларнету соло. Він прокоментував мою гру, а загалом схвалив мою інтерпретацію. Для мене це було важливо, і я — щасливчик, бо ця зустріч сталася буквально в останні місяці його життя (Мессіан помер 27 квітня 1992 року — авт.).  

І таких важливих зустрічей було чимало, вони визначаються колом власних зацікавлень. 

Мені пощастило вчасно зрозуміти, що консерваторія — це важливий етап у формуванні музиканта, коли набуваєш багато корисних навичок. Але водночас це сампочаток, найперші кроки у становленні виконавця. А скільки всього — попереду. Важливо лише власний інтерес та допитливість. І тоді будуть траплятися люди, від яких можна багато чому навчитися. 

У вас є вища освіта у філософії. Цікаво, чи мало це вплив на виконавську творчість?

Красиво сказати, що філософія вплинула на мене як на музиканта, але це не зовсім так. Все ж ці дві царини лежать паралельно. Зацікавленість філософією зʼявилася ще у роки навчання у консерваторії, звідтоді я тримав думку, що добре би було заглибитися у цю ділянку. 

Консерваторія — це своєрідний монокль, який дає фокус лише на одному предметі — власне музиці. Якщо ви музикант і хочете грати добре, все що вам треба — це орієнтуватися у класичній музиці і знати свій інструмент. Для цього консерваторії достатньо. А ось якщо ви хочете стати хорошим письменником чи актором, вам потрібно мати набагато ширші знання. Проблема ж музикантів, як і в принципі, танцівників, — це зосередженість виключно на своєму мистецтві. Це обмежує. Звісно, ті з них, що досягли значних успіхів, більш відкриті до різного.

Отож після отримання диплому у консерваторії мені захотілося позбутися цієї обмеженості, і я почав вивчати геть іншу сферу — філософію. Тож прямого впливу немає, але це змінило мій спосіб мислення як людини. 

І ця зміна мала вплинути певним чином на ваше музичне мислення… 

Так, слушно. Я завжди допитливий у музиці і не хочу повторювати інших. Кларнетний репертуар дуже обмежений: всього 5-6 добрих концертів, стільки ж сонат, тобто приблизно 20-30 шедеврів, в той час як у скрипалів чи піаністів їх тисячі.. Отож кларнетисти вимушені часто грати ті самі твори, що і решта. Тому мені важливо співпрацювати із сучасими композиторами, аби сприяти появі нових творів для кларнету. І в цілому завдяки наполегливості кларнетистів у ХХ столітті кількість творів для цього інструменту збільшилася значно, порівняно з попередніми століттями.

Мені значно цікавіше це, аніж добре зіграти тисячний раз концерт Моцарта. Безперечно, це потребує майстерності, і це чудова музика, яка заслуговує уваги. Але мені від цього мало задоволення. Звісно, я теж інколи граю того самого Моцарта, але зі значно більшим інтересом є вивчаю традиційну музику, виконую сучасну класичну тощо.

Так, окрім всього, ви приділяєте чимало уваги традиційній музиці — це досить незвично для класичного музиканта. 

Але це цікаво! Я граю клезмерську музику, хоча не маю єврейського коріння. Нещодавно я почав грати у румунському гурті — зокрема ромську музику. Тут я тільки початківець, але заінтригований, бо це поле, яке мені досліджувати і досліджувати. 

А як виглядає ваша взаємодія із композиторами, коли ви працюєте над новим твором?

Ситуації бувають різні. Перші мої співпраці сталися ще в консерваторський час. Я звертався до таких само студентів, як я, ми разом обговорювали ідеї та підтягували навички одне одного. У такому разі я був більшим експертом, бо знав про можливості кларнету більше, ніж композитори. Але від композиторів теж можна багато чому навчитися — мислити неординарно та ставити під сумнів усталені речі. 

Зазвичай така співпраця — це покращення твору у виконавському плані спільно з композитором. Я бачу чернетку твору, розумію, що якийсь прийом не спрацює, як задумувалося, або щось не зіграється. Зрештою, композитори бувають різні. Хтось прагне досягти конкретно задуманого звучання, хай би там що. А хтось досить гнучко ставиться до композиції і враховує коментарі виконавця. 

Але чи вартує цей довгий і марудний шлях такого залучення і віддачі?

Але ж хочеться грати нові цікаві твори (посміхається). Тут я не шкодую про свій час. Зрештою зараз є нова болячка у композиторів — вони пишуть за компʼютером, де у міді версії все звучить ідеально. Але чи можна це зіграти живому музиканту на справжньому кларнеті — питання відкрите. Тут якраз бракує тієї старої освіти, яка тисла на нас своєю консервативністю у свій час. Та що вдієш — варто знати про можливості інструменту, його технічні особливості тощо. Але й те не біда, все можна пояснити, аби було бажання. 

