Зумій прогарчати своє ім’я 

Руслан Горовий

Що значить назвати когось за іменем? Забезпечити посмертною славою, адже фамма вимагає знати на ім’я того, пам’ять про кого вшануєш. Наразити на небезпеку, поки ця людина жива. Назвати за іменем – не просто поінформувати про людину, а й описати її, та часом означити в її «провідній» ролі. 

Вони звуться: Денис, Сергій, Іван, Марія, Валентин, Марко, Ніна. 

Нічого аж такого екзотичного в цих іменах нема. Це вам не Антігона і Едіп з Клітімнестрою. Тільки й Едіп колись було просто іменем юнака, вихованого пастухами. Денис, Сергій, Іван, Марія, Валентин, Марко, Ніна – всі вони функціонують в межах трагедійного модусу, вони проявляються за мить до перетворення на художній архетип. Ми звертаємося до Пенелоп і Партоклів у пошуках стабільності: коли хитається земля, маємо вірити, що людина тверда у своїх рішеннях, послідовна у своїх почуття, і коли прийде біда, то Аякси і Електри вчинять так само, як робили завжди. Аж-от приходить біда і з нею сам-на-сам залишаються Сергії та Ніни – означені власним іменем і ним же загрожувані.

Руслан Горовий – один із найкращих наших розповідачів, він направду уміє розказувати історії, а значить, уміє назвати всіх поіменно за мить до того, як його унікальні герої стануть «типовими». «Поіменник» – це збірник оповідань, в кожному з яких стикаються два світогляди, один із світів мусить зникнути; це буквально трагедійні сюжети, які сховані за  історіями одного-з-нас.  

Втомлений від безкінечних чергувань під час локдауну поліцейський скидає напругу – напивається з друзяками і палить ґверу у нічне небо. Скоро стає відомо, що його «антистерсова» куля убила старшу жінку. 

Хлопчина з маленького містечка закохується. Йому вісімнадцять, їй п’ятнадцять. Починається любов і серйозні стосунки. Дівчина вагітніє і наполягає на аборті. Сергій рушає просити гроші у сусідки, з якою свого часу втратив незайманість. 

Чоловік все життя прожив на Донбасі. Батьки його сюди переїхали ще перед тією великою війною. Тут донька народилася, тут дружина померла. Поставив будинок. Відкрив маленьку автомайстерню. Просто біля аеропорту – страх як любить літаки, але льотчиком стати не випало. Коли йшли бої за Донецький аеропорт, він був у доньки в Києві. Зараз він повертається додому. 

Жінка все життя працювала зварювальницею – любила свій завод і свою роботу. Нинішні крутелики почали той завод по частинах розкрадати. Ой і бісить же це стареньку! Висиджувати скраю вона не звикла.

Троє шкільних друзів ладнають музичний гурт – «Літо», співають пісень, планують сповнене музикою життя. На схід приходить війна. Червень, Липень і Серпень обирають кожен свій шлях.

Марко потрапляє до війська ледь не дитиною, йому шістнадцять. Малий усиновлений. Хлопець прийшов на фронт, щоби зустрітися з біологічним батьком.  

Її чотирнадцятирічною зґвалтував місцевий мент, Ніна завагітніла, довелося вийти заміж за ґвалтівника. Одна радість – матиме дитинку, та в роддомі їй сказали, що донька померла.  

 Ні, перепрошую, я не виказала інтригу в жодному з сюжетів (а в кожному таки сюжетна інтрига є). В оповіданнях Горового важать не мізансцени (що я їх переповіла), а власне мить, коли герой робить вибір. Ми знаємо все, що було з цією людиною до цього моменту, ми бачимо її в самий момент вибору – але тільки в одному з оповідань знатимемо, що відбувається після доленосного вчинку. Герої стрибають з висоти, ми дивимося на їхній політ, ми не побачимо приземлення. Щось таке буває, коли пишеш автобіографію: такі історії ніколи не матимуть фіналу. Але ж «Поіменник» автобіографією не є (хоча… є тут і оповідань, написаних явно з власного досвіду). 

Герої «Поіменника» – реальні люди, кожен має прототипа (це видно і з самих творів, і стає відомими із передмови Руслана Горового). Поки читаєш, не полишає думка: цікаво, що з цими людьми зараз – хто вони, де вони, з ким вони? Це питання і має «зависнути в польоті», адже «Поіменник» – не про майбутнє, а про минуле, не про наслідок, а про причину.

Виокремити «фронтмена» в збірці Горового складно, оповідання ловко припасовані і складаються в цілісну історію. Але суто за обсягом припущу, що увага читача має концентруватися на «Вовченяті» (і то буде добрий акцент). 

