Чутливість творця

Чутливість

29 липня в Мистецькому арсеналі розпочалася виставка «Чутливість. Сучасна українська фотографія». Дев’ять залів, понад 600 робіт від 60 авторів і художніх об’єднань, серед яких – визнані митці й молоді фотографи.

Журналістів та перших відвідувачів зустрічають куратори виставки Соломія Савчук і Максим Горбацький, разом з ними пройдемося новою виставкою. У першій залі — відомий Цаголов і дуже несподіваний Чичкан. 

Kyiv Daily попереджає: Старий Арсенал — занадто складний простір для будь-якої виставки, для цієї теж. Хоча деякі фото цілком упевнено тут почуваються.

Виставка зібрала безліч хороших, розумних дослідних фотопроєктів, змістила фокус з жанру, стилю або хронології на тему зображення. Фотопроєкти представлені не повністю, а, скажімо так, тизерами.  Цей жест є швидше запрошенням до розмови, її початком, відкритими дверима. Спостереженням за тим, як змінюється і поступово демаргіналізується українська фотографія. І «чутливість» тут – дуже влучне слово. 

Прямуємо за кураторами.

Максим Горбацький: Ми перебуваємо в першій залі, це свого роду «Вхід у фотографію». Вона не присвячена жодній конкретній темі, це — більше розмова про фотографію як медіум, про техніку та можливі інтенції художника, що працює з фотографією, про різні підходи. Всі автори, представлені тут, прагнуть трансгресії – виходу за межі класичної фотографії.

Соломія Савчук: Тут більше йдеться про сучасне мистецтво, про те, що фотографія (як медіум) може розвиватися в світі сучасного мистецтва. Ми поділили виставку на теми і блоки, де працює естетика медіуму, щоб подивитися саме на цей розвиток за останні 30 років. Себто тут немає поділу цехового і хронологічного для того, щоб розглядати окремо, скажімо, Залу портрету, Залу пейзажу, Залу документальної фотографії, Залу fashion-фотографії. Ні. Ми намагалися об’єднати все в єдиний наратив.

Чутливість

М.Г.: Василь Цаголов і Ілля Чичкан більше відомі живописом або іншими медіумами. Давайте перейдемо в другу залу.

Запитання від журналіста: Кого ви вважаєте і представляєте класиками української фотографії на вашій виставці?

М.Г.: Ми якраз хотіли уникнути такої класифікації: класики і молодь.

Запитання від журналіста: Але ж у вас тут зібрана не дворова фотографія, є якісь гучні імена?

М.Г.: Звісно, тут є навіть два лауреати Шевченківської премії. Якщо казати про Бориса Михайлова, найбільш відомого художника з України в світі…

Запитання від журналіста: Художника чи фотографа?

М.Г.: (терпляче) Художника, який працює з фотографією. Ми використовуємо таку форму. Чичкан – це художник, який працює зокрема і з фотографіями.

Запитання від журналіста: А ось це — несподіванка.

М.Г.: Можливо, робота Михайлова комусь видається дворовою фотографією (тому що там дуже хаотична композиція), але це — хід митця.

Зараз ми у другій залі, яка має певну специфіку. Фотографії від Бориса Михайлова та Віктора Марущенка є документальними або неконструйованими. Цих митців можна назвати класиками. Але в цій залі представлені  також і дуже молоді автори: Тарас Бичко, Назар Фурик, Андрій Бойко, репортажний документаліст Максим Дондюк. Тут ідеться про фотографію як про вид мистецтва. Бо, якщо зважати тільки на технічну сторону, на неї завжди покладена функція документувати. Це іманентна, вроджена властивість: фотографія може бути документом, відображати якісь події, фіксувати час, місце, історію людей. Власне, в цій залі ми говоримо про Революцію на граніті, Революцію гідності, емігрантів початку 1990-х, Троєщину, розпад Радянського Союзу… Фотографія відображає все це, але в дуже різний спосіб.

