Коли починаєш розмірковувати про камерну музику, чомусь першими на думку завжди спадають твори для струнних ансамблів. Несправедливо, еге ж? На щастя, програма цьогорічної едиції Міжнародного фестивалю «Дзеркало» була настільки різноманітна, що не давала навіть шансу забути, що на світі є ще й духові інструменти. Із дев’яти фестивальних подій, що відбувалися із 9 по 19 травня у Дзеркальній залі Львівської національної опери, дві були присвячені музиці для духових ансамблів – досить рідкісній для наших сцен, тож пропустити подібне не можна було. 

Знак чотирьох

Третій день фестивалю подарував слухачам вже традиційну зустріч із ансамблем Lviv Clarinet Quartet. Зустріч багатообіцяючу, бо Львівський квартет кларнетистів – це колектив, перевірений часом (адже веде відлік своєї історії із 2010 року, що для камерного ансамблю досить солідно), із бездоганною виконавською репутацією (одностайно підтриманою критиками у публікаціях і колегами у кулуарних розмовах) і репертуарним універсалізмом (ну і як тут уникнути штампу «від класики до джазу»?). Крім того, це той – хоч і не рідкісний, але досить показовий – випадок, коли арт-директор фестивалю виходить на сцену поряд із запрошеними солістами та колективами не лише для урочистих промов. Поєднувати організаційну та творчу складову в одному проєкті – це неабияка відповідальність і водночас певний знак якості, яким вже другий рік поспіль не нехтує ініціатор та засновник фестивалю «Дзеркало» Микола Гречух. Як і минулої едиції, цього разу він з’явився на сцені Дзеркальної зали у складі квартету кларнетистів разом із своїми колегами – Назаром Хижим, Олександром Вавринюком та Григорієм Чепелюком.

Чотири кларнети – не той склад, твори для якого має у своєму доробку кожен композитор. Тим ціннішим досвідом стало знайомство передусім із оригінальною музику, написаною безпосередньо для квартету кларнетистів, яка, до того ж, звучала в Україні вперше. Вже від перших звуків Квартетудля чотирьох кларнетів сучасної французької композиторки Айди Готковскі, послідовниці Олів’є Мессіана та Наді Буланже, стало зрозуміло, що ансамбль вирішив розпочати свій виступ із музики для справжніх гурманів. Мікроколивання динаміки і раптові емоційні сплески, інтонаційні патерни, що поволі проростають із нескінченних звукових тяглостей, гіпнотична медитативність, занурюючись в яку, врешті-решт віднаходиш захоплюючу подієвість у ледве вловимих змінах, і все це – у ідеальному балансі та ідеальному ансамблі, які для Львівського квартету кларнетистів можна вважати фірмовими. 

Для уважного вуха відсутність показово-віртуозних фрагментів не стала перешкодою на шляху до усвідомлення тієї майстерності, з якою витончена, рафінована музика Готковскі була втілена музикантами на сцені Дзеркальної зали. Відчуттям оманливої простоти позначилося і перекладення Четвертого струнного квартету Бориса Лятошинського, зітканого з українських народних мелодій. Вигадливо сплетені українським модерністом у поліфонічний вінок, ці наспіви та награвання у кларнетовому викладі прозвучали напрочуд природньо (вочевидь, у цьому значна заслуга й Олександра Вавринюка, автора обох перекладень, що звучали в концерті). Знов тут немає карколомних пасажів – і знову голова йде обертом від неймовірної інтонаційної єдності, ритмічної злагодженості та кристалічних унісонів, які спершу сприймаєш як належне, аж поки не згадаєш, як-то воно насправді часом буває.

Хоча наступний твір – оригінальна п’єса «For Four» валлійського кларнетиста, композитора та дотепника Ленні Сеєрса – розпочався  стримано-витонченими акордами цілком у дусі першої частини програми, саме тут крізь вишуканість кларнетового тембру нарешті прорвалася його запальна клезмерська сутність. Здавалося, що стихія гри захопила цих чотирьох, що поринули в неї самовіддано і беззастережно, легко перекидають один одному естафету мотивів, вгадують думки та договорюють фрази. Легкість і відчуття гри – витонченої, вигадливої та трохи лукавої – наповнили заключний номер програми, знамениті Румунські танці Бейли Бартока. Віддаючи перевагу вражаючій увазі до нюансів над вражаючими темпами, Lviv Clarinet Quartet залишився тут вірним собі. Загалом цей вечір пройшов під знаком непідробної вишуканості, а розказані музикантами – майже цілком sotto voce – чотири музичні історії вчергове довели: аби продемонструвати істинну віртуозність, не завжди потрібно грати швидко, аби захоплювати, не завжди потрібно грати голосно (Amen!).

Етюд у мідних тонах

Зовсім інша – хоч аж ніяк не гірша! – звукова палітра чекала на слухачів на сьомий фестивальний день. Світлу та блискучу – у всіх сенсах – програму презентував Брас-квінтет Національного президентського оркестру у складі Олега Скакуна (труба), Богдана Кротика (труба), Віталія Кротика (валторна), Олексія Савчина (тромбон) та Станіслава Лукʼянчука (туба). 

