Автобіографії пишуть не лише, аби стати Пулітцерівським лауреатом, увійти до списків бестселерів, а згодом утвердитися в статусі лонгселеру (хоча і це скидається на добру мотивацію). Автобіографії пишуть із певною метою, в останню чергу та ціль – розважальна, і в передостанню – презентаційна.
Автобіографії пишуть, щоби підтвердити системотворчу тезу, проілюструвати ідею, закарбувати на своєму малому тілі Великий Наратив, перепрошую. Мемуари людей, які досягли успіху, завжди мають на меті просвітництво: автор_ка показує своє життя як силу, що може міняти світ і зрештою міняє його. Хто скеровує ту силу і визначає її вектор? О! Це якраз найцікавіше. Зокрема і в цій книжці – таки бестселері й лонгселері, лауреаті Пулітцера 1998 року, в мемуарах Кетрін Ґрем «Персональне досьє» – життєписі американської видавчині, власниці-керівниці The Washington Post часів, коли корпорація опинилася в вирі Вотерґейту і масштабних профспілкових конфліктів.
Кетрін Ґрем починає з дещо лукавого припущення: в історіях успіху є безліч моментів, коли все вирішує вдалий збіг людей і обставин. І далі послідовно цю тезу спростовує. Кожен раз, коли в її тексті з’являєтеся фраза на кшталт «мені пощастило» чи «то було чудесне співпадіння» чи «дивовижа й годі» слід шукати прихований зміст (неглибоко прихований, оскільки авторка знає, що читач знає, що авторка знає).
Найперший же очевидний приклад, друга сторінка грубенької книжки: щойно познайомилися батьки Кетрін. Юджин Маєр побачив на виставці японського малюнку Аґнес Ернст, він не підійшов до дівчини, але сказав другу, що щойно зустрів свою майбутнє дружину і певен, що ця здибанка – не остання і не випадкова. Тут же виринає коментар Кетрін: мовляв, такою була перша з низки випадкових подій, що визначили її життя. Юджин – з родини єврейських емігрантів, батьки гарували і відправили дітей учитися, родина переїхала у Сан-Франциско, де була добра на ті часи освіта, а потім у Нью-Йорк, де була робота для освічених молодих людей. На момент доленосної випадковості Юджин уже мав диплом Берклі і перший мільйон. Аґнес – з родини німецьких емігрантів, з лютеран. Попри неприйняття батьків Аґнес активно вкладається в свою освіту і швидко входить до кола публічних інтелектуалів, вона хвацько пише для Нью-Йоркських газет і на тій виставці робила репортаж. Батьки Кетрін ясно що ще раз зустрінуться, теж цілком випадково, на прийнятті спільних друзів. Вони належать одному середовищу і соціальному прошарку, і ба: соціальному типу: амбітні емігранти другої генерації з високою соціальною мобільністю. Дивовижа!
Ґрем пише книжку про середовище, про контекст, в якому формуються лідери думок. Тій, що все життя відбивалася у звинуваченнях в «лівацтві», легше назвати принципи, за якими формують система, в котрій вона отримує блага і привілеї, «щасливим випадковим збігом». Так вона і називає.
Робота над книжкою тривала не один рік, Кетрін допомагали в підготовці грамотні публіцисти: в текст книжки включені листи, що їх писала і отримувала Кетрін, є купа крос-посилань на інші мемуари і документальні книжки, є відсилки до документів, що будуть оприлюднені пізніше за подію, котра зараз триває за сюжетом. Ґрем пише мемуари з позиції людини, яка подію безпосередньо пережила, але при цьому позбавлена статусу свідка, у Кетрін-автогероїні нема «сліпої цятки», вона знає і бачить геть чисто все. Уже в момент одруження мемуаристка «передбачить» психічну хворобу, подружню зраду і суїцид, щоби завершити повідомленням, яка ж вона закохана в Філа Ґрема. В мить знайомства з Ніксоном прозорливе підмітить: роботи його позбавить «Вашингтон пост». В хвилину, коли зустрічаються батьки уже знає: то не буде щасливий шлюб, то пакт про ненапад токсичної алкоголічки і байдужого трудоголіка. Всезнаючий мемуарист не так часто трапляється в живій природі, бути богом у власному житті погодиться не кожен автор. Ґрем спромоглася. І через те її текст – пронизливо відвертий.
Оте «мені пощастило» мусить бути прочитане ще й як традиційний жест автобіографій успішних жінок, применшення своїх заслуг, щоби не дратувати консервативного читача. Такий мотив у Ґрем є, але – здається так – вона іде на свідомий акт пародії тут. «Жіноче питання» є очевидним сюжетом «Персонального досьє», в тому сюжеті авторка чітко відокремлює гендерні політики 60-70-х і гендерні політики середини 1990-х, обережно коментує перші і жорстко оцінює другі. Ґрем відверто посилаєтеся на свої давнішні інтерв’ю, визнаючи: вона говорила з позицій сексизму тоді, просто не знала, що це сексизм. Власниця газети каже на людях, що ніколи не найме випусковим редактором жінку. В 60-х це звалося не дискримінацією, а здоровим глуздом. Щоправда після цієї публічної репліки до Кетрін прийшла сваритися її випускова редакторка, жінка, ясно.