С.С.: Цю залу ми умовно назвали «Конструювання і споглядання». Це певне сприймання образності, реальності, де реальне не завжди реальне. У Василя Цаголова проєкт початку 1990-х виглядає як фотофільм. Тема цього фотофільму – «Лихие 90-е». Образ бандита. І його історія, історія київського художнього середовища.

Робота Михайла Педана побудована як японська гра. Тобто це — один великий проєкт.

Можливо, роботи Стаса Волязловського викличуть у вас запитання. Але це теж наше конструювання і побудова реальності. Ось проєкт Ревковського і Рачинського , який ви, можливо, вже бачили в PinchukArtCentre. Автори засвідчують тут ще Дніпропетровську область, радянські будівлі, архітектуру.

Запитання від журналіста: Чи є статистика щодо сюжетів, представлених на вашій виставці?

С.С.: Ні, ми таким не займалися. 

Журналіст: А я почав вести статистику. Я знайшов шість оголених дуп, а це нерівноправність.

С.С.: Там є і чоловічі дупи.

Журналіст: Тоді будемо дораховувати.

М.Г.: Ідея зали «Конструювання і споглядання» – два полярні методи роботи. Від початку вважалося, що фотографія може тільки фіксувати реальність. Але був момент, коли фотографії не передавали всієї правди громадянської війни в США. От рушницю просто переставили в інше місце, щоб фотографія була більш виразною. Відтоді почалась дискусія про те, наскільки фотографія є документальним медіумом і наскільки вона розповідає нам правду, наскільки показує ставлення автора до певних подій. Тепер це — мистецький процес. 

Але потім ми дивимося на серію «Укрзалізниця» Julie Poly. Це — постановочна фотографія. Але також можна подумати, що це репортажний знімок. Власне, це тонка межа між достовірністю і конструюванням. У цій залі все обертається навколо цієї ідеї. 

С.С.: Все це — частини великих проєктів, які або завершилися, або робота над якими ще триває. 

Нова зала

М.Г.: Ця зала може бути тілесною. Тут ідеться і про тіло, і про ідентичність, і про різні прояви фізичного (футбол, життя і смерть). Доволі відомі роботи Сергія Мельниченка з серії «Шварценеггер – мій кумир», де він розповідає про культуристів з його рідного Миколаєва, які мріють стати бодібілдерами. 

А навпроти цієї серії — робота Анастасії Лазуренко. Вона розповідає важку історію своєї подруги, в якої була анорексія. Лазуренко принципово вирішила не втручатися в зображення тіла й обличчя фільтрами, маніпуляціями. Власне, довгий час присутня фотографія з проблематикою прикрашання і створення образу – публічного, комерційного, фешн, який диктує нормативні зовнішність і вагу.

Розповімо про цю частину зали. Тут доволі багато робіт Харківської школи, в чому нас дехто звинувачував. Але в Харкові дуже багато сильних авторів. 

Ось — трохи інші роботи Ріти Островської, яка тривалий час живе в Німеччині. Нещодавно вийшла книжка про світових жінок-фотографинь. Там серед чотирьох українок є і Ріта Островська.

Тут є окрема мінікімната з роботами Романа Пятковки, найвідомішого фотографа, який працює з тілом. У його роботах важливим є певний соціальний момент, тому що ми завжди можемо зрозуміти час, естетику. Про це свідчить менше візуальних елементів, але ми все одно не помилимося.

Це — робота Василя Цаголова. Це завжди робота з табу і з нормативним, непоказаним за радянського часу тілом. Можливо, це зображення може вважатися трохи порнографічним. 

С.С.: Тут у нас проєкти Антона Шебетка, Олі Дрозд (зі знайденою фотографією у Флоренції) і Саші Курмаза.

М.Г.: Ця велика стіна — робота Антона Шебетка. Вона називається «Звичайні люди». Антон поєднує мистецьку й активістську практики. Ця робота, як і більшість його проєктів, стосується проблеми непростого життя і складних умов екосуспільного проявлення LGBTQ+ community. Це — закриті геї, які не хочуть розкривати своє обличчя, тому воно й неідентифіковане. Але разом із тим, стіна дуже фотогенічна. Тут одна з можливих інтенцій художника  —  щоб люди робили на її фоні селфі, навіть не розуміючи, на кого вони дивляться.