Попри любов багатьох композиторів до колоритного, харизматичного тембру мідних духових інструментів, знайти оригінальні твори для брас-квінтету ще важче, аніж для квартету кларнетистів. Тому не дивно, що програма концерту майже цілком складалася із перекладень відомих творів, які стали можливістю поглянути на знайому всім музику під новою оптикою. Так, «оміднена» генделівська Сюїта № 2 з циклу «Музика на воді», що відкрила вечір, прозвучала досить органічно, враховуючи її пленерну природу, парадно-піднесений характер та оригінальний духовий (хоч і не повністю) склад. Яскраві мідні фарби пасували й до ре-мажорного настрою знаменитого Канону Йоганна Пахельбеля, який сьогодні розтиражований до такої міри, що впізнається (навіть якщо й не ідентифікується) затятими меломанами у будь-яких інструментальних інтерпретаціях. 

Загалом барокова складова програми була досить потужною. За Генделем і Пахельбелем у парі та співавторстві послідували Бах (той самий Йоганн Себастьян – це важливо в контексті даного концерту!) і Вівальді. Скрипковий концерт «венеційського чарівника», перекладений колись для клавесину «ляйпцизьким кантором», прозвучав у подвійній тембровій модуляції. Втім, перекладення цієї вишуканої музики для брас-квінтету зовсім не видалося обтяжливим чи незграбним, а Олег Скакун, що солював на трубі-пікколо, цілком міг би «позмагатися» зі скрипалями як у віртуозності крайніх частин, так і в ніжності центрального Grave, яке завдяки характерній мідній «хрипкості» набуло особливого шарму. 

У точці «золотого перетину» концерту символічно розташувався твір доби класицизму – перекладення Симфонії C-dur Максима Березовського, написаної в Італії наприкінці XVIII століття та з гідними детективної історії перипетіями віднайденої на початку 2000-х років. Слід констатувати, що першій українській симфонії, знахідка якої назавжди змінила наші уявлення про шляхи становлення української симфонічної музики, личило темброве багатство мідних, що дозволило без відчутних втрат п’ятьом музикантам замінити собою камерний оркестр. 

Після Березовського, оминувши добу Романтизму, програма концерту привела слухачів до музики XX століття через – неочікувано! – постать ще одного Баха. Ледь не повний тезко Йоганна Себастьяна, американець Ян Бах створював композиції, «сповнені гумору, страху та вогню, написані для будь-якого віку та майже для кожного інструменту». Втім, особливою його прихильністю користувалися музичні інструменти, якими композитори часто нехтують. Тож не дивно, що саме твір Laudes Яна Баха,вигадливий і сповнений цікавих звукових ефектів, врешті познайомив слухачів із музикою, написаною спеціально для брас-квінтету.

Завершив програму Канон Ганни Гаврилець, української мисткині, що відійшла у засвіти в перші дні повномасштабного вторгнення у тривожному Києві. Її стримано-скорботний, хоч у певні моменти й просвітлений Канон сьогодні сприймається як реквієм за самою композиторкою – та за всіма, кого передчасно забрала війна. Після блиску барокових мажорів цей твір, написаний в оригіналі для струнних, сприймався особливо щемко – ніби повертаючи слухачів до реальності після години світлого забуття.

Концерт «Блиск світла» продемонстрував очевидну майстерність музикантів, хоча повною мірою оцінити її дещо заважали акустичні особливості Дзеркальної зали. Лагідна до кларнетового квартету, акустика камерного простору під час концерту брас-квінтету змушувала слухачів (принаймні тих, хто, як я, розташувався на перших рядах) у певні моменти переживати справжній обертоновий шквал. Із цього погляду у більш вигідному становищі опинилися глядачі трансляції, які, хоч і не мали змоги зануритися у фестивальну атмосферу, натомість отримали виважене збалансоване звучання та насолодилися ансамблевими тонкощами, «розгледіти» які наживо іноді було складно за насиченістю тембрових «мазків». Втім, цей нюанс аж ніяк не зіпсував враження від концерту, дійсно сповненого світлих сенсів та блискучих знахідок.

Єдине, що трохи бентежило під час обох подій, так це занадто скромне число слухачів, яке аж ніяк не відповідало рівню виконавців. Можливо, певною мірою це стало результатом обраної організаторами години початку концертів: переважній більшості зацікавлених доволі важко було серед тижня вирватися із тенет буденних справ, аби вже о 15:00 бути в Дзеркальній залі – хоча воно, безперечно, того вартувало. Той, хто таки ризикнув зазирнути у ці дні у своє музичне відображення, отримав неймовірний досвід музики, яка народжується із дихання та завершується затамованим від захвату подихом.

Текст: Поліна Кордовська

Фото: Віталій Грабар