Як всі знають, вже, зі світлом в нас певні проблеми, тому цей матеріал трошки запізнився. Сьогодні в Одесі День жалоби, від російської ракети загинули мирні мешканці, багато поранених. Цей матеріал про те, що відбувалося минулого тижня – в нас ще було світло, і всі були живі. Але війна є війна. Тому все одно – ми працюємо, навіть якщо комп висаджується і працювати немає чим. Тому зараз про дві події, які певним чином перегукуються одна з одній.
На локації «Пребраженська, 11» відбувся перформанс «Перетравлення. Війна. Кохання. Мобілізація. Еміграція»* – який змінюється згідно з релізом із кожною виставою (бо «зараз немає нічого сталого»), але зберігає чіткий месидж – як власне, виживати жінкам в темні часи, бо це історії жіночі, вони – про жінок у нелюдській війні, бо жінка – це про мир та про творення, а не про руйнування та смерть.
Насправді, чоловіки теж про мир та творення, але хто ж їх зараз питає. Чотири героїні – Аня Погорєлова — перформерка, акторка (Дніпро); Олена Єрмішкіна — акторка, перформерка, лікарняний клоун (Харків – Ужгород); Катерина Радушинська — автор ідеї, режисер, тілесний перформер (Харків – Київ); Аліса Волкова — тілесна та концептуальна перформерка (Харків – Вільнюс) розповідають історії своїх героїнь. Я не знаю, наскільки кожна перформерка=її героїні, але це може й не важливо, бо кожна історія не тільки індивідуальна, але й узагальнююча. Історія жінки, яка «тримає землю» (навіть у буквальному сенсі тримає, бо носить всюди пакет з землею, адже вона повинна її відчувати), а це все важче й важче. Вона радіє, що не виїхала, залишилася на своїй землі, і їй «немає чого соромитися», але ні, все ж таки є «чого соромитися», бо вона не хоче «відпускати» чоловіка на війну. А раптом він повернеться скаліченим, або просто не таким, як був, або не повернеться взагалі… А інша героїня ось як раз відпустила, а зараз «тримається за повітря», бо ніяких звісток від нього немає, і надсилає приятельці, яка теж скільки-то там не має зв’язку з власним чоловіком, фотки котиків, а та надсилає фотки котиків їй, бо треба «вижити і світити», «вижити і світити»… Третя сама хотіла піти, і вже всі курси пройшла, і тактичної медицини, і поводження зі зброєю, і вже, здається, готова, але виявляється, ні, не готова, бо якщо вона вб’є хоч кого, навіть ворога, то це буде вже не вона… Тут додам, що перформерці з Вільнюса (ми бачили її на екрані, а не наживо) дуже переконливо вдалося показати ту прірву, яка виникає між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав. Пошуки власної ідентифікації (ось її героїня колись писала вірші російською, а зараз треба відмовлятися від частини свого «я») порівняно з ситуаціями, де безпосередньо йдеться про життя та смерть, виглядають трошки лайтовими, і можна рвати руками або навіть зубами паперові рушники у символічному відчаї – такими вони й залишаться…
То, якщо підвести підсумки, ми маємо цікаву роботу в жанрі документального театру (наскільки доречнім був танцювальний фінал, не знаю, як на мене, ні). І повний зал одеської небайдужої публіки тому свідоцтво. Не дивно. Саме документальній театр (або «рухома» вистава, що концептуально змінюється згідно з наявною реальністю) зараз дуже актуальна форма висловлювання: тут я звісно пригадаю «Попіл мрій», виставу одеського Лютого театру, потужну та інтелектуальну, мабуть один з найяркіших феноменів на цім полі. Справа в тому, що на відміну від «художніх» постановок (серед яких є дуже потужні), такий меседж сприймається не тільки як актуальний, а ще як достовірний, правдивий.
Символічний зміст назви вистави: «Перетравленя» (читай «Перетвореня») звісно легко розшифровується: мистецтво перетворює травму в художню акцію, біль перетворюється на світло («вижити і світити»).
Через саме ці сенси вистава перегукується з іншою подією: з виставкою робіт молодої одеської художниці Насті Манэ «Вершники Апокаліпсису», що відкрилася у Культурному центрі Union. Згідно з релізом «це унікальний наративний досвід, що занурює глядача у світ людських слабкостей, змушує зустрітися з ними віч-на-віч і, крок за кроком, переосмислити їх». Серія робіт позначає кілька таких слабкостей – «Марнославство», «Самообман» и «Перекладання відповідальності». Це, так би казати, головні вершники, за якими йдуть породжені ними фігури: «Прокрастінація», «Ілюзія», «Маніпуляція», «Заздрість та жадібність»: всі вони керують свідомістю, приводячи особистість до повного руйнування. Але остання фігура – це «Любов». І не дарма. Бо всі ці гріхи можна через внутрішню роботу перетворити на позитивні антагоністи. Якщо марнославство стане гідністю, якщо самообман стане усвідомленістю, якщо прийняти відповідальність – пише художниця – відкриється нескінчений потік любові. Тобто перед нами все те ж Перетравлення/Перетворення, але вже показане через інші художні засоби.
Тут додам вже від себе. Оскільки я в «додатковій» «равликовій» серії (і не тільки) побачила іронічні відсилки до Клімта і до сецесії взагалі, я спитала художницю, чи мала вона на увазі саме такі ремінісценції. Виявилося, що ні. Тобто це вийшло якось само собою. Так ось, в концепції «Вершників Апокаліпсису» я бачу такі ж (можливо і не свідомі, навіть архетипичні відсилки до «Розторгнення шлюбу» англійського письменника, богослова та філософа Клайва Льюїса. Тобто до того самого епізоду, в якому на плечі у персонажа сидить пурпурова ящірка та смокчить його кров; персонаж довго відмолюється її вбити, ось і психоаналітик не рекомендує, але коли він врешті решт відважується, ящірка перетворюється на чудового білого коня (тобто хіть – на любов). Я і в цьому випадку не певна, що Настя мала на увазі саме таку ремінісценцію, але те, що месидж виставки пов’язаний з релігією у самому високому сенсі цього слова, це безсумнівно. Ну й з надією, звісно.
Марія Галіна
*Перформанс “Перетравлення” є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні. Команда: Костянтин Іванов — композитор (Харків); Катерина Березовська — художник (Київ)