Говорячи про консервативність музичної освіти — а який натомість ваш підхід до викладання виконавцям, як грати сучасну музику?

Мій викладацький досвід не є системним, здебільшого мене запрошують на кілька семестрів в академії або взяти участь у майстеркласах — як наприклад цього разу Практикум від Центру музики молодих. Але все ж з виконавським досвідом приходить розуміння, як краще працювати над твором, і я охоче з цим ділюся зі студентами.

Найперше — це те, що я зрозумів під час співпраці з Штокгавзеном. Сучасний твір треба сприймати так само серйозно, як і класико-романтичний, і так само ретельно ставитися до його тексту. Бо думати, що тут використовуються сучасні витребеньки, оці ваші розширені техніки, і це дозволяє грати некоректний ритм чи ноту, — хибно. Хороші композитори чітко відзначають, якого звучання хочуть досягти, і виконавцеві його треба добути з такою ж ретельністю, як і в класичному творі. Недбальство тут неприпустиме. 

Зрештою розширені техніки часто використовуються у сучасній музиці, тож їх можна вивчити, як гами. Мультифоніки, клацання — це не має щоразу викликати у виконавця подив. Ну і насамкінець не забувати, що це музика, і її не варто грати механічно. Ніхто не скасовував синтаксису чи логічно згрупованих фраз. Це не просто звуки, позбавлені сенсу. 

Ну і для виконавців зажди важливо тримати у голові, що концерт сучасної музики — це як правило унікальна подія. Поєднання саме цієї програми, локації, часу, виконавців, публіки роблять його неповторним. Це не ще одне виконання відомого твору, але щось більш особливе, що існує тільки тут і зараз. Тому поведінка на сцені, спілкування з публікою відіграє свою роль у тому, з якими враженнями слухач вийде із зали. Отож і про це теж треба думати. Це те, що поп-музиканти розуміють значно краще, аніж класичні виконавці. А дарма. 

У Києві 20 травня ви зіграєте концерт Shifting Images. У чому особливість цієї програми та як вона змінювалася за час існування?

Вперше я виконав цю програму у 2010 році. До цього часу я відіграв чимало концертів і зрештою ця діяльність стала настільки звичною, що я почав шукати щось нове, що викликало у мене подив і бажання досліджувати. У цей час я серйозно захопився фотографією і проводив багато часу з камерою в руках. Тож в один момент я подумав: а що як поєднати музику та фотографію? 

Першою такою спробою став проєкт Garden of Love (“Сад кохання” за однойменним віршем Вільяма Блейка — авт.). Це був корисний досвід, і я багато чого тоді зрозумів. Проблема у поєднанні зображення та музики у тому, що люди здебільшого дивляться, а музику сприймають як фон, вона, наче в кіно, лише підкреслює те, що на картинці. Мені ж хотілося навпаки — використати зображення, щоб увиразнити сприйняття музики. У такому разі важливий баланс, аби жодне з медій не переважувало і не забирало забагато уваги. 

Спершу я дочекався усіх творів, бо частина з них були спеціально замовлені у композиторів. Поки я розбирав і робив записи музичних творів, то зрозумів, що не всі вони годяться, аби бути супроводженими фотографією. У деяких випадках це не працює. Тоді почав підбирати фото. І звʼязок між зображеннями та музикою тут був дуже різний. У деяких випадках фото ледь не ілюструвало те, що у музиці, у деяких звʼязок був більш тонким. 

Зрештою цей проєкт не існував безперервно. У разі, коли я розумію, що щось йде не так, як мені хотілося б, і поки я не знаю, як це покращити, я відкладав цю програму і просто думав про неї. Мені не хотілося робити концерти, просто щоб мати концерти. Тоді раптом я повертався до цього задуму, щось міняв і знов грав цю програму, але вже оновлену. Головне для публіки — це слухати цей концерт без будь-яких упереджень і бути відкритим до нового досвіду.

• Почути гру Мішеля Марана можна на концерті у Філармонії 19 травня о 19.00. 
• А також на його сольному концерті Shifting Images, де поєднується сучасна класична музика та фотографія, — у Малій опері 20 травня о 19.00.
• Також Мішель дасть майстеркласи для молодих кларнетистів: у Філармонії 18 травня та у рамках Практикуму для виконавців нової музики від Центру музики молодих та Vere Music Fund 17–21 травня. 

Розмовляв Володимир Руденко

Текст — Марина Гордієнко

Мішель Маран — музикант (кларнетист та композитор) та фотограф.