Наталка Половинка — художня керівниця театрального центру «Слово І голоС». З перших днів війни театр став прихистком для багатьох людей з різних міст України. Й ще на Городоцьку запрошують усіх охочих до спільноспіву, вечори мають назву «Під грушкою».
Чергова розмова з циклу про війну та мир в Україні — зі співачкою Наталкою Половинкою. Ця розмова була десь у середині березня. Себто — до Бучі. До Ірпеня. До Гостомеля. До Бородянки. До ракетного удару по вокзалу Краматорська. Це — чутно.
Україна, війна і мир — ви відчували щось до початку війни?
— Коли я собі поставила питання: «Чи буде війна?», моментально все, що в мені є живе, опинилося в місці, яке я можу назвати «фортецею серця». Я подумала: значить треба стояти у цій фортеці серця і більше цих питань не ставити. Можливо, це місце, звідки починається молитва. Це якась така глибина серця, де ти існуєш в абсолютній твердині. Саме тієї ночі я верталася з Івано-Франківська. Ми були на середині роботи над, як це не парадоксально, «Ідіотом» Достоєвського. Якось наперекір усьому, що відбувалося, Ростислав Держипільський вирішив, що ми робимо цю виставу, тому що для нього вона мала бути про вибір, який ми вічно робимо неправильно: обираємо не ідіота в собі, а розумненького. Так-от: я верталася. Вночі в потязі я абсолютно не могла спати — я була настільки включена! Як не дивно, мені весь час співалося «Христос Воскрес!». Це була як вимога серця, як наказ серця — «Христос Воскрес!». Я їхала одна в купе і записала собі так тихо в телефоні й поставила у Фейсбуці, що перемога вже єсть, і вона — «Христос Воскрес!», хоч я не думала тоді, з приводу чого я це кажу. Коли я відсипалася, подзвонила донька і сказала: «Що ж ти там спиш? Уже все почалося». – Повномасштабна? – Так, повномасштабна, з усіх сторін.
І тоді я зрозуміла, що так Господь готував людину і серце її до того, що треба стояти міцно й одразу в перемозі. Я не скажу, що це якась неймовірна зібраність. Але це місце, де немає можливості на сльози, де відсіклося зайве. З точки зору духу, я думаю, це дуже здорова ситуація зараз. І взагалі, я з перших днів війни написала: «Серце моє болить, а дух мій радіє, тому що такої якості людяності, єдності людей одне з одним, такої близькості не було раніше. І зі стиранням будь-яких меж залишаються тільки людські зв’язки». Це, як не парадоксально, така Божа милість. Але на земному рівні – ясно, що серце болить і що пройти біль всіх міст, які бомблять, трудно. Зараз душа моя вся в Маріуполі — у молитві за його людей. Я ніби поселилася в тих їхніх підвалах.
Як змінювалися ваші почуття? Чи можете ви робити все те, до чого звикли: читати, співати?
— Ні, читати взагалі не можу. Я робила в житті багато: народна пісня, романс, драматичні вистави, кіно, академічна музика. Лишається в мене зараз тільки «ІРМОС. Давні духовні напіви України». Його не можна навіть назвати проєктом, це діло, яке почалося в моєму житті у 2000 році, одразу після загибелі мого чоловіка. У моє життя випадково прийшли ці духовні напіви — і ними я вижила тоді, і це стало головним ділом мого життя.
Ці напіви — одноголосні русла живої ріки життя, одноголосні потоки, які завше були на нашій землі. Вони прийшли сюди, до Київської Русі, з Візантії з початком християнства як одноголосні співані молитви. Але, звісно, початок їхній ще давніший: вони витекли ще з давньоєгипетських містерій, давньоіудейських ритуалів. А вже поживши на нашій землі, увібрали соки мелосу цієї землі, як і кожної землі, в яку прийшли. І десь з початку XVII століття сформувався український давній духовній напів. Що це таке, якщо говорити простою мовою? Це наші найдавніші молитви, які нам передали наші прапрадіди — і в розумінні роду, але також прадіди наші духовні. Тобто ті перші християни, перші монахи, які передавали спочатку усно, а потім почали для нас записувати на п’яти лінієчках, щоби ми могли відчитати. От вони до нас дійшли і несуть науку. Коли ти до них доторкаєшся, коли ти починаєш їх відкривати і їм давати звучати, то через тебе тече оце знання споконвічне. Як небо цілує землю, як небо тримає землю, як земля живиться духом, небом, оцим вічним миром, вічним світлом і правдою. Через тебе це все тече, тебе вмиває, кріпить. Кожна людина, яка співає чи просто слухає, просто оживає.
Вийшло так, що я повезла доньку з маленькою онучкою до Польщі й побула з ними тиждень. Там я ходила щодня до церкви і співала, як повернулася, то тут теж співала щодня у різних церквах. Усі люди кажуть: «Боже! Щось аж серце оживає». Воно буквально якось так діє, що серце отримує таке дихання. Знаєте, серце отримує дихання від кожної молитви: від тихенької, від безсловесної. А саме ці давні духовні напіви працюють так, що вони ніби його ще якось і фізично роздмухують, розширюють, збільшують, укріплюють, бо у них є великий запас кріпості волі.
Я вчора себе спіймала на тому, що щось починаю-починаю і не можу, щось і горло перемикає, хрипну. Тоді я подумала: стану, як мені чується. І я просто стала на всю міць, як у мені душа просить. Це було дуже гучно, так незвично для греко-католицького храму. Бо, наприклад, у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла всі співають і моляться тихо. Це ж було досить голосно — аж купол загудів. Це було так міцно, що я зрозуміла, що оживаю, що просто стаю тим воїном, за яким я, певно, скучаю бути. Десь у кожному з нас зараз ожив той воїн, і треба дати йому жити. Чого його соромитися?