Коли вийшло друком «Персональне досьє», то на себе звернули увагу дві теми: детально описаний шлюб Кетрін з Філом, його хвороба, їхні аб’юзивні стосунки, що їх Кетрін пов’язувала власне з біполярним розладом чоловіка. Історія домашнього насилля, без варіантів, яку вона намагається зрозуміти, спостерігаючи за подружжям батьків (поганий приклад таких же травматичних стосунків).
Друга тема – робота Кетрін у середовищі, де їй випало бути єдиною жінкою. Тут на допомогу приходять досвіди інших жінок, Леді Берд, скажімо (дружини Ліндона Джонсона): успішна й активна світська пана стає раптом першою леді і описує свій стан: наче вийшла на сцену в ролі, до якої не готувалася. Кетрін успадкувала корпорацію після самогубства чоловіка, але фірма від початку належала її родині, Кетрін приймає керівництво компанією, щоби уберегти її і передати своїм дітям. І вона раптом теж почувається акторкою не на своїх ролях: спочатку довго вибачається, що не мала досвіду, не мала бізнес освіти, слухала поради різних чоловіків, багатьох різних чоловіків одночасно – повний набір ритуальних вибачень.
Аж от авторка вкине дві репліки. ЗМІ жартували, що вона звільняє топ-менеджерів щомісяця, відповідно до свого менструального циклу, Кетрін спокійно відбивала удар щоразу, посилаючись на аналогічні практики в інших газетах, якими керують чоловіки. Ніксон ляпнув щось про цицьку Кет, яку затягне в сушарку, Ґрем зробила собі дві золоті прикраси – сушарки і цицьки та носила їх на шиї; колеги попросили зняти і не дражнити гусей.
Її ритуальні вибачення занадто скидаються на звинувачення. І це, знаєте, прекрасно!
В обширі фактів і документів «Персонального досьє» (цікавезних, чесне слово) трапився лист, буцімто не такий і важливий, але доста довгий при тому. Пише Кетрін її бізнес-партнер Воррен Баффетт, вони щойно рік тому почали співпрацю і діляться враженнями від близького знайомства. Баффет згадав, як завжди вважав: Філ Ґрем (народився в Дакоті, виріс у Мічигані, учився у Флориді, працював у Вашингтоні) – сіль цієї країни. Тепер же Баффет пропонує іншу номінацію, коли ідеться про Філа і Кетрін як його спадкоємицю (у всіх сенсах): «Ви – дивовижні діти цієї країни, можливі лише тут». Дивовижа (тут же уточнює Воррен) – це те, що робить Кетрін, і те, що варто робити в країні, яка спроможна на диво. Кетрін робить щасливі випадкові збіги? Саме так. Такий зміст цього листа, що здається в книжці зайвим, але є до мемуарів Ґрем ключем.
Ґрем пише історію еліт, не історію новостворених родів і впливових бізнес родин, а саме еліт – людей із високими спроможностями, які гуртуються навколо певної ідеї.
Ясно що найочікуваніша сторінка «Персонального досьє» – скандал із документами Пентагону і відразу за ними Вотерґейт. І ці два сюжети – вони якраз про ту Ідею. Вотерґейт оприявнив, як легко підірвати політичний процес і куди та за яких умов може збочити демократія. Між урядом і ЗМІ в США ніколи не було простих стосунків, але саме тоді в 1974-го медовий місяць закінчився крахом для обох сторін. Була підірвана довіра до обох інституцій, щоби зараз ми уже говорили про тотальну недовіру – так само до обох інституцій, засадничих для демократії. З приходом Трампа в ЗМІ через цитати і алюзії якось моментально актуалізувалося три твори – «1984» Орвелла, «Витоки тоталітаризму» Аренд і… здогадалися ж уже, правда? Так, «Персональне досьє». Ключова Ідея, навколо якої гуртуються і за яку живуть-боряться герої (і автогерої Ґрем) звучить до страшного триґерно: етичні протоколи, з якими пов’язана безпека нації, ніколи не формують «знизу», вони завжди спускають «зверху» – людьми, яким мусимо довіряти і які мусять відповідати за нашу до них довіру. «Персональне досьє» – про примус ставати відповідальним лідером; і книжка уже тридцять років є хітовою.
«Правду кажучи, я тоді виставила одну ногу вперед, заплющила очі й ступила зі скелі вниз. Дивовижно, але приземлилася я на обидві ноги. І тому було дві причини. Перша – у мене був Фріц Біб і чоловіки з вірного Філового оточення, які залишилися допомагати мені. Друга – мені пощастило».
Текст: Ганна Улюра
Кетрін Ґрем. Персональне досьє. Історія Washington Post / Переклад Наталії Валевської. Київ: Наш Формат, 2021. 608 с.