Ця історія розказана від першої особи, вона не може бути спогадом при цьому, адже розповідь ведеться від самого моменту народження героя. Шістнадцять розділів – шістнадцять років, від 2004-го до 2020-го. Вовченя – це прізвисько хлопця, який в свої шістнадцять завершить історію, що почалася в момент його народження. Хлопець народився у неблагополучній родині, батько-пияк убив матір, дитина потрапила до інтернату, а потім до прийомної родини – і весь цей час малий має мету: знайти біологічного батька і помститися.

Власне, головне питання, яке научить таки Вовченя гарчати, наче той дорослий Вовк: яка різниця між відплатою і помстою, і що з цих двох – у владі людини, а що від людини не залежить. Один із діалогів у «Вовченяті» наведу повністю, щоби стало очевидним, до якої відповіді пристає Горовий. Говорять телефоном два підлітка-друга, один із них втік в АТО, другий наразі в тилу: «–Тут справжня воля! Аж повітря інше. Не смійся, це правда. Дуже шкода, що ти ще малий і не стигнеш повоювати. –А довго війна буде? –Думаю, ні». Рік тринадцятий – 2017 рік. 

Непереривність – це тема «Поіменника», і йдеться не про славнозвісне коло життя, а про менш шанований проклятий детермінізм: те, що колись сталося, відгукнеться в тому, що станеться – і цього не уникнути, щось в теперішньому завжди складається в обґрунтування чогось в майбутньому. Історія Вовченяти – де факто історія його батька, тому вона й закінчиться тоді, коли зі сцени Події зійде саме батько. Що буде далі з Вовченям? Це уже нас не обходить. Той, хто убиває убивцю, стає… ким? 

Герої «Поіменника» належать до різних генерацій – тут є сорок плюс дядьки і двадцять плюс дівчата. Але кожен із них щиро переконаний, що розказує саме свою історію, проникає мимовільно в сюжети попереднього покоління. Це завжди(!) історія батьків, розказана дітьми.

 Дуже щемка сцена з «Літо», скажімо: на сцену виходить співак, під оплески зали він зараз заспіває свій хіт, присвячений пам’яті побратима-однолітка, що з ним вони разом цю пісню і співали. Ця сцена не ключова, важить інша. Перед тим виступом музикант нарешті зміг поговорити з матір’ю загиблого. Вона – та, якій співають пісень. Вона – та, яка понесла найважчу втрату, і отож від неї залежить перервати коло помсти чи вимолити відплату. 

Лише дві історії з усієї книжки постають буцімто як історії, де мало б йтися про дітей, що про них розказують батьки, себто дві бодай історії наче скеровані у майбутнє. Але! В одній із них дитину абортують. В іншій житину викрадуть і сховають від матері. 

В колі ресентименту майбуття не передбачено. 

Коли ми, розказуючи свої ж власні історії (щиро переконані, що розказуємо власне свої історії), весь час озираємося назад на життя попередніх генерацій, тоді ми шукаємо причин. Щось пішло не так і не туди. І треба зрозуміти, коли це сталося, знайти момент, після якого ми почали жити в системі неконтрольованих наслідків. Герої Руслана Горового живуть в трагічному «після», розказуючи про уже нікому не зрозуміле «до». Два світи зіткнулися, один із них зник – так реалізувався трагедійний сюжет. За зниклий світ свідчать герої «Поіменника». Свідки, як і годиться, рекомендуються нам за ім’ям, мати ім’я – значить, уміти свідчити бодай за того, хто тебе назвав. Отже, вони звуться: Денис, Сергій, Іван, Марія, Валентин, Марко, Ніна.

«Ага. І така мене злість взяла, що коли зайшли… У нас там в цеху така будка для начальства, не так шумно, стіл там, якщо документи підписати. Вопщім, як зайшли, я взяла і заварила їх всередині. Спочатку бігом кілька точок прихопила, поки вони оговталися, а потім вже все по науці і зі святим іменем Матвія Никандровича. Добротно пройшлася і втекла.

Микола сміявся голосно і розкотисто. Бабуся, яка розказувала все дуже серйозно і напружено, теж засміялася. Мабуть, сміх був таким голосним, що відчинилися двері.

За п’ятнадцять хвилин кінцева, провідник забрав стакани і зібрану Миколою постіль».

Текст: Ганна Улюра

Руслан Горовий. Поіменник / Передмова Доржа Бату, ілюстрації Олексія Чебикіна. Київ: Люта справа; ТаТиШо, 2022. 248 с.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.