Ви саму себе чим-небудь здивували в ці дні? Чи можете ви плакати, чи можете ви сміятися?
— Я дуже емоційна, я з дитинства багато плакала, а зараз я не плачу. Можуть зволожитись очі від чогось найпростішого. Сьогодні у трамваї собачка їхав з перев’язаним вушком. Я глянула і подумала: і воно десь постраждало.
Я дуже не хотіла їхати з України, думала, що помолюся, спитаю, зрозумію. Я молилася — нічого мені не приходило у відповідь. І раптом так ясно мені стало: «А ти послужи. Забудь, що ти співачка, патріотка. Просто відвези дочку і це зайченятко маленьке у безпечне місце, побудь з ними, щоб вони заспокоїлися». Ти як би абсолютно щезнув зі всіма своїми соціальними рівнями. Це мене не так здивувало, як дало розуміння, що це дуже важливо: я стільки років так служила творчості, духу й Україні, що в сім’ї я бувала мало. Раптом виявилося, що треба стати нулем, солдатом, який супроводжує. Я тиждень там не робила більше, ніж: помити, прибрати, заколисати, спати вкласти, попрати, і вечорами молитися в церкві. У якийсь момент я повернулася додому й одразу включилася в інше, тому що у нас люди тут селяться, які втікають, я зрозуміла, що треба ходити по храмах і багато співати. Оця швидкість переключки — я здогадувалася, що це в мені є, але зараз воно якось швидше, ніж у мирному житті. Ти швидко-швидко міняєш функції.
Львів змінився в ці часи?
— Я бачила. Якщо на вулиці йдуть люди, які усміхаються, це — львів’яни. Вони ніби зараз усміхаються за всіх. Сама енергія міста досить сильно змінилася: стала густою і набагато важчою. Але вчора я, наприклад, бачила не тільки кількох жінок, які йшли якось натхненно й усміхнено, а й водія трамвая, жінку, яка чи молилась, чи співала, посміхалася-світилася, дуже гарно виглядала. Це те, що, можливо, у Львові проявилося ще більше. Але як людина, що з великої України родом (я з Вінниччини), думаю, що Львову на користь оця вимішаність, яка зараз тут є, оце знайомство з цілою, різною Україною на простому людському рівні — тут зараз є кияни, дніпряни, запоріжці, харків’яни… Багато що треба прийняти, багато на що відкриваються очі.
Як нас змінює ця війна?
— У перший день війни виявилося, що ми настільки глибоко єдиний народ. Ми навіть не підозрювали наскільки. Російськомовні, українськомовні, євреї, татари, болгари, вірменського походження, грузинського, всі люди, які тут є зараз, чують себе українцями і говорять про це. Я просто йду і на кожному кроці чую ці фрагменти розмов: таксист — з вікна, чи хтось по телефону комусь говорить, чи просто хтось зустрів знайомого. Всі кажуть: «Ну, що ж, перемоги нам, вона обов’язково буде!». Чи: «Та слухай, цілий світ за нас. Перемога буде! Тримаймося! Все буде добре!». Мені здається, що російські люди нас зараз не зрозуміють, не зрозуміють, що таке єдність. Поляків це дивує — я була серед них. І мені друзі кажуть: «У нас цього немає, ми настільки розпорошені». А я їм казала: «Не дай Бог вам зазнати такого. Але якби таке сталося, ви відчули би, що теж єдині». Пряма біда, яка приходить в чийсь дім, в людині виявляє справжнє, основне: людяність і те, який рід ти собою бережеш, який рід ти собою продовжуєш. Як небо цілує землю, як небо тримає землю, як земля живиться духом, небом, оцим вічним миром, вічним світлом і правдою – так через тебе це тече, тебе вмиває, кріпить. Кожна людина, яка співає чи просто слухає – просто оживає. Ти ніби щезнув зі всіма своїми соціальними рівнями. Це мене не так здивувало, як дало розуміння, що це дуже важливо: я стільки років так служила творчості, духу й Україні, що в сім’ї бувала мало.
Головні ваші почуття зараз: лють, ненависть чи любов?
— У перші дні — страшенна образа, а потім — нечуттєва ненависть, як до Юди, Диявола. Оцей стосунок до Диявола і зараз є, але він вже не настільки емоційний, а просто десь на глибині, на поверхню ж виходить чомусь любов — дуже дивно. Я кажу дивно, бо ситуація не покращується. Можливо, душа потребує якогось розширення. Можливо, Бог дарує. Якось це не від людей чи від мого, людського, – це йде як дарунок, мені здається.
Ще на початку цієї війни я написала своїй добрій знайомій: «Таня, як ви, чи живі?». Вона в Маріуполі. Сьогодні в телеграмі я прослухала ціле інтерв’ю — як вона добралася до Луцька, що вони з сином живі. Чудом живі, бо знаємо, що там є. І її в тому інтерв’ю питають: «Що ви сказали би росіянам зараз? Тільки чесно, Таня». А вона каже: «У мене так багато зараз вдячності, що я жива, і так багато любові. А їм – я нічого не сказала би. Нічого.»
Коли настане мир — що ви зробите одразу ж?
— Уже тиждень, як у мене включилася така програмка внутрішня, яка весь час вискакує: «Відбудовувати Україну. Думай, як будеш відбудовувати Україну». Що це значить? Я вже внутрішньо розбираю ті завали в Маріуполі й співаю свій ірмос. Я співаю ірмос — це для мене найбільш художнє і творче — і ношу цеглу. Я готова носити цеглу.
І дуже хотіла би побачити тата, брата. Всю родину.
Текст: Віка Федоріна
Фото: Наталія Хасаншін
