Kyiv Daily потрапив на екскурсію виставкою українських кіноплакатів 1920–1930-х років «Кричати! Кликати! Горіти!» (це — спільний проєкт Довженко-Центру та Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського) i розповідає, що побачив i почув. Наш з вами екскурсовод — одна з кураторок виставки Анна Онуфрієнко.
Мета виставки — зібрати й дослідити українські кіноплакати, познайомити глядачів iз художниками того часу, показати, як ці плакати працювали в тогочасному місті. «Кричати, кликати, горіти» — це цитата зі статті «Наші кіно-плакати» Ю. Миславського, опублікованої у журналі «Кіно» за 1927 рiк. Чому виставка називається саме так, я розкажу трішки пізніше.
Власне, чим цікаві плакати 1920–1930-х? Навколо були: українізація, НЕП і економічний розвиток. У всіх сферах культури ми бачимо цікаві процеси, серед яких – і бум кіновиробництва. Це не могло не відобразитися на кіноплакаті.
У Радянській Україні була організація, яка не лише випускала фільми, але й займалася їх прокатом і рекламою. Протягом дев’яти років свого існування (1922–1930) вона випустила більше 140 повнометражних ігрових фільмів, не рахуючи анімації, освітнього і документального кіно. Ці фільми потрапляють і в закордонний прокат: їх показують у Німеччині, в Америці й навіть у Японії, В Радянській Україні кінопрокат теж активно розвивався, усім цим завідує ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) — монополія, яка займається всім, що пов’язане з кіно. Зокрема, виданнями, які популяризують кінематограф в Україні.
В основній залі плакати, зоновані за авторством художників. На виставці представлені роботи Бориса Крюкова, Миколи Івасюка, Анатолія Бондаровича, Анатолія Мартинова, Лева Каплана, Йосипа Кузьковського, Костянтина Болотова, Олександра Сиротенка, Ібрагіма Літинського, Фіногенова (ім’я залишилось невідомим), Олександра Довженка. На стінах виставкової зали можна прочитати біографію кожного художника та дізнатися про особливості його творчої роботи.
Ми думали й про інші варіанти розміщення, але так ми можемо побачити стиль окремого художника, його розвиток: як він малював спочатку, а як — потім. В іншій залі експозиції роботи вже систематизовані не за авторами, а за популярними на той час художніми засобами, які використовували в плакаті: фотоколаж, шрифти, крупний план, кольори, агітаційні гасла.
В експозиції ви побачите вуличні плакати і журнальні, а також статті з журналу «Кіно» 1920-х років. У них обговорюється та аналізується, якою має бути кінореклама, різні види реклами. Тут є стаття Ю. Миславського про наші кіноплакати, яка й дала назву виставці. Основним завданням плакату автор вважає емоційно-вольовий вплив.
У цій вирізці з газети ми бачимо, який вигляд могли мати тогочасні рекламні стенди. Це макет ятки, тобто каси, авторства Анатолія Петрицького. Були популярними й так звані «агітпідводи», які приїжджали в село з кіноустановкою і крутили кіно. Їх дизайн також можна побачити в одному з матеріалів журналу.
У цьому відео (ми стоїмо перед екраном) ми хотіли показати, як розміщували рекламу в тогочасному українському місті. Це не тільки плакати, а й світлова реклама, розтяжки, вивіски. Можна побачити, як художники працювали зі шрифтами, різними форматами рекламних матеріалів. Плакат – це все-таки не інтер’єрний жанр, а вуличне мистецтво. Важливо, як афіша поєднувалася з архітектурою міста, як вони взаємодіяли між собою.
На виставці представлено 95 оригінальних плакатів із колекції Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Також тут є відеоінсталяції. В одній з них ми хотіли показати, з яким матеріалом працювали художники, коли створювали плакат. Цікаво, що результат був зовсім різний, як, наприклад, на цих двох плакатах до фільму «Сумка дипкур’єра» — авторства Болотова і Фіногенова. Ми відібрали епізоди з фільму, кадри з яких можемо впізнати на цих плакатах. Глядач може поміркувати, яка була мотивація в художника використати саме ці кадри, порівняти композиційні й стильові рішення двох художників.
Тут у нас інсталяція, в якій ми пропонуємо глядачам трохи інтерактиву. Вони можуть побути в ролі художника й композиційно вписати себе в плакат. Потрібно стати на позначку на підлозі – й ваше зображення з’явиться на екрані. Це також акустична інсталяція, яка реагує на ваші рухи. Ми використали музику з першого українського звукового фільму «Симфонія Донбасу» Дзиґи Вертова1930-го року. Це — зона для селфі.
Сучасним дизайнерам, на нашу думку, будуть надзвичайно цікаві не лише плакати, а й обкладинки і приклади верстки журналу «Кіно». Мені здається, вони можуть наштовхнути на якісь нові дизайнерські рішення, вдалі поєднання старого й нового.
Окрім журналу, ВУФКУ видавало ще й «Кіно-газету», де художники теж цікаво працювали з версткою і шрифтами.
В українському кіноплакаті були дві сильні школи — Харківська й Київська. У Харківському декоративному училищі навчався й один із найвідоміших українських плакатистів Костянтин Болотов. Згодом він робив сценографію до театральних вистав Бориса Ґлаґоліна в Одесі, сам зняв кілька фільмів на ВУФКУ в якості режисера. Його плакат «Іспанська танцюристка» отримав нагороду у Лейпцигу. Нашi плакати часто брали участь у європейських виставках,. Це свідчить про те, що вони були помітним явищем не лише в нас, а й на Заході. У Харкові працював і художник Фіногенов. У його плакатах помітна цікава робота зі шрифтами, як, наприклад, на плакаті «Сюркуф», і вплив різних тогочасних стилів. Зокрема, помітний вплив кубофутуризму на плакаті «Ордер на арешт». Потім він переїхав працювати до Москви.
Це — Довженко–плакатист. Своєрідний стиль. Він перебував більше під впливом російського конструктивізму, фотомонтажної техніки. Взагалі Довженко до того, як стати режисером, був карикатуристом, потім малював плакати для ВУФКУ. А вже потім писав сценарії і став режисером. Мені здається, багато в чому він і фільм знімав як художник. Це — фронтальні кадри. Ми в плакаті й у фільмі дуже часто це бачимо. Герой один на один перед камерою. Герої говорять просто в камеру до глядача, розбивають цю стіну. Тому цікаво дивитись на Довженка і думати про те, як він себе виражає в плакаті, як проявляється його стиль. У цьому теж є якась пародійність, карикатурність.
Ще є Ібрагім Літинський, дуже цікавий художник з Київського художнього інституту. Він вчився у Федора Кричевського, а потім у Володимира Татліна. Помітний вплив Татліна на його монтажну стилістику. Цікавий плакат до стрічки Донського, яка не збереглася.
Є багато плакатів до українських фільмів, які не збереглися. Ми можемо уявляти ці фільми саме завдяки кіноплакатам.
Тут представлено, як Болотов працював в плакаті, а тут — як він працював у кіно. Це його матеріали, його стаття. Він працює в фотомонтажній техніці. Надзвичайно цікаві широкі шрифти.
Це — плакат художника Олександра Сиротенка, який не так довго працював в плакатах. Він цікавий своєю динамікою. Тут помітна ритмічність, незвична кольорова гама. Цей плакат став «обличчям» нашої виставки. Хоч як плакатист він маловідомий. Сиротенко — не Довженко, якого всі знають. Це було цікавим рішенням навіть для нас самих. Хочеться на цьому наголосити.
У цій кімнаті ми хотіли акцентувати увагу на певних важливих темах 1920-1930-х років в плакатах. Наприклад, шрифти, крупний план, кольори. Окремо виділили агітплакати 30-х років, щоб глядач міг прийти і поміркувати над шрифтами. Звісно, тему шрифтів можна побачити у Болотова, Феногенова. Там є певні способи працювати зі шрифтами. Це напрями, в яких глядач може роздивлятися виставку, розмірковувати.
Також ми говоримо про певну колажність. Плакат має бути конденсованим зібранням усього фільму. В кіно 20-х років це часто було — монтажна естетика, внутрішньокадровий монтаж, накладання кількох експозицій. Важливо акцентувати, що в одному часі й просторі зустрічаються різні історії, персонажі. Це важливо для кіно, й у плакатах це теж важливо.
Коли ми говоримо про крупний кадр (це в сучасній рекламі для нас вже звично), то в той час його тільки винаходили. Ми бачимо по плакатах, що композиційно це все тільки вибудовувалося. В кінематографі ранніх 1920-х чи у фільмах з Вірою Холодно, які мало збереглися, цього ще не було. Там менше використовують крупний план, менше показують частини тіла, обличчя. Людей тоді дуже вражало, що можна окремо показати руку чи око. Таке розділення на частини тіла, такі деталі справді вражали глядача.
Трошки про кольори. Багато червоного, жовтого і синього. Це пов’язано з можливостями тогочасного друку й типографії. Є багато зеленого, фіолетового. На деяких плакатах жовтий використовується для підкреслення тематики — наприклад, там, де ми бачимо тризубець, йдеться явно про національну тему. Також є червоний колір, який багато де підкреслює тему радянського. Він так працює на багатьох плакатах.
У 1930-х роках приходимо до періоду, коли менше знімається художніх фільмів, а більше — агітаційних. Агітпроп — фільми на теми сільського господарства, хвороб, зарядок, гігієни, тобто людей вчили, як треба жити. Кіно починає виконувати агітаційну й просвітницьку функції. Це проявляється і в плакатах: вони починають звучати, як лозунги.
- Що: виставка «Кричати! Кликати! Горіти!» — українська кінореклама 1920-30-х років.
- Коли: з 30 липня по 27 вересня; графік роботи: Ср-Нд 12.00-19.00, Пн, Вт – вихідні
- Де: Довженко-Центр, вул. Васильківська, 1