Фотографії Саші Курмаза — знайдені. Вони з інтернету, але вони — важлива частина його мистецької практики. Це не робота з зображенням, яке він створює сам, це — апропріація, дослідження фотографій, які вже існують.

Наступна зала

М.Г.: Між собою ми називаємо цю залу «Lookatme»: люди конструюють себе під час фотографування або автор конструює їх так, як бачить. Тут є і проявлення ідентичності людей, зображених на цих фотографіях, і мода, що завжди межує з фотографією взагалі і фотографією людей зокрема. Це завжди якийсь образ.

С.С.: Це не про моду як фешн, а про одяг як елемент самоідентифікації.

М.Г.: Або про моду через соціальну  критику. Наприклад, у проєкті Арсена Савадова — мода на кладовищі, що багато хто вважає неетичним і аморальним. Але це критика нового багатства  й байдужості початку 1990-х, двох полярностей — багатства і життя звичайних людей або горя, яке, можливо, переживає більшість людей. І дуже молода авторка Валерія Допірчук. Вона тут не рефлексує, а скоріше уявляє, вона в цей час ще не народилася.

С.С.: Це — реконструкція певної радянської естетики і можливостей домашньої фотографії.

М.Г.: Це дуже цікаво. Оскільки Валерія Допірчук в той час не жила, то може тільки уявляти, як було. В неї йдеться про час, в якому люди ще не існували, існують тільки певні конструкти. Тому вони вважають, що саме такий все мало вигляд. А нам видається цікавим об’єднувати різні підходи.

С.С.: Тут у нас теж декілька проєктів. Slavik’sFashion—проєкт львівського фотографа Юрка Дячишина. Цей проєкт живе і багато кого надихає на виставках. Фешн-дизайнери вже захоплюються Славіком — львівським бездомним, якого Юрко протягом тривалого часу фотограф. Славік десь знаходив одяг і тричі на день переодягався.

Запитання від журналіста: Ви не представляєте таких майстрів з діаспори, як Юрій Білак?

М.Г.: Наразі ні. Ми дуже багато кого не представляємо. Треба було ще на початку наголосити на тому, що ця виставка не претендує на повноцінне відображення української фотографії.

С.С: Це наш суб’єктивний вибір.

М.Г.: Ми намагалися його зробити якомога об’єктивнішим, але він за своєю природою суб’єктивний.

Інша зала

М.Г.: Цю залуми умовно назвали «Гострі кути» або «Гострі краї». Тут знову конфлікти, складні соціально-політичні ситуації. В українських фотографіях тема Донецька дуже важлива. Багато хто її досліджував. Арсен Савадов почав з проєкту «Донбас-Шоколад». Він розкрив два світи, двох лузерів того часу – шахтарів і працівників культури. Донецькі працівники втратили не те щоби гідність, а потрапили в дуже складне становище на початку 1990-х. Те саме трапилося з культурою і балетом як символом радянської школи. Ці два світи — ті, хто став не потрібен в цей проміжок часу.  Савадов, власне, на цьому будує історію «Донбас-Шоколад».

Чутливість творця

Проєкт «Донбас – країна мрій» Віктора Марущенка розповідає про нелегальні копанки, де люди вимушені працювати в складних і дуже небезпечних умовах. Ця жінка насправді молода, хоч виглядає трохи старшою. Вона працює в нелегальній копанці. У неї нігті нафарбовані подарованим їй чорним лаком, тому що це найкращий спосіб піти на вечірку і не показати, що нігті брудні від вугілля. 

Ось — серія відомого документального фотографа Валерія Милосердова «Покинуті люди». Він у 1990-х присвятив його Донеччині і Луганщині. 

