Роман 1926 року, на ідиші, написаний Мойсеєм Кульбаком у Вільнюсі та виданий у Варшаві. Переклад 2018 року білоруською, виконаний Сергієм Шупою (а це ім’я – найкращі рекомендації для перекладів білоруською) і виданий у Празі. Та наполегливі рекомендації в Україні 2019-го: зверніть увагу на цю книжку, вона того варта.
Чули про Мойше Кульбака? Єврейський письменник-модерніст. Білоруський радянський письменник. Небезпечне поєднання? Так і є. Народжений в Білорусі, він довго жив у Німеччині. 1928 року Кульбак повернувся з Вільно, де викладав, до Мінська, працював там в єврейському секторі Академії наук, творив і промотував літературу на ідиші. 1937-го репресований як шпигун-диверсант, арештований і розстріляний. «Монтик» («Понеділок» себто) – роман на позір звичаєвий, а по суті філософський і чи не екзистенційний – написаний у біографічно благополучні часи Кульбака. Чули, щоб на долю єврейського письменника у ХХ століття випадали благополучні часи? Так отож.
Головного героя «Понеділку» звати Мордехай Маркус. Це гротескна тавтологія: Маркус – європеїзована форма імені Мордехай. Мордехай тут – не так мудрець зі Старого Заповіту, завдяки якому Есфір врятувала єврейський нарід. Радше: напівкомічний персонаж, що бере участь у театралізованих дійствах на Пурим. А Пуримом, до речі, завершується довгий час посту і трауру. Кульбаку важливо підкреслити: його герой – таки гротескний, демонстративний, підкреслено і нереалістично театральний. Його поява мала б звітувати: темні часи закінчилася. Це сарказм, Кульбак – дуже саркастичний.
Сам до себе Мордехай звертається Мотл, зменшувальною формою імені. «Хлопчик Мотл» Шолом-Алейхема був Кульбаку відомий, маємо і ми його згадати. Родина малого Мотла потребує грошей, бо сильно захворів батько. Вони розпродають речі, а дев’ятирічка сприймаю це як нову гру і пригоду – зубожіння звільнює. Зачарування бідністю, яка стає поштовхом для інтенсивної внутрішньої роботи героя, ця тема важить для «Понеділка». А ще один момент: батько Мотла у Шолом-Алейхема помирає на свята. Мотл Кульбака буде весь час повторювати: ми – уже не люди суботи, ми – люди понеділка, люди не свят (не-святі), а буднів (якось та й будемо). Понеділок із назви – це зокрема ті понеділки, коли заможні постяться, а біднота жебрає до домівках одновірців. А ще це понеділок з ідіоми «щопонеділка-щочетверга», що значить «до кінця часів, вічно» (подякували за корисні примітки перекладачу).
Мордехай – учитель івриту в місті, що належить Російській імперії, на обріях якого видніються гори, а в центрі – костьол, там читають в оригіналах Толстого і Гете, а часом лаються білоруською. А ще в місті почалася Революція. Двадцять імпресіоністичних новел тонко передають настрої міста, що опинилося у вирі революційних подій. Стріляють, скажімо. Чому стріляють? – Бо можуть. Хто стріляє? – Хто має зброю. Зрештою, «революція» і «револьвер» місять в собі фрагмент зі значенням «проти, супротив». Якось випадково Мордехай постає проповідником-провідником міської бідноти, якось випадково опиняється у в’язниці, якось випадково хапає шальну кулю.
З новелки до новелки право голосу переходить до іншого героя: от був Мордехай, потім заговорить закохана в нього Гнеся, яка прийде просити про ув’язненого до революціонера Міши, Міша передасть слово сестрі, а Гнеся – смердючому солдату, який на неї напав в кущах, сестра-Соня поверне право слово Мордехаю, той пасує ребе Юді, батькові, який знову передасть пас Міші і т.д. Всі пов’язані: проти волі і мимовільно, убивці і злочинці, грішники і праведники. Поміркуємо отож про право вибору і свободу волі?.. Масштабний поліфонічний роман на сто сорок сторінок, це треба уміти, це знак майстерності розповідача. Але ж і Мордехай має наставників щодо уміння-розповідати-історії непересічних: у його кімнаті лежить вічно відкрита на одній сторінці Книга Іова. Саме так, той смішний Мотл мнить себе праведним страждальцем Іовом.
Іов мучиться не «тому що», а «для того щоб». Він не покараний, його страждання мають очистити і наблизити до Бога, мають навчити жити зі страхом Божим і величчю Бога. Страждання героїв Кульбака мети не мають, як не мають причини. Висновок? Та очевидний: Бога нема. (І так, в «Понеділку» будуть цитати із «Заратустри» і «Веселої науки» Ніцще; і то чимало). Якщо Бога нема, то все дозволено? (Цитати з Достоєвського у Кульбака теж є, до речі). Не зовсім. Месія спізнюється з Другим пришестям, тому треба терпляче чекати, сидіти-не-рухатися, і не дайбо’ щось робити та зіпсувати тим божий план. Бога нема, може, а стратегічне планування ніхто не відміняв.
Той, хто сміється, скоро заплаче. Той, хто плаче, ніколи не зупиниться. Не самий поганий спосіб згаяти вічність, що проходить за очікуванням Месії. Мордехай – спостерігач, глибоко переконаний, що не-спротив, не-діяння, не-втручання є єдиними способами само-порятунку людини в жорнах історії… Розкажіть про омріяну рятівну пасивність кулі, яка летить вам в серце; таке я вам відповім на цю концепцію. Таке скаже і Кульбак, що він ті кулі влучно скеровував по персонажах-лайдаках. Один із героїв «Понеділка» побіжно зауважить: ніколи в місті не буває так тихо, як тоді, коли там іде бій. І ні, це уже не сарказм, це – вирок.
«Пачалося.
Яна, Маса, глядзела асцярожна тысяччу вачэй, каб ёй раптам не зрабілі нешта злое, нешта дрэннае. Яна трымцела сваімі людзьмі ў калідорах гарадскога тэатра, а яе рукі, доўгія і валасатыя, што ўжо дрыжалі, тым часам учапіліся за балюстрады. Чалавечак з чорнай бародкай сядзеў недзе бледны са страхам у каленях, як нехта, хто раптам адчуў смерць, але ўжо не мог варухнуць ні рукой, ні нагой там, у цемры.
Ціха, і ціха.
Маса ад нечага адчувала да сябе салодкае шкадаванне. Ёй хацелася плакаць аб сваім горы. І галовы ўжо сапраўды паніклі. А ў некаторых ужо нават паказаліся слёзы ў вачах. Але раптам яна адчула сябе глыбока шчаслівай і ажно азвалася смехам недзе высока ўверсе, на галёрцы.
— Гэй ты, таварыш, чаго смяешся?.. Што тут смешнага?
І тады яна дзіка абурылася. Затупала нагамі. І ў яе вачах ужо засела шаленства і прага крыві. Яе абдурылі, і яна шукае помсты. Бліснулі бялкі вачэй, нібы людзі перакінуліся каштоўнымі камянямі ў цемры. Але. Але яна, Маса, зараз жа і супакоілася. Яна тут жа праставата ўсміхнулася, як дурань, які нічога не разумее.
На сцэну падняліся таварышы. Маса сурова глядзела. І разглядала таварышаў у скураных куртках. У ботах, з бародамі. Міша ў поўнай кавалерыйскай уніформе сеў каля самага званочка. Ён занепакоена разглядаў астатніх, што паволі рассаджваліся на сталах, на лавах, што закінулі нагу за нагу і з халоднай усмешкай на вуснах неяк пільна ўглядаліся ў змрок, дзе сядзела яна, Маса. І зрабілася ціха, ціха і нязвыкла страшна»
Текст: Ганна Улюра
