Олена Велика — юрист, фінансист, менеджер багатьох проектів, зокрема екологічних, засновниця одеського творчого простору «Діалоги». Здобула освіту в галузі арт-менеджменту в Art Business Academy/global postgraduate institute, (Київ). Ми поговорили з Оленою про роль творчих проектів у кризових ситуаціях, про те, чи потрібне мистецтво під час війни та багато про що….
Як виник проект «Діалоги»?
— Це дуже кумедна історія, як і багато історій в моєму житті… Я взагалі походжу з великого бізнесу. Я понад двадцять років пропрацювала у міжнародних компаніях. Кризовий менеджер, професійний переговорник, продавальник та аудитор. У дев’ятнадцятому році трапилося велике лихо в моїй сім’ї — від інсульту на пароплаві помер мій чоловік, він був офіцером торгівельного флоту. І це мене якось так обернуло… Восени дев’ятнадцятого року я купила це помешкання. Спочатку це було просто приміщення… І доки робився ремонт, я думала, що з ним робити. Можна було, наприклад, здавати його в оренду, тобто напочатку я його розглядала просто як інвестицію. Йшов ремонт і час наближався до завершення, у лютому двадцятого року треба було придумати назву, а як корабель назвеш, так він й попливе. Я їхала за кермом і думала, ну що я хочу? Що тут відбуватиметься? Навіщо воно взагалі? Ну, по-перше, для людей. А що вони тут робитимуть? Зустрічатимуться. Лекції, семінари проводитимуть. Вони можуть філіжанку кави випити, поспілкуватися, якісь проекти будуть народжуватися. Тобто між ними відбуватиметься діалог. І чому б тоді не назвати це місце творчим простором Діалоги? Наше життя з самого народження – це діалог, і, напевно, найцінніше в ньому це вміння цей діалог вести. У сім’ї, на роботі, у соціумі…
Я впевнена, що більшість наших проблем пов’язана з тим, що ми не вміємо спілкуватися. І ось народилася ця ідея – діалоги. І коли розробляли логотип, то там буква «Д» це колонада, місце, де досягаються домовленості, проводяться перемовини, а буква «О» – це сонце, це життя, це енергія… Але в принципі займатися тим, чим ми сьогодні займаємось, на першому етапі навіть думки не було. Все випадково вийшло.
А як виникла ідея саме виставкового простору?
— Ми мали відкритися до кінця березня двадцятого року, але шістнадцятого березня у нас розпочався перший тривалий локдаун Ковіда-19. І коли ти живеш цією думкою відкрити, створити місце для людей, затишне, атмосферне, де вивірений кожен сантиметр, а тут таке… ми розробили і запустили он-лайн проект. Щодня ставили тему, і люди – незалежно від того, скільки їм років, де вони живуть, який професійний рівень у малюванні, до кінця дня мали надіслати малюнок. Теми були різні: Намалюй жовте. Намалюй настрій. Намалюй радість. І вони нам стали надсилати. Хтось на пошту, хтось в інстаграм, хтось у фейсбук… Були умови – хто пройде всі тридцять днів, буде виготовлений альбомчик з усіма малюнками. Хто десять днів – отримає у подарунок скетчбук. В он-лайн проекті взяли участь понад триста осіб. Сто двадцять учасників дійшли до фіналу. Вийшло дуже здорово та красиво. Відкриття простору офіційно відбулося 30 травня. Фотограф Марина Семенкова зробила виставку свого фотопроекту Black on the black, було дуже зворушливо та атмосферно. Вже через тиждень після відкриття у фейсбуці одна дівчинка з Києва з творчим псевдонімом Йоки, зв’язалася зі мною стосовно проведення своєї виставки в «Діалогах», каже в тебе таке гарне приміщення, і ти така цікава людина, а я хочу виставку провести. Вона графіку робить, я потім покажу Вам покажу її картини, дуже цікаві… Я кажу, я та виставки, це взагалі не сумісне. Вона каже, ні, у тебе все вийде. Ми зустрілися у Києві, вона показала свої картини, дала гроші на оформлення картин в Одесі. Яка доступна дата? Я кажу – ось така. І ми відкрили виставку, і навіть продали три роботи, і я зрозуміла, що, мабуть, саме цьому тут і бути. Тут житиме творчість. Чому ми не називаємось галереєю, жодним вузьким «артом»? Творчість – поняття багатогранне. Ми можемо і з дітьми займатись, і виставки проводити, і творчі вечори. Це все – культура, все – наші цінності.
Організаторськими та управлінськими навичками я володію, але в кожній сфері є своя специфіка і мені порекомендували вступити до он-лайн арт-школи, у Києві, на таку спеціалізацію, як галерист, галерейна справа, арт-куратор, арт-дилер – он лайн, бо все ще був ковід…. Звичайно, це не можна назвати вищою освітою, але це спеціалізація, це курс лекцій, де читали викладачі з різних країн, і це дуже було здорово – я обросла людьми, які вже мають досвід у тому, чим я сьогодні займаюся, а вони поділилися знаннями, навичками та субкультурами різних країн, це теж важливо. Ну і ось понеслося.
Тобто все ж таки ви працюєте як галерист? Хоч і кажете, що ні, ви не галерист.
— Ви знаєте, якщо називатись галеристом, потрібно працювати у галереї. Чому я пішла саме на ці напрямки? Бо щоб організувати виставку, потрібно розуміти, як це відбувається. На курсі нам читали різні фахівці, від галерейної справи до колекціювання, всі теоретичні матеріали підкріплювалися практичними навичками та досягненнями профільних викладачів, так завдяки одному з викладачів Ігорю Зайделю*(галерейна справа, виставки, Німеччина, Берлін) ми в двадцять першому році привезли з Берліна Петера Файлера**. Це був міжнародний проект, це були майстер-класи, і Петер писав разом із молодими художниками картини на підлозі в «Діалогах», проводив майстер-клас – що таке писати чи малювати портрет з натури, Ута Кільтер і я позували два дні… Ігор Зайдель проводив лекції для художників. Зрозумійте, я не можу сказати, що я галерист. Я не можу брати на себе таку відповідальність, я просто людина закохана у Світ Мистецтва.
У вас у «Діалогах» дуже потужний освітній напрямок, як я розумію.
— Так, мало того, я й сама постійно вчуся. У нас проходять різних напрямків майстер-класи. З відкриття ми настільки за рік себе показали, що до нас почали проситися різні фахівці, у нас все було розписано далеко вперед, єдине, що нас гальмувало, це локдауни. Їх передбачити було неможливо, проте, як тільки нам казали «локдаун», ми закривалися і переходили в он-лайн формат. Або, у разі послаблень, все одне, це щеплення, маски тощо. Як приклад: під час чергового локдауну (осінь 2020) ми провели всеукраїнський конкурс, назвали його «Вірусне мистецтво» – як ковід позначився на творчості людей, чи змінився контент картин, пишуть чи ні… У нас взяли участь понад шістдесят художників з усієї України, та у «Діалогах» два тижні була виставка, понад сто картин. Багато проектів самі народжуються – приходять люди та кажуть: «Ой, як у вас цікаво!». Хтось орендував приміщення та влаштовував свої семінари. Хтось проводив курс з живопису, проходили лекції з історії мистецтва, проходили майстер-класи ліплення, малювання. адже ми ж «Діалоги».
Скажіть, а війна якось вплинула на концепцію простору, програму заходів?
— Звісно, і дуже сильно. На січень-лютий у нас уже було стверджено вісім міжнародних проектів. Хтось мав приїхати сюди, когось навпаки, ми мали везти до Німеччини, Голландії та Польщі. Художників, дизайнерів. А тут війна. Ми всі знаємо як воно було – хтось прокинувся сам, когось розбудили дзвінком.
А вас?
— Мені зателефонували знайомі із Києва. Це було пів на п’яту ранку, кажуть – «Війна почалася». Перше, що я зробила, це зателефонувала синові, він на Фонтані живе. Він каже, мамо, а ти іншого нічого придумати не могла, щоб зателефонувати так рано? Потім за десять хвилин передзвонив, каже – мамо, а що робити? Я сказала, треба брати паузу о сімдесят дві години, нікуди не бігти, нікуди не збиратися, хочеш, приїжджай до мене, триматимемося разом. Перше, що зробили, як і багато інших – це зняли з картки допустимі 3000 грн, вже були черги в банкомати… Я вийшла з собакою гуляти, о сьомій – пів на восьму ранку, і такий апокаліпсис… Атмосфера біди. Як на початку ковіда. Коли ми йшли вулицею, було таке відчуття порожнечі, люди мовчки ходять, не було істерії, паніки. Я живу в центрі, на Олександрівському проспекті***, біля Книжки, дивлюся, в аптеку черга, я пішла, купила заспокійливе, думаю, най буде, і поїхала, вистояла півтори години на заправці, заправила повний бак… Ніяких продуктів не закуповувала, нічого, це абсурд, я цього й у ковід не робила. Прийшла додому, і як усі, сіла в телефон, почала обдзвонювати тих друзів та знайомих, хто живе на сході та на півночі, це колеги, це партнери, щоб якусь хоч інформацію отримати, когось із кимось зв’язати… Куди чиїсь речі перебазувати, хтось із дітьми виїжджав… Тобто намагалася бути потрібною.
Чоловіки йшли, хтось в тероборону записуватися, хтось на фронт, і тобі хочеться хоч якось допомогти. Для мене це був шок, але я така людина, що мені потрібен час, щоб усвідомити до кінця глибину того, що відбувається, ми ж готувалися до останнього. 23-го лютого Віталій Місюковець, білоруський художник, який десять років уже жив в Одесі, завіз свої неймовірні полотна, ми повинні були двадцять шостого лютого відкрити його виставку «Переродження», найбільше полотно – два метри вісімдесят на метр п’ятдесят, називалося «Попіл». «Захід сонця», «Переродження» та «Чотири стани дня» – ранок, день, вечір, ніч, все картини двадцятого-двадцять першого року, в основу виставки закладена символіка дерева, то він мені зателефонував у п’ятницю – привіт, як ти, що ти? Я говорю, ну я як усі. Він каже – а картини коли розвішуватимемо? Я кажу, Віталіку, взагалі-то війна. Він каже, ну так, зрозуміло – а картини коли будемо розвішувати? Я кажу, нумо завтра здзвонимося. Я розуміла, що «Діалоги», і люди навколо них, це і є той ресурс, щоб перемикнутися, і не розбовтатися. Не впасти в ту ж паніку і метушню, знайти всередині психоемоційну рівновагу. Ми в суботу з ним зустрілися, двадцять шостого лютого, і почали розвішувати картини. Проходить три дні, він каже, ну добре, картини розвішано, треба виставку відкривати. Віталіку, ти що, музеї закриваються, картини вивозять! Він каже, зрозумій, ми маємо об’єднуватися! І ми одинадцятого березня негласно робимо анонс, що наші двері у «Діалогах» відчиняються. Ми були першими, хто відкрився, люди заходили, і це було на кшталт арттерапії, вони підходили до цього полотна, до «Попелу», і кажуть «Маріуполь!». А там таке потужне полотно, з підсвічуванням, і ці дерева вдалину йдуть, при цьому дають надію на Життя!
А потім підтяглося й інше творче середовище, і молодь, і дорослі, прийшла Юлечка Сущенко, каже: «Слухай, є така справа, волонтери знайшли дитячі малюнки на підтримку України з усіх країн світу. Нумо проведемо виставку таких дитячих малюнків!». Я кажу: «Без питань!». І ми натягнули сітку та розмістили ці дитячі малюнки. А до цього двадцять п’ятого березня ми відкрили збірну виставку шести художників – «Випробування». Олена Сердюченко, Валерій Юхімов, Віталій Місюковець, Олена Коломбет, Оля Погрібна, Олена Немінуча та Григорій Вовк. Дуже цікавий склад. Першого місяця війни вони самі прийшли, самоорганізувалися, навіть банер власноруч виготовили. Згодом маса була тематичних виставок. Три місяці, це знаєте як, ти не думаєш ні про бізнес, ні про що. Ти думаєш про те, що треба звідкись брати сили людям, а отже, треба об’єднуватися, щоб було якесь місце зустрічей, де можна виговоритися, поплакати, зрештою, де ми тримаємось один за одного… Тоді почали з’являтися перші переселенці. почали люди сюди заходити, дізнаватися про нас… Я почала дізнаватися, чим жили люди в Маріуполі, Донецьку, Луганську, у Запоріжжі… І розуміти, що всі ми – різні, хоч і всі ми українці.
Різні у якому сенсі? Чим Одеса відрізняється, скажімо, від Сходу?
— Ви знаєте, я накопичила за ці два роки достатньо знань про мистецтво і саме воно стало таким проводирем, через який я знайомилася з життям інших міст. Недарма кажуть, що мистецтво – мова світу. Я би назвала це нашою південною субкультурою. У нас в Одесі вулиця від вулиці відрізняється, район від району, не те, щоб сказати, місто від міста, а за старим досвідом роботи східний регіон чотири роки був моїм підзвітним регіоном, він мені знайомий. Чим відрізняється? Скажу відверто. Ми м’якіші. Ми тепліші. Ми більш компромісні. Ми такі обтікаючі, такі обволікаючі… Не те, щоб там люди з іншого тексту, ні. Розташування теж впливає, близькість кордонів з тими, хто нам спокійно спати не дає і руйнує усе те, що ми створювали…. Але люди, які приходили на виставки у «Діалогах», говорили – ми вперше в Одесі. Ви такі доброзичливі! Ви такі гостинні! Нас так прийняли! Ми навіть не чекали! Ми чотири дні були у дорозі! До нас стільки уваги! Ми ніколи не думали, що одесити такі. Нас почали впізнавати в безпосередньо в реалі. У квітні у стінах «Діалогів» народився маленький проект із літературними вечорами, що може здатися абсурдним, війна, а в нас народження нового та щирого…. Ми назвали його творчою лабораторією «Діалоги». І народився цей проект завдяки Олені Силайчевій, вона хореограф, фотограф. Вона у квітні відкрила фото-виставку, яка називалася «Несвідоме». Там було представлено двадцять чотири фотографії у стилі сепії, де вона зафіксувала рефлексію танцівниць на тлі Оперного Театру, фотографування було восени 2021 року і ми виставку планували восени, щастю не було меж, бо ми відкрили виставку у плановані дати – диво! Я кажу – Олено, якщо чесно, мені не дуже подобається показувати просто виставку. Мені хочеться, щоб це був виставковий проект із можливістю показати людям багатогранність автора. Деякі фотографій не потрапили в експозицію, ну тому що через обмежений бюджет не все вдалося надрукувати, нумо зробимо слайд-шоу, накладемо музику і покажемо це на екрані. А під цю музику ти як хореограф, постав щось зі своїми дівчатками-танцівницями… Через добу вона мені дзвонить і каже – ти, знаєш, жодна з дівчат не готова. Вони настільки пригнічені, затиснуті. Я говорю, а може це шанс скинути цей затиск. А інакше ми просто задавимо себе так. І троє дівчаток погодилися. Це було, мабуть, найпотужнішим відкриттям виставки за всю історію «Діалогів». До сліз. Люди не витримували, виходили із зали та плакали. Олександр Синельников, наш одеський фотограф, зробив тоді портрет Олени у вишиванці, і отримав Золотий кубок… Тобто, так воно й виходить, один проект народжує інший… Після відкриття я говорю Олені – а нумо запросимо творчу молодь! Адже дівчиськам легше стало! А таких, як ви багато. І вони не знають, що є таке місце як Діалоги. Чому, власне, творча «Лабораторія»? Жодних репетицій. Повна імпровізація. Автор приходить, читає вірші, і останніми словами танцівниця підхоплює це рухом, і закінчує це музикант. У нас були віолончелістка та скрипалька. І це буде така всебічна рефлексія… Зал був повний, люди на колінах сиділи один у одного…
Потім у нас почали проводити просто літературні вечори, Юрій Роботин провів свій творчий вечір, потім низка молодих авторів. Пройшло три місяці наших творчих експериментів, хтось влітку поїхав до арт-резиденції, коли почали з’являтися донорські компанії з пропозиціями, запрацювали театри, хлопці повернулися до повсякденного свого життя, хтось просто влаштувався на роботу, тобто до літа ми вже досягли такої стелі, і я зрозуміла, що вичерпалася. Видихнулася. Вигоріла близько середини червня. І я взяла собі два-три тижні та закрила «Діалоги» на перезавантаження. А що далі буде? А як жити? А як рухатись? Були пропозиції виїхати з країни – займатися українським арт-напрямком в інших країнах. Але стримував один дуже важливий чинник – я відвикла працювати на когось, роботодавцю завжди здається, що можна було б зробити краще чи інакше, мені ближчі партнерські відносини, відносини співпраці коли є співзвуччя між людьми… Близько до літа 22-го року, я вважаю , ми всі були виснажені. Ми й досі час від часу йдемо в стан саморуйнування, не секрет, що населення знаходиться в глибокому ПТСР, особливо ті українці, які залишилися в країні, і нікуди не виїжджають, і я подумала – ну як би там не було, а я тут в себе. Тут усі мої люди. Два роки становлення та розвитку «Діалогів», отже, все не дарма. І в липні 2022 ми відкрили виставку Тетяни Молодої, знову сила фейсбуку, познайомилися, списалися, побачилися і прийняли рішення… На виставці були представлені неймовірні скульптури з пап’є-маше, і душевні роботи Тетяни, в основному вона пише акварельну графіку. змішану техніку. Під час виставки вона проводила майстер-класи з пап’є-маше. Саме в цей момент я зрозуміла, що через арт-терапію можна якось перезавантажуватися. Це до речі спонукало мене вступити до школи Тарариної Олени на курс Арт-терапевт «Казкотерапія» щоб допомагати собі та оточуючим, сподіваюся скоро почну практикувати активніше.
Після цього була виставка миколаївської художниці Аграфени, її великих розмірів полотна, вона ходила містом і випадково потрапила до нас, каже, я художниця, переселенка, встигла вивезти тринадцять полотен з Миколаєва, хочу виставку. Чи то я прокинулася, чи Всесвіт мене штовхав, пішли зустрічі та різні творчі заходи, Катя Чалая запросила нас показати колекцію фоторобіт та живопису присвячених о. Зміїному. Каже – ми гаситимемо марку з островом Зміїним на Головпоштамті, а в тебе ж є фотографії та картини Зміїного острова? Нумо їх також виставимо, як супровідний матеріал. Каже, це разова акція на три-чотири години. Я кажу, із задоволенням. Я приєдналася до цього заходу, був представлений живопис Галини Вікторівни Никитиної-Лекарьової, а фотографії острова Зміїного 2008 року її покійного чоловіка Миколи Никитина. Тобто це вже історичні кадри, бо не залишилося вихідників, це унікальні екземпляри. Там я знайомлюсь із Тетяною Чічкалюк, яка запропонувала провести арт-терапію з дітьми з Маріуполя на закритій базі відпочинку у Коблеві. Ми поїхали, нам з дітками дали дві стінки, щоб їх розписувати, я зібрала всі фарби, які в мене були, і я вам хочу сказати, я вперше по-справжньому відчула, що таке війна через психоемоційний стан дітей; коли вони перші дві години навіть українську символіку заливали чорною та коричневою фарбою. І лише за три години вони перестали малювати всяких страшил, а взялися за блакитний, білий, квіти почали малювати, метеликів, сонечко… Діти різного віку були, від шести до п’ятнадцяти років, близько сорока учасників. Батьки підходили і дякували за весь цей творчий процес, кажуть, боже мій, ми такою захопленою дитину давно не бачили. Близько шостої години арт-терапії, ми всі були в фарбі – і речі, і одяг, але як же ж вони були задоволені…. Саме там я познайомилася з Оленою Марушевською, з Олександром Заклецьким, запросила в гості до «Діалогів», заходьте, говорю, у мене виставка миколаївської Аграфени, дуже цікава. Вони прийшли, подивилися, і саме у стінах «Діалогів» народилася ідея першого проекту «Чорноморський щоденник – 2022» для дітей ВПО від 6 до 12 років за підтримки ЕМБЛАС****, де ми поєднали науку та творчість. Так я познайомилася легендарним Євгеном Диким, у вересні двадцять другого року ми запустили перші лекції, і до Міжнародного Дня Чорного моря (31 жовтня) ми відкрили першу виставку нашої науково-творчої школи, а напередодні було погашено марки їхніх трьох дитячих робіт, була одноденна виставка на Головпоштамті, гасилося близько семи марок, потім у нас відкрилася виставка у «Діалогах», у червні двадцять третього року ця виставка була репрезентована у Румунії, у Констанці в університеті Овідія і пробула там до жовтня. Ми коли розвішували ці дитячі роботи, викладачі та студенти ходили, дивилися, і не могли повірити, що це зробили діти під час війни… На нас, особливо на тих, хто виїхав, дивилися в Європі, як би це сказати, акуратно, щоб нас не образити, не зачепити, не торкнутися, і коли вони бачили, як ми з палаючими очима, з гордістю, із захопленням говорили, подивіться, ось тут у нас тут скати, ось тут у нас дельфіни, а ось екологічна тема, а ось патріотична чайка мартин, яка оберігає наші кордони… картини були у двох техніках: асамбляж та графіка. Для техніки асамбляж діти використовували палички, ходили до парку, збирали насіння… Нерозуміння в очах було – що за така нація, українці, у них війна, а вони… У нас наймолодший учасник, йому п’ять років було, Ваня, я за нього роботу підписала «Іван, п’ять років», там риби намальовані маркером, я не можу передати, якою популярністю вона користувалася. Я так їх бачу, Ванечка мені казав. Ну й надалі виставкова діяльність тривала.
Як на мене, величезне значення ще має те, що у вас тут підвал. Тобто безпечне приміщення.
— Так. На першому етапі взагалі, коли починала звучати сирена, наші двері були відчинені для всіх, це був лютий-березень, квітень, молодь, люди забігали, сідали вздовж стінки, і вони перечікували. Тобто це було таке негласне укриття.
І тому тут стало можливо проводити заходи з дітьми. Тому що тут було відносно безпечно у разі повітряної тривоги. І це виявилося саме тим приміщенням, яке в цих умовах могло працювати.
— Так, звичайно. Ми відчули з дітьми, що таке блекаути, бо Чорноморський щоденник ми закінчували писати при свічках, у жовтні, коли перші відключення розпочалися, а потім, ви знаєте, понад півроку ми дуже успішно співпрацювали з Громадською організацією «Успішна жінка», місто Херсон, і ми проводили тут неймовірну кількість майстер-класів, і лекцій, і семінарів, і освітніх проектів, але побачивши, що ми зробили разом із дітьми у жовтні, пан Євген Дикий так надихнувся, що сказав, що цю школу ми повинні продовжувати. І в грудні двадцять другого року ми стартували з другою школою, яка називалася «Резиденція Антарктида». Перші два проекти у нас були більше мистецькі. Для створення картин другого проекту окрім лекцій від наших вчених діти зустрілися з полярниками он-лайн, вони побачили станцію Вернадського, де з ними кухар поспілкувався, показав, як він готує еклери, показали бібліотеку полярників, показали, де вони сплять, вулицю, справжніх пінгвінів , діти ставили питання… і хочу зазначити, що два проекти у нас були виключно для тих діток ТПО, які були в Одесі, це дві перші науково-творчі школи. А далі пішли і творчі вечори, і лекції, і виставки, раз на два тижні експозиція змінюється стабільно, тобто весь 23-й рік пройшов у роботі. Я порахувала, що за два роки, тобто з моменту повномасштабного вторгнення до сьогоднішнього дня, ми провели тридцять п’ять виставок, понад сто двадцять майстер-класів, близько сорока лекцій, творчих вечорів, я коли сама почала це підбивати, підсумовувати, думаю, ну нічого собі!
Як наші художники мені пишуть, гарну справу робиш, потрібну справу. Я подавалася на ще один грант, ми робили освітньо-творчий проект для жінок-переселенок, де ми вивчали творчість трьох наших українських авангардистів. Для мене дуже важливо підіймати упізнаваність українських митців. Ми знаємо тих, хто на слуху, а українців мало хто знає, а якщо і знають, то думають, що це не українці, і я ставлю сьогодні собі за мету популяризувати саме наше мистецтво. Так ось, брали участь у нас тридцять жінок із різних міст – переважно Маріуполь, Херсон, Миколаїв та Донецька область. Як це було – у нас йшла лекція про життя та творчість художника/ци, потім надавалися роздруківки робіт, і дівчатка мали зробити копію. Тобто відпрацювати навички. Спочатку у нас був Олександр Богомазов, ми його вивчали, потім Марія Примаченко та Соня Делоне. Я обрала абстракціоністів, але вони абсолютно різні, і водночас схожі, плюс мінус один період, різні біографії, різна освітня база, і потім завдання стояло за шість занять дівчаткам намалювати власний малюнок у тому чи іншому стилі, щоб перегукувався з кимось з майстрів. Відобразити свій внутрішній стан, емоції. І в нас вийшла досить-таки гармонійна виставка, багато хто говорив, що останнім разом малював ще в школі, а вікова категорія була від чотирнадцяти до вісімдесяти чотирьох років. Тобто, ось зібралися та зробили! І цей проект настільки надихнув одну з учасниць із Луганська, що вона, їй за шістдесят, вона шикарно виглядає, вступила до художнього коледжу Костанді та здобуває освіту в галузі професійного малюнка, уявляєте? Ми творимо дива в «Діалогах» і бажання зупинятися нема…
Розмовляла Марія Галіна