Тут є прямі розповіді про ці регіони, а є зовсім інші підходи –  як цикл «Казкові замки Донецька» Лії і Андрія Достлєвих. Вони звертаються до власного розуміння або пам’яті — яким вони в дитинстві вважали Донецьк, судячи з розповідей людей. Тут реконструйовані малюнки того, як люди описують якесь місце.  Вони завжди більш прикрашені — пам’ять зберігає, можливо, все яскравіше, ніж це є насправді.

Серія Олександра Чекменьова «Паспорт». У цей час він робив фотографії на документи й їздив до людей, які не могли самостійно дійти до ательє або сфотографуватись поза домом. Але разом із портретом він знімав все, що стається навкруги, а це дуже прямий, зрозумілий жест. Це абсолютно інша історія. Тут нічого не зрежисовано. Геніальний документальний проєкт.

Це — фотографії з серії Михайла Палінчака «Кімната перемовин». Михайло досі працює фоторепортером. Це фотографії засідань ООН, ОБСЄ. Дуже велика фотосерія. Вона була опублікована в журналі Time, там є і Крістін Лагард і Ангела Меркель – люди, які вирішують долю світу. Але на цих фотографіях залишилося тільки місце, де все це стається. 

І робота Євгена Нікіфорова про моменти республіки. Буде акція солідарності з Євгеном, фотографічна спільнота прийде його підтримати акцією «Відсутність фотографа».

Ми це назвали «Оптика», хоча він починається з фотографії Олександра Глядєлова під назвою «Війна». Це пряма класична документальна фотографія. Він — інший лауреат Шевченківської премії, присутній на виставці. Один із чотирьох фотографів, які були в Іловайську, й половина цих робіт якраз із Іловайська. Він документує воєнні дії і конфлікти з початку 1980-х років (Африка, Придністров’я) і війну зараз. 

Чутливість

На стіні праворуч робота теж про війну, але розказана в зовсім інший спосіб. Це робота Андрія і Лії Достлєвих, яка називається «Чорне на прусському синьому». Вони знайшли архів військового вермахту в австрійця, який фіксував на свою камеру все, що бачив під час війни (зокрема в Україні). Далі є, власне, фотографії самого цього солдата.

Це — проєкт Арсена Савадова «Голоси любові». Він, здається, створювався у 2018 році. Це — частина проєкту, є набагато більше фотографій і відео. Інспірована відомим приїздом Мерілін Монро в Корею в 1954 році, коли вона мала підтримати дух американських військових. Це іконічні фотографії. Власне, Савадов відтворює це в Україні. Це, звісно, не Мерілін Монро. Тут є навіть декілька різних персонажів: ось це — Ель Кравчук, який грає Мерілін Монро, це Височина в Попасній.

Чутливість

А ось це — алюзія до сліпої плями і в фізичному, оптичному сенсі, і в емоційному сенсі, коли людина прагне до закриття певної частини реальності – бачити або не бачити.

С.С.: Це про вибіркове бачення. Це проєкт Миколи Рідного «Сліпа пляма».

М.Г.: Це, напевно, десь 2015 рік. Проєкт був представлений на Венеційській бієнале.

Наступна зала

Чутливість

М.Г.: Це робота Євгенія Павлова спільно з художником Володимиром Шапошниковим – «Інше небо» («Друге небо»). Робота створювалася ще на початку 1990-х. Вони хотіли відтворити мозаїки і фрески Сікстинської капели. Але героями цієї оповіді є звичайні люди, пізньорадянські. Це вихід із Харківської школи, яка зображала людину в період розпаду Радянського Союзу або раніше. Це сірість. Як вони це бачили? Вони були маргіналами і фотографами, які свідомо хотіли протистояти офіційній хроніці, офіційній клубівській фотографії. А тут Павлов виходить не просто у простір фотографії, а свідомо йде на територію живопису. Тому працює з художником і поєдную цю буденність, банальність, сірість часу персонажів.

Текст: Віка Федоріна

  • Виставка триватиме в Мистецькому арсеналі з 29 липня до 5 вересня 2021 року.
  • Вівторок-неділя — з 11:00 до 20:00; понеділок — вихідний.
  • вул. Лаврська, 12

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